«Життя після смерті»: як живуть родини загиблих на Сході

K1024_DSC_0561

З початком російської агресії на Сході сотні волинян пішли добровольцями боронити Батьківщину, сотні чоловіків призвали до лав війська. Відтоді Волинь втратила понад півтори сотні Героїв, кожен з яких був чоловіком, сином, батьком чи братом. У кожному домі, із якого війна забрала рідну людину, портрет воїна – на особливому місці, з вишитим рушничком та біля образів. Кожна родина залишилася майже на одинці зі своїм горем. Сім’ї отримали від держави грошову компенсацію та паливо на зиму, але на цьому пам’ять людей про їхню втрату скінчилася.

…Село Четвертня Маневицького району. Тут, майже у центрі села, над ставком  живе родина загиблого Героя Віталія Харитонюка. Мама Віталія Любов Харитонюк зустрічає нас вдома сама – дочка працює в Маневичах, а чоловіка Любов недавно поховала.

У будинку холодно, а біля портрета сина горить свічка. «От другого листопада, коли Віталіку виповнилося 20 років, на школі відкрили меморіальну дошку. Кошти дав благодійник з Маневич», – розповідає Любов Харитонюк.

«Ми від держави всі виплати отримали. І пільги є на світло, бо газу не маємо», – додає вона. Каже, що недавно волонтери з «Автомайдану України» привезли гуманітарну допомогу – теплий одяг та інші речі.

Хоч і не масштабна, але є й підтримка з боку місцевих владців. «Ну дзвонять, питають. Дрова привезли ото і брикети. Дзвонили ще з управління праці маневицького, казали чи вікна вставлять, чи що, але ж то вже півроку минуло, ще чоловік був живий. А так то й нічого немає», – каже Любов Харитонюк.

У селі Копилля мабуть кожен може показати будинок, де жив загиблий Герой Вадим Засєкін. В оселі нас одразу припрошують сісти. Мама Вадима Засєкіна Галина розповідає, що державну допомогу вже отримали, але родині «і так нічого не треба».

«Ми всі виплати отримали, нам нічого не треба, то що нам допомагати? Он дрова привезли на зиму», – каже жінка. Щоправда, родина зверталася у районну раду, щоб допомогли перекрити дах.

«Приїхали, обміряли, подивилися, та коли то ще було. Ми вже б самі перекрили, але не знайшли крокви… ще, правда, привезли дров та брикетів на зиму», – додає жінка. Вона пригадує, як сім’ю приїжджали відвідувати дівчата з облдержадміністрації.

Батько Героя Олександр роздумує, як добратися до Маневичів на «перекомісію» – у Вадимового тата вже вісім років немає ноги.

«Вже би дали «довічно» групу, бо доводиться кожного року їздити», – каже Олександр.

«Ой, дякуємо, що не забуваєте. Приїжджайте до нас влітку на гриби! А нашого головного грибника вже немає», –  додає на прощання жінка.

Далі маршрут пролягає до села Боровичі, де жив загиблий сапер Олексій Ярмолюк. Мати і батько надворі саме очищають від кори дошки – збираються перекривати хату.

«Ми що можемо, те робимо самі. Дрова дали, виплати всі поробили , і так швидко – претензій ні до кого не маємо», – розповідає мама загиблого. Гроші, які отримала родина, батьки вирішили вкласти у будинок – здійснити мрію сина.

«Сьогодні якраз 15 тижнів, коли Льоші немає», – втирає сльозу жінка. Вона каже, що із  райдержадміністрації обіцяють виділити кошти на пам’ятник, але родичі розуміють, що це «не за місяць і не за два».

«Та які у нас питання мають бути? Аби тільки війна раніше скінчилася», – додає батько Героя.

«Все так робимо, як Льоша хотів», – втираючи сльози, каже мама. Родина отримала виплати від держави, тож зараз хочуть закінчити будівництво будинку – здійснити мрію сина. На життя не жаліються – кажуть, є пільги на світло, то й за те дяка. Ще, правда, обіцяли із райради допомогти перекрити будинок, та вже майже півроку обіцянка лишилася словами ніхто не приходив.

«Ми були б дуже вдячні за допомогу», – додають батьки.

 

У селі Граддя проживає родина загиблого воїна Володимира Гринюка. Днями мама Героя їздила на допит.

«Вчора викликали мене на допит у прокуратуру до Києва. Питали, чи вважаю себе постраждалою стороною. Якийсь такий молодий хлопець питав, а що я йому мала казати», – втирає сльозу мама Героя Ганна.

Батьки саме перекрили будинок, добудували кухню та залили бетонні сходи. Від сільської ради родині привезли дрова. Зверталися у райраду, щоб допомогли з будівництвом.

«Але так воно все й заглохло. То я так, своїми силами», – каже мама. Приїжджали із адміністрації із соцзабезу, але більше не ходили. «Отакі проблеми. А так, дай Бог, щоб не гірше», – каже Ганна Гринюк.

У селі Довжиця, де жив загиблий Герой Олександр Деркач, залишилася його дружина Олена та трирічний син. Вони туляться у маленькій хаті на краю вулиці. Але Олена не опускає рук: влітку вона почала зводити власний будинок – ділянку дали чоловікові ще до війни, та тоді будівництва так і не розпочали. Зараз Олена, завдяки отриманій виплаті, з допомогою батька та братів чоловіка будує дім.

«Кілька тижнів тому зверталися у Маневицьку райраду, казали, що допоможуть з будівництвом,  але і досі не допомогли. То тільки на словах», –   жінка сподівається завершити будівництво до літа, щоб переселитися у свою хату. Із сільської ради обіцяли привести людей на допомогу. Та Олена ще не визначилася, на який день.

«Ми вчора крокви ставили на хаті, а був такий вітер, нам все позривало», – зітхає. Але Олена не здається – розуміє, що на ній відповідальність виростити гідного сина. На питання, як здоров’я, – тільки усміхається

«Я так, на таблетках постійно. Мені нема як їхати в лікарню. Бо там відразу кладуть, а я не маю часу лягати. Малий в садочку, а я постійно на будівництві», – розповідає Олена.

Вона ось уже півроку не може отримати з банку зарплатню чоловіка через загублену довідку. «А малий на день народження просить гірку, як на відпочинку. Я вже й знайшла в Маневичах, тільки нема кому привезти», – зітхає жінка.

Останній на сьогодні пункт призначення – селище Колки, де залишилася жити мама Героя Андрія Сохацького Надія. Після загибелі сина вона залишилася одна у будинку – дочка на вихідних навідується з Луцька, інший син живе під Києвом.

«Дочка моя щотижня приїжджає, то моя підтримка», – зітхає жінка.

На умови вона не нарікає – недавно привезли дрова на зиму. Лишилося тільки порубати.

«Треба сарай ремонтувати. Дах тече трохи. Дах  у мене є, тільки роботу треба. Тож мав син ремонтувати… Не судилося», – плаче мати. Вона пережила інсульт і два гіпертонічні кризи, але до лікарів старається «не ходити».

«Я не люблю набридати. Я не хочу нікому заважати», – додає мама Героя. Вона постійно плаче – каже, що не  повірила б ще декілька років тому у те, що в Україні знову буде війна, яка забиратиме рідних.

«Щоб ви вже не чули того слова – війна. Я пам’ятаю ще ту війну – військові загинули, родичі репресовані», – зітхає. На прощання бажає здоров’я та дякує, що провідали.

Виїжджаємо з Колок, коли надворі вже починає темніти, а сніг і далі замітає містечко. Тут у великій і не надто добре обігрітій хаті залишилася наодинці мама воїна, який віддав життя за Україну.

Майже у кожній родині загиблого Героя доводилося чути те саме – «дякуємо, у нас все є», «якщо треба щось – то ми самі», «районна влада обіцяла дах полагодити, та ось уже як півроку минуло…». А наприкінці – «спасибі, що не забуваєте» та запрошення приїхати ще.

Шість сімей, у кожної своя історія з нещасливим кінцем. Ці родини віддали країні найцінніше – своїх батьків , чоловіків, синів та братів. Але про те, що вони живуть поруч, не забувають лише деякі благодійники.

Всі інші пам’ятають лише у день похорону.

Текст і фото: Василина БОРУЦЬКА