Герої нашого часу: Віктор-Микола Гаврилюк

ку

Боєць батальйону «Гарпун» Віктор-Микола Гаврилюк

Мені 19 років, але скоро вже буде 20 (усміхається). Я студент Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, майбутній політолог.

Іти на фронт я вирішив на початку червня 2014 року. Тоді я спробував потрапити у батальйон «Азов» – туди пішла велика група добровольців  із Волині, серед яких були і мої знайомі. Та в «Азові» мабуть подумали, що я замалий чи не достатньо хунтокаратєль (усміхається).

Тож пробувши три місяці на підготовчій базі у Києві, я зрозумів, що мене не візьмуть на передову і доведеться шукати якісь інші шляхи. Під час тренувань я не набув якихось кардинально нових навичок, бо я пластун –  пластую із кінця 2006 року, тобто майже половину життя. Основу мого характеру склав «Пласт». Організація дала мені більшість навичок та життєву позицію. Взагалі про «Пласт» я можу говорити годинами (усміхається).

Того, чого я не вмів, могли навчити лише на Сході. А база під Києвом – це скоріше перевірка на «адекватність». Після трьох місяців під Києвом я повернувся додому та почав шукати інші способи потрапити на Схід. Думав спробувати потрапити в «Азов» через іншу базу. Але мені на пошту прийшло повідомлення від пластунів – мовляв, де я, чи не на Сході часом і чи чув я щось про пластовий батальйон. Я тоді, звісно, нічого не чув, тож залюбки поцікавився (усміхається).

Це був батальйон «Гарпун». Я зателефонував, розпитав що й до чого. Виявилося, що батальйон не цілковито пластовий, але пластунів там було багато. Тож з Луцька я знову поїхав до Києва на тренувальну базу, але цього разу уже до «Гарпуна». Там нас офіційно оформили за місяць.

На базі було багато різних навчань, але я знову не навчився чогось особливо нового. Це недолік всієї військової системи – у нас немає якісних вишколів. Хтось щось вміє добре робити і вчить інших. Але інструктори міняються і з приходом нового починають «мести по-новому» – мовляв, давайте все робити по-моєму. Немає підходу «роби, як тобі зручно», діє лише «тільки так, як я скажу». Серед наших інструкторів були і військові, і екс-військові, і цивільні люди.

У «Гарпун» я тоді пішов не сам, а ще з двома друзями із пластового гуртка. Ми вирушили разом і майже все перебування на Сході були разом. Напередодні я розповів хлопцям про «Гарпун», їх це зацікавило. Ми знали, що у батальйоні нас зустріне адекватна компанія – мотивовані люди, пластуни.

кк

Ми були батальйоном патрульної служби міліції особливого призначення. Наш батальйон спочатку був нечисленним, його навіть складно було назвати батальйоном. Ще одна специфічна риса сучасного війська – військові з’єднання часто не відповідають своїм назвам.

Коли я їхав в «Азов», то розповів батькам, що їду на військові навчання на три тижні. Думав за цей час вони звикнуть, що мене немає. Та перед відправкою азвоців на Схід я потрапив у кадр одного з телеканалів. І попри те, що був у балаклаві, мама однаково мене впізнала і потім телефонувала мені. Тож коли вступав до лав «Гарпуна» вже розповів, куди їду – батьки сприйняли цю інформацію нормально.

Отож, нас відправили в одне із міст Сходу. Ми отримували завдання і виїжджали їх виконувати. Ми «постійно випрошували» завдання в штабі. Місто, у якому ми дислокувалися, розташовуване за 50 км від Донецька, поблизу Горлівки. На виконання завдань ми їздили у інші міста. Нашим завданням була зачистка та перевірка документів, обшуки. Для цього підходять батальйони міліції, які мають право обшукувати та затримувати людей. Водночас ми не займалися патрулюванням.

При зачистках сепаратисти «здавайся Україна» не говорять, але через елементарну тупість проколюються. Не буду вдаватися в деталі, бо раптом хтось із них прочитає і почне краще конспіруватися (усміхається). Але були моменти – у когось стрічечки збереглися, у когось – агітки від «ДНР». У процесі спілкування зі спеціальними службами вони видавали поплічників.

Нам не надто подобалися ці завдання, ми називали їх «переписом населення». Ми розуміли важливість справи, але хотілося воювати зі зброєю (усміхається). Особисто мені побувати у перестрілці не доводилося. Але я побував під обстрілом «САУшок» між Дзержинськом і Горлівкою.

Ми саме поверталися із завдання, і, як би дивно це не звучало – мені сподобалося. Для чоловіка є нормальною любов до зброї та вибухів. Спочатку ми віддалік почули звуки «САУшок» – звук від пострілів подібний на грім. Водночас небо було абсолютно чистим. Коли ми почули свист снарядів над собою, то звук був подібний до гулу літака . Ти чуєш снаряд лише далі перед собою, метрів на 300-400, бо коли снаряд б’є у тебе, ти цього не почуєш – швидкість звуку менша за швидкість польоту. В тебе небагато часу щоб сховатися. Найближче, що ставалося зі мною – снаряд падав за 20 метрів, мені сподобалося (усміхається).

Перше завдання для мене стало розривом шаблону. Я звісно чув, що на Сході десь у селах можна почути українську, але відверто не вірив, особливо після того, як територія підпорядковувалася «ДНР». Та коли ми заїхали в одне із сіл я почув українську мову і суржик, але не почув чистої російської мови. Мене це приємно вразило.

Легко було вгадати і ставлення людей до нас: якщо людина має господарку, охайне подвір’я, то й ставилася до нас добре. Вороже налаштовані були лише відверті прихильники випити. Тут відразу видно менталітет народу – людей, які працюють, та тих, хто звик існувати.

В мене своєрідне релігійне бачення. У мене було багато медальйончиків, але вони дзвеніли, тож я їх зняв. Але я носив фенечки, які в’яжуть, щоб здійснилося бажання (усміхається). А ще у мене була аптечка від організації «Захист патріотів», вони дуже допомагали, не лише нам. Наш батальйон не особливо рекламували, тож волонтерської допомоги було небагато, вона була особистісна. Із державного забезпечення – форма поганої якості. Коли я виїжджав з зони АТО, вже була весна, але легкої форми ще не видали. Тож ми часто самі собі купували форму.

Загалом, наші завдання не потребували якихось особливих вмінь, якщо не враховувати деяких працівників МВС, які взагалі нічого не вміли. Я, як пластун, звик пристосовуватися до різних умов (усміхається), тож нічого складного не було. Важко було звикнути до відсутності дій – добровольці імпульсивні і постійно хочуть щось робити.

На Волинь я повернувся у серпні. Маю ідеї для пригод, але сформулювати їх поки не виходить, тож я намагаюся повернутися на навчання, хоч це і важко. Сидіти на нудних парах – не цікаво, можна пропустити багато цікавішого (усміхається).  Остання пригода – плавання вітрильником у Балтійському морі. Ми подорожували на вітрильнику «Завіша Чарний», названому на честь надзвичайно шанованого польського лицаря. Він стоїть у порту міста Гдиня, а це була дружня подорож для об’єднання скаутів різних країн.

Зараз я повернувся додому – батальйон розформували і я не бачу альтернативи, куди іти. Я саме через це повернувся. Розпочався період затишшя – активність у зоні АТО є, але у різних місцях. А я не хочу йти, щоб взяти участь у одній сутичці на рік. Так само зараз не має сенсу у батальйонах МВС, тож не бачу резону повертатися у систему. Я готовий воювати, поки є війна, але не хочу просиджувати штани у частині.

 

Василина БОРУЦЬКА