Росіяни, полон і фейкові розстріли: спогади бійця 51-ї бригади

Боєць 51-ї бригади розповів про жахи війни та полону.

Про це повідомляє Шацький край у Facebook.

37-річний мешканця села Світязь Андрія Федуна  мобілізували одним з перших, ще на початку квітня 2014-го року. Чоловік провів декілька днів у Володимир-Волинській військовій частині, далі – три тижні тренувань на Рівненському полігоні разом із односельцями Дмитром Шостаком та Валентином Хомичем, і вже 8 травня волинянина відправили на Схід.

До війни Федун 7 років працював у правоохоронних органах та деякий час – у банку.

Першою трагедією для бійця стали події під Волновахою, де був розстріляний блокпост одного з батальйонів 51-ї окремої механізованої бригади.

«Почувши від командира страшну звістку, спочатку не повірили, думали, жартує. Та вже через три хвилини наша батарея не їхала, летіла до блокпоста. Я знав, що там знаходиться Діма Шостак. Намагався з ним зв’язатися, зрештою, він відповів на дзвінок та сказав, що живий, але поранений. По телефону лікарі, які були разом з нами, давали вказівки, як правильно надати першу медичну допомогу. Там полягло 18 наших бійців, 32 – поранено, і лише 8 залишились неушкоджені. З того часу, мабуть, в нашій свідомості й стався злам: ми зрозуміли, що розпочинається справжня війна, на якій треба реально воювати та давати відсіч ворогу», – розповідає боєць.

Тоді чоловіку довелося супроводжувати «вантаж-200» до Рівненського полігону літаком, день удома – і знову на війну. Правда, ні дружині, ні рідним не сказав, де був і що робив. Далі – Миколаївський полігон, прифронтова Луганська область.

Батальйони 51-ї бригади разом з бійцями підрозділу «Айдар» брали Луганський аеропорт, бо командування наказувало то зачистити територію, то через декілька годин відступити; одними з найперших брали участь у тривалих боях за Савур-Могилу. Також в Луганській області протягом місяця відвоювали в сепаратистів три населені пункти: Рубіжне, Сєверодонецьк та Лисичанськ. Потім надійшла команда, що третій батальйон, в якому служив Андрій, мали відправити на ротацію, адже свої бойові завдання він виконав вчасно. Та прийшов комбриг і сказав, що батальйон своє завдання виконав, а перший – ще ні. Разом з хлопцями вирішили поїхати допомогти першому батальйону, а потім усім разом відправитися на ротацію.

Так військовослужбовці потрапили в Донецьку область, де розгорнули базу в населених пунктах поблизу Іловайська. З кожним днем сепаратисти все щільніше накривали вогнем українські позиції, розстрілювали колони з бойовою технікою та створювали так званий Іловайський котел.

«І вже 24 серпня 2014 року, в День незалежності, ми зрозуміли, що це стріляють не сепаратисти, а регулярні російські війська. Хоч у нас не було інформації про те, що за спиною стоїть регулярна російська армія, але ми самі все зрозуміли. Наш батальйон та ті, хто прийшов на допомогу, опинилися в котлі. Були дні, що навіть носа не можна було висунути, зайвий шум – і снаряди лягали один біля одного, вночі ж пробратися до своїх також не могли, полями раз за разом їздив БМД та просвічував усе прожекторами, гуляли снайперські лазери. 26 серпня я надіслав дружині СМС та повідомив, що третього батальйону вже не існує. Це було своєрідне прощання. Багато тоді полягло наших солдатів. І коли офіційно кажуть, що там загинуло 120 бійців та поранено до 200 – це є відверта брехня. Тоді лише з одного нашого табору в Дзеркальному хлопці казали, що вивезли 3 КАМАЗи «двохсотих». Хто залишився живим, розбилися на маленькі групи. Ми три дні сиділи в «зеленці», бачили позиції російських військових, що стояли від нас за 150 метрів. Харчувалися лише тим, що вдавалося витягнути з людських городів, пили воду з багнюкою. Зрештою, дісталися до невеличкого села, де нас нагодувала одна родина. Переховувати нас в себе вони не ризикнули, бо сепаратисти попередили: в кого знайдуть українських солдатів, розстріляють усю сім’ю. Ми побачили, що шансів вибратися живими з оточення практично не було. Аби чимось віддячити жінці, яка нас нагодувала, ми зібрали усі свої телефони (більшість мали дорогі моделі), усі гроші, що в нас були, це десь біля 4 тисяч гривень, і віддали їй. Не хотіла брати, вибачалася, що не може нас заховати, та все ж взяла. Коли вийшли із села, побачили нашу військову машину, думали, що будемо прориватися разом. Та не встигли виїхати на дорогу, як раптово наскочили сепаратисти. Ми опинилися в полоні. Це було 29 серпня.

Завдяки жителям того села, які зібралися біля полонених та стали просити російського офіцера не вбивати українських солдатів, ми, мабуть, і залишилися живими», – згадує армієць.

Щоб дізнатися, хто з полонених є офіцером, росіянин повів Андрія Федуна на розстріл, вважаючи його, старшого за віком з-поміж полонених, офіцером, адже документів при собі хлопці не мали. Повів на узлісся, де, як каже Андрій, було наче у бійні: кругом усе залите кров’ю, лежали людські рештки. Здогадався, що тут розбомбили 93-тю бригаду, яка там базувалася. Посадивши Андрія на колоду, російський офіцер наказав молитися.

«Я помолився, сказав, що готовий. Він став за спиною, перезарядив зброю та сказав: «Как же мне ваша хохляцкая кров надоела, надоело отстировать ее». Кажу, якщо застрелиш, доведеться ще раз відпирати. Він вистрілив, куля просвистіла над головою», – пригадує Андрій свій перший розстріл.

Посадивши біля Андрія двох розвідників, росіянин пішов до полонених. Поки сиділи, росіяни у солдата вже й вибачення просили: «Извините, что мы к вам сюда приехали, что нам говорят, то мы и делаем».

У полоні Андрій Федун разом із більш як десятьма своїми побратимами пробув три тижні, а від початку Іловайських подій тиждень вважався безвісти зниклим. Тримали їх спочатку у Шахтарську , потім – у Торезі, куди передали чеченцям та де довелося пережити катування та побої, нові так звані «розстріли». Згодом бійців доправили у Сніжне в ізолятор тимчасового тримання, що знаходився в приміщенні міліції. За словами Федуна, ставлення міліціонерів дещо відрізнялося від росіян – ті виявляли більше поваги, старалися допомогти, нагодувати.

До дружини Андрієві вдалося зателефонувати 1 вересня, коли в камеру, де сиділи хлопці та лежав ледве притомний Андрій, увійшов міліціонер і дав телефон. Зателефонував, почувши радісний крик дружини «Живий! Живий!», сказав, що в полоні, що все добре. Попросив дружину поставити до відома керівництво військової частини, де він є. Викуп не вимагали. Через три тижні полону витягнув Андрія та ще сім десятків українських бійців керівник Центру звільнення полонених ГО «Офіцерський корпус» Володимир Рубан.

В полоні довелося натерпітися чимало, та Андрій розповідає про це неохоче. Лише каже, що до солдатів 51-ї бригади і з боку одного з українських генералів, і з боку сепаратистів, було «особливе ставлення». Сепаратисти ж ненавиділи цю бригаду та вели за нею справжнє полювання за те, що там воювали справжні патріоти, згодом – і професіонали військової справи.

Як стверджує військовий, винагорода за знищення артилерії 51-ї ОМБР становила 400 тисяч доларів, а за батарею легендарного майора Сергія Фураєва, з яким також довелося провести у боях не один день, доходила й до мільйона. зрозуміло лише, чому мета знищити 51-шу була і в одного з генералів української армії Пушнякова.

Здогадуються солдати Володимир-Волинської військової бригади, звідки така ненависть до них. Адже ще з часів подій під Волновахою хлопці звинуватили цього генерала у непрофесійності та легковажному ставленні до смертей солдатів. Він же згодом поставив командувати 51-ою ОМБР свого ставленика Павла Пивоваренка, який зник після Іловайського котла. Солдати впевнені, що на совісті цих двох осіб – не одна сотня смертей українських солдатів, мовляв на які б військові дії не посилали 51-шу ці двоє, скрізь чекали пастки сепаратистів, а після відвідин блокпостів Пивоваренком через 15-30 хвилин противники обстрілювали їх.

Окрім того,  51-а бригада разом із добровольчими батальйонами брала Рубіжне, Сєверодонецьк та Лисичанськ, батальйон із 60 чоловік три дні брав село Мар’їнку, куди без жодної розвідки направило їх командування. Добре, що своїми розвідданими тоді ділився батальйон «Азов».

За словами військового,він не раз переконувався у тому, що на боці сепаратистів воює регулярна російська армія. Мовляв, доводилося брати в полон російських солдатів-строковиків із Псковської дивізії, які мали при собі документи. Не заперечували це і ті, з ким вдавалося поспілкуватися уже в полоні. Та й по професійності та точності обстрілів бійці могли визначити, хто стріляє – сепаратисти чи росіяни.

Пригадує Андрій і те, як змінювалося ставлення місцевих мешканців до українських солдатів. Коли заходили у визволені населені пункти – люди ховалися по домівках, боялися бандерівців-фашистів або, як казали бойовики «фашистсько-нацистської армії 51-ої бригади».

«Коли в Новоукраїнці ми поцікавилися, скільки в садочку дітей, то місцеві злякалися, мабуть думали, що будемо їх їсти. Ми ж з хлопцями склалися, купили дітям декілька ящиків солодощів, бо вони давно того не бачили. Після того, ставлення до нас справді змінилося, побачили, що ми дітей не їмо. А як проходили біля того садочка, діти завжди кричали: «Привет, бандеровцы!»  – розповідає боєць.

Після полону Андрій майже весь час знаходився в госпіталі. Нині він повинен повинен проходити курс лікування кожних два-три місяці.

Андрій Федун – активний громадський діяч, радник голови Шацької райдержадміністрації з мобілізаційних питань на громадських засадах, а районна спілка воїнів АТО обрала його заступником голови.

Як розповідає військовий, бійці часто звертаються до нього з питаннями лікування та реабілітації, забезпечення паливом, виділення земельних ділянок, отримання посвідчення учасників бойових дій.

Чоловік після майже року демобілізації важко звикає до мирного життя та сумує за побратимами та командиром.

«Упевнений, якщо потрібно буде – наша 51-ша знову збереться та буде готова захищати Україну», – запевняє Герой.