«Маємо, що маємо»: як змінилася волинська політика після Революції гідності

86

У другу річницю Революції Гідності на Волині знову стають дуже популярними розмови про те, чи принесла реальні зміни Революція гідності. Дехто схильний стверджувати, що позитивних змін взагалі немає, інші ж намагаються шукати позитив.

Особливо популярним стає запитання «За що ж загинула Небесна сотня?». Його доречно ставити після кожної звістки про ще одного корумпованого суддю, дерибан землі чи розкрадання бюджету. А ще це запитання використовують політтехнологи опозиціонерів, аби висловити аргументований докір нинішній владі.

Після двох років з дня початку Революції гідності журналісти ВАР вирішили підбити підсумки того, які реальні зміни вона принесла/не принесла у волинську політику та суспільство. При цьому ми не враховували сфери, які здебільшого залежать від рішень на центральному рівні (законодавство, податки, мобілізація тощо).

ГРОМАДСЬКА АКТИВНІСТЬ

Із революційного середовища на Волині вийшли три основні структури – осередок «Правого сектору», «Самооборона Волині» та «Автомайдан Волині», а також багато менших груп громадських активістів.

За майже два роки «Правий сектор» Волині встиг пережити чимало потрясінь. Так, за часів керівництва Павла Данильчука до грудня 2014 року правосеки справді були радикальною організацією, що боролася проти «старих»чиновників. Вони долучалися до усунення начальника обласного управління лісового та мисливського господарства Богдана Колісника, заступників начальника УМВС Михайла Руденка, Олександра Никитюка та Володимира Поліщука, директора «Луцьктепла» Олександра Киричука тощо.

Після усунення Данильчука керувати структурою почав ковельчанин Сергій Дружинович. Тоді в рамках ПС існував третій запасний батальйон ДУК, який очолив Віталій Ковальчук (друг Устим). Цей підрозділ відзначився на Волині «отаманщиною» та фактично був непідконтрольний Дружиновичу. Відсторонити Ковальчука вдалося лише у серпні 2015-го. Тоді ж у «Правому секторі» Волині заявили, що збираються організовувати в області загальноукраїнського референдум щодо недовіри владі. Станом на листопад ніяких публічних зрушень у цьому напрямку немає. Схоже, осередок ПС досі не має людей та ресурсів для організації такого референдуму.

«На основі обласного осередку «Самооборони Майдану» у області створили «Самооборону Волині» та два відносно потужні районні осередки – «Народну самооборону Рожища» і «Самооборону Ківерець».

Координатором її штабу досі залишається Андрій Хведчак. А завдяки громадській активності, волонтерству та участі в політиці також ставили відомим самооборонівці Богдан Климчук, Сергій Рижков, Олександр Ніколайчук, Олександр Лєсной, Анатолій Сковера, Юрій Моклиця, Сергій Чуріков.

Самооборонівець Іван Мирка став директором департаменту інфраструктури та туризму Волинської ОДА. Також самооборонівцям вдалося отримати «свого» народного депутата Ігоря Лапіна. Сьогодні Моклиця, Климчук та Ніколайчук працюють його помічниками. Хоча на місцевих виборах 25 жовтня 2015-го жодному із представників «Самооборони Волині», що балотувалися від «Солідарності», «Самопомочі», «Громадянської позиції» та «Батьківщини», не вдалося обратися у міські чи обласні ради.

Крім політики, нині самообронівці займаються патрулюванням Луцька у складі групи швидкого реагування, допомагають бійцям на Сході та організовують громадські акції. Загалом вони залишаються найвпливовішою постреволюційною структурою.

За два роки після революції «Автомайдан» на Волині поділився на два окремих формування. Ще на початку 2014-го він поділився на «Автомайдан Волині» на чолі із Сергієм Похою та обласний осередок «Автомайдану України» на чолі із Ігорем Обороновим. Згодом другий очолив Олег Бондарук, а нині обов’язки керівника виконує Андрій Попик.

Обидва Автомайдани впродовж двох років займалися волонтерством. Щоправда, в них виникали розбіжності через політичні погляди. Зокрема Сергій Поха лояльно ставився до Володимира Гунчика та команди «Солідарності», а Бондарук та – м’яко кажучи, не лояльно.

«Автомайдан України» як структура взагалі задекларував аполітичність під час місцевих виборів, натомість Поха балотувався від «Солідарності» у Луцьку міську раду. Проте обидві організації вийшли на спільний автопробіг у другу річницю революції 21 листопада. Отже, політичні протиріччя не завжди переважають.

Вже у 2015 році колишні революціонери Михайло Шелеп, Павло Данильчук та Олег Бондарук стали кістяком для обласного осередку проліт партії «Громадський рух «Народний контроль». Завдяки своїй програмі на телебаченні вони борються із незаконними забудовами та іншими проблемами (переважно в Луцьку) не тільки як політики, а як активісти чи журналісти. На місцевих виборах народноконтролівцям вдалося здобути лише 3 місця у Луцькій міській раді для Данильчука, Олександра Лазуки та Анни Мовяк. Попри те, що «Народний контроль» на Волині залишається політичною партією, вони представляють умовно нові сили, яких до Революції на Волині фактично не було.

В умовах війни на Сході досить відомими людьми на Волині стали волонтери. Багато наших земляків тим чи іншим чином долучилися до допомоги бійцям на Сході. Саме завдяки цьому публічними людьми стали Костянтин Зінкевич, Василь Нагорний, Наталія Соколова, Сергій Балицький, Олексій Панасюк, Наталія Боярина, Наталія Ариванюк та інші. Виникли навіть цілі волонтерські громадські формування – об’єднання «Активіст», Ковельський центр допомоги бійцям 51-ої бригади, «Поліські партизани», «Серце патріота», Нововолинський центр допомоги військовим, Волинський координаційний центр допомоги учасникам АТО, волинський осередок місії «Тюльпан» тощо.

Також війна змусила активістів організовувати курси «молодого бійця» для кандидатів на мобілізацію та просто охочих волинян. Тут відзначилися організації «Волинський щит», «Самооборона Волині», цивільний корпус полку «Азов», «Національний альянс».

Ще одна сфера, де відзначилися громадські активісти – боротьба із незаконним видобутком бурштину. Хоча у «кришуванні» цього нелегального бізнесу звинувачували різні громадські структури, переконливих доказів ніхто так і не опублікував. Натомість під час масових «наїздів» тисяч копачів на Маневиччину протидіяти їм взялися «Самооборона Волині», громадське формування «Буг», обидва «Автомайдани», «Азов» та інші активісти.

Багато із учасників Революції гідності нині долучилися до різних партійних структур. На останній місцевих виборах від «Батьківщини» балотувалися Володимир Бут-Гусаїм, Захар Ткачук, Роман Перванчук. Микола Собуцький став депутатом Луцької міськради від «Самопомочі», а Майя Москвич обрала долю бійця АТО.

Тож загалом Революція гідності та війна змусили багатьох волинян об’єднатися та створити нові громадські структури. Два роки по тому вони мають різну ефективність та різні результати, однак точно можна стверджувати, що на цьому «фронті» є реальні зміни. Адже ще до листопада 2013-го на Волині було значно менше дієвих громадських структур, не кажучи вже про «мілітаризовані» громадські формування.

Із ними мусить співпрацювати та рахуватися офіційна влада, бо часто такі громадські лідери мають більший кредит довіри громади, ніж старі чиновники.

12265947_10205271292566938_2898294145707353225_o

Чимало учасників луцького Євромайдану вже зійшли із політичної арени

СУСПІЛЬНА СВІДОМІСТЬ

Під час Революції гідності на народні віча в Луцьку чи не щотижня приходили сотні та тисячі людей. Також сотні людей були на акціях у інших містах області. А ще багато волинян були на Майдані в Києві. Вони навіть сформували 35-у сотню Самооборони – «Волинська січ». Після перемоги Революції народні віча та люстраційні акції щодо старих чиновників продовжувалися. Їх здебільшого очолювали організації, згадані в першому розділі.

Проте Майдан так і не зачепив аполітичну більшість волинян. У обласному центрі Луцьку із населенням приблизно 220 тисяч та кількістю виборців приблизно 150 тисяч на найбільш масштабні акції протесту виходили лише кілька тисяч людей. Звичайно, у будь-якій країні більшість людей залишається аполітичною, однак це яскраве свідчення того, що Майдан ніяк не міг змінити свідомість всіх волинян.

Десятки тисяч лучан прийшли на Театральний майдан Луцька у лютому 2014–го вшанувати загиблих героїв Небесної сотні. Однак вже наприкінці року вшановувати загиблих бійців АТО приходили лише кілька сотень земляків. А на громадські акції на підтримку люстрації взагалі приходили десятки.

Все це доводить, що громади волинських міст та сіл готові виявляти свою активність одноразовими масовими акціями. Однак коли йдеться про десять мітингів, пікетування чи навіть десять похоронів бійців, люди просто втомлюються та відмовляються на них приходити.

Післяреволюційну втому волинян та й українців загалом засвідчує далеко не найвища явка на виборах. Хоча у нашій області не все так погано, як у східних регіонах, на місцевих виборах 2015 року проголосували 55,3% волинян. Цікаво, що найменшою вона була у відносно прогресивних містах обласного значення: Володимир-Волинський – 49,9%, Луцьк – 49,7%(другий тур – 41%), Нововолинськ – 43,3%, Ковель – 39,4%. В результаті у всіх чотирьох містах обради «старих» мерів, які керували ще до Революції.

У день виборів відомі волинян у соцмережах та роликах завзято писали заклики прийти та проголосувати. Проте на значну частину молоді та багатьох літні людей вони ніяк не подіяли. Отож на Волині значною мірою визначили результат дисципліновані «бабушкі», як це було і за часів Віктора Януковича та до нього.

Ще один вияв рівня свідомості – ставлення до «гречки». Абсолютна більшість волинян хочуть бачити при владі не олігархів та корупціонерів, однак в той же час під час кожних виборів знаходяться охочі проголосувати тому, що певний кандидат дав їм гроші, продуктовий набір, вставив вікна у школі за свої гроші, зробив майданчик тощо. Тобто голосувати не за менеджерів, які пропонують план дій, а за багатих людей чи їх ставлеників, які фактично скуповують голоси «конкретними справами».

Одна із причин цього – високий рівень зневіри. Виборці віддають перевагу «брехуну», який їх матеріально заохотив, перед «брехуном», який тільки обіцяє. А в таких умовах відносно чесним політикам без великих матеріальних ресурсів шансів практично не залишається, адже їх теж приписують до «брехунів».

Розчарування через те, що два роки після революції не принесли реальних позитивних змін для більшості волинян, ще більше посилюють зневіру і підштовхують краян голосувати за «посівальників». Один із прикладів – Роман Микитюк, що став депутатом облради від «Нашого краю». Попри те, що він працював у старій корупційній системі на митниці та був представником Партії регіонів, Микитюк має тотальну перевагу на Турійщині, де працює його підприємство «Аміла». Для селян району саме образ успішного «хазяїна», а не молодого реформатора, є ключовим.

Тому свідомість волинян після Революції та умовах війни змінилася лише у ставленні до сакральних речей – Небесної сотні та загиблих бійців. Натомість ставлення до політиків і рівень громадянської відповідальності залишився практично на дореволюційному рівні.

12248099_10205289914672479_4537589173123061819_o

Похорони бійців АТО, на жаль, залишилися однією із небагатох подій, що здатна вивести громаду на майдани

СПІВВІДНОШЕННЯ ГРУП ВПЛИВУ

В результаті Революції гідності практично втратила на Волині вплив провладна група регіоналів на чолі із Олександром Башкаленком. Колишній партійці за два роки встигли прилаштуватися у інших політичних силах. Так, Олександр Курилюк став депутатом облради від «Укропу», згаданий Роман Микитюк – від «Нашого краю», Ігор Волошенюк, Володимир Найда та інші пішли у «Аграрну партію України». «Старі» мери міст Віктор Сапожніков, Петро Саганюк, Микола Романюк налагодили співпрацю із новою президентською командою спочатку Олександра Турчинова, а потім Петра Порошенка.

Проте за 2 роки зовсім не змінилися дві найбільш фінансово потужні групи впливу в області – «Континіум» та група Ігоря Палиці. Щоправда, по першій «вдарила» несподівана смерть Ігоря Єремеєва через падіння із коня. Тим не менш, «Континіуму» вдалося допомогти Миколі Романюку перемогти на мерських виборах у Луцьку Олександра Товстенюка. Наступна «битва» між групами може трапитися під час парламентських виборів у мажоритарному окрузі №23, який вже почав «засівати» Ігор Палиця.

Також достатньо впливовими на Волині залишаються бізнесмени Валерій Діброва, Валерій Бондарук, Петро Пилипюк, Андрій Покровський, Сергій Ковальчук, Олег Борбелюк, Сергій Мартиняк, Роман Микитюк, Василь Столяр, Андрій Турак, Віктор Шумський, Євген Дудка та інші. Вони зберігають свої локальні зони впливу та теж якоюсь мірою визначають волинську політику.

Завдяки своїм посадам, а не грошам, впливовими залишаються мери ключових міст Петро Саганюк, Віктор Сапожніков, Олег Кіндер, Микола Романюк, а також, звичайно, голова ОДА Володимир Гунчик. Всі, крім Кіндера, представляють «Солідарність», тому працюють в рамках президентської вертикалі.

Завдяки своїм депутатським мандатам зберігають вплив нардепи Ігор Гузь та Ігор Лапін, що представляють «Народний фронт». Гузь закріпився на Західній Волині, де має впливових помічників у Нововолинську, Володимир-Волинському та Любомлі. А Лапін разом із айдарівцями та «Самообороною Волині» працює у Луцьку, а також бореться із бурштиновими «наїздами» на Маневиччині.

Тож якщо за часів Януковича всі політичні процеси на Волині відбувалися із втручанням Партії регіонів, на сьогодні за політичний вплив борються дві великі та кілька локальних політично-фінансових груп.

139-848x563

Після відставки в Одесі Ігор Палиця серйозно взявся за збільшення впливу на Волині

НОВІ ТА СТАРІ ПОСАДОВЦІ

Після Революції гідності на Волині змінилися очільники ОДА, прокуратури, міліції, СБУ та інших структур. Питання лише втому, чи призвела зміна кадрів до реальних змін підходів до роботи.

Так, завдяки революційним організаціям навесні 2014 року на Волині не вдалося призначити начальником УМВС Віктора Швидкого. Натомість активісти підтримали Петра Шпигу, який тепер активно працює із громадськістю.

Першим післяреволюційним прокурором став Анатолій Коцура – представник вертикалі свободівського Генпрокурора Олега Махніцького. Коцура пройшов погодження народного віча на Театральному майдані та отримав шматок бруківки від тоді ще рядового самооборонівця Ігоря Лапіна. Після обрання Порошенка новим прокурором області став Вадим Максимов, що, як згодом виявилося, приховував дорогі машини та нерухомість, а також майже 7 мільйонів гривень на банківських рахунках. Лише пісня цього прокуратуру області очолив відносно молодий Дмитро Чепіжак. У нього поки не знайшли прихованих статків.

Нині триває реформа прокуратури та поліції. Правоохоронці мають пройти переатестацію. Також реформують саму структуру відомств. Нині немає гарантій, що після реформи прокурори та поліцейські відразу почнуть працювати за стандартами ЄС, однак є робота таки може реально покращитися, а рівень корупції – зменшитися.

Натомість не реформованими залишаються суди. Так, досі залишається на посаді одіозний суддя Луцького міськрайонного суду Віталій Ковтуненко. Його підозрюють у прийнятті завідомо неправомірних рішень. Також Ковтуненко відзначився тим, що судив луцьких євромайданівців і «анексував» скандальний будинок під Луцьком. Через це все він втратив принаймні моральне право судити людей.

А очільник Апеляційного суду Волинської області Петро Філюк живе у будинку, який його сім’я навряд чи могла би купити за свої офіційні доходи.

Хоча проблему волинських судів та суддів можна вирішити лише на всеукраїнському рівні в рамках довгоочікуваної реформи. Адже намагання вивести на чисту воду окремих корумпованих «служителів Феміди» не дає реальних результатів.

Після усунення Богдана Колісника із посади начальника обласного управління лісового та мисливського господарства до цього часу тривали баталії за це досить вадливе для Волині крісло. Спочатку його обіймав свободівець Василь Мазурик, що працював у спайці із аграрним міністром-свободівцем Ігорем Швайкою та керівником Держсілагентства Валерієм Черняковим. Однак прихід до влади нової команди змусив Мазурика піти.

Після цього почалася боротьба за повернення чи не повернення на посади у лісове управління родини Колісників та наближених о них осіб. У підсумку головним лісником став Олександр Кватирко. Хоча боротьба за сфери впливу у волинських лісах ще не закінчилася, адже це одне із найбільших багатств Волині, яке може приносити мільярдні прибутки.

Хоча людей на ключові відомства Волині призначають «зверху», у нашій області є свої лобісти та клани, які прагнуть контролювати ту чи іншу галузь. А в умовах, коли голова ОДА Володимир Гунчик не контролює всі «підкилимні» процеси, боротьба за «хлібні» місця тривала, триває і триватиме.

DJI_00032

Петро Філюк може собі дозволити розкішне життя за відносно невелику зарплату

ЖУРНАЛІСТИКА

Хоча журналісти не повинні були б мати безпосереднього відношення до політики, у волинських реаліях все якраз навпаки. Найважливішою темою всіх найпопулярніших волинських мас-медіа залишається саме політика. Особливо це стосується передвиборчого періоду, коли політичні групи починають активно платити гроші за політичний піар, а рейтинги публікацій чи сюжетів про політику та політиків ростуть.

Усі основній газети, телеканали та інтернет-видання Волині, що так чи інакше пишуть про політику, діляться на три типи – державні та громадські, ті, що безпосередньо контролюються окремим політиками, та ті, що напередодні виборів укладають контракти із різними партіями чи кандидатами.

Нині триває процес реформування Волинської ОДТРК у обласний підрозділ суспільного мовлення, що дає надію на її перетворення у справді незалежне медіа. Хоча нині теж не можна звинуватити «Волинське телебачення», та «Радіо Луцьк» у політичній заангажованості. Просто через форму власності вони змушені бути стриманими та навіть поблажливими щодо чинної влади. Незалежним проектом, який фінансується за рахунок міжнародних грантів, залишається «Громадське.Волинь».

Група підконтрольних окремим політсилам газет та інтернет-видань напередодні виборів спрямовується на підвищення рейтингу відповідних політиків та зниження рейтингу конкурентів. У цьому випадку йдеться про перетворення видання на певний час у агітаційний придаток виборчого штабу. Хоча рекламні новини та статті, звичайно, намагаються «розбавити» інформацією нейтрального змісту. Ну а після виборів видання знову стають «майже нейтральними». І так до наступних виборів, коли рівень «чорнухи» та агітації знову починає зростати.

Третя група (умовно комерційні медіа) виживає за рахунок інвестицій та рекламних контрактів. А тому напередодні виборів їх журналісти змушені відмовитися від критики тих, хто уклав із виданням рекламні контракти. Натомість після закінчення контракту заборона на критику зникає. Хоча для таких видань жорстка критика взагалі не рекомендується. Хто зна, кому доведеться завтра запропонувати рекламу?

Тож після Революції гідності журналістам на Волині стало працювати дещо простіше. Якщо ще у 2013 році за жорстку критику Партії регіонів журналісту загрожувало звільнення чи навіть фізичне насильство, нині у області є мас-медіа, контрольовані протилежними політичними групами, а також незалежні. І їх нині достатньо, щоб підтримувати певний баланс у медіа-просторі.

Текст: Антон БУГАЙЧУК

Фото: Павло БЕРЕЗЮК