Є кадри, які я ніколи не покажу, – військовий фотограф

Фотограф Олександр Клименко розповів про особливості роботи на війні.

Про це повідомляє Громадське радіо.

Військовий фотокореспондент Олександр Клименко фотографує війни вже більше 20 років. Однак, стверджує, що конфлікт на сході України знімати було найважче

— Олександре, коли Ви зробили свої перші світлини конфлікту на сході України?

— Це було 4 червня 2014 року. Вертольотом із Дніпропетровська ми полетіли в штаб АТО в селі Довгенькому біля Ізюма. Ми відвезли їжу, якусь допомогу, боєприпаси до одного місця, близько від Довгенького. Летіли ми низько, вертоліт МІ-8 відстрілювався. Як тільки сіли, виявилося, що ми були на горі Карачун. Цей день почався для мене десь о 07:30 годині.

Ми були на аеродромі. Вийшов заступник командира вертолітного загону 16 бригади армійської авіації, яка стояли тоді у Дніпропетровську. Ми з ним розмовляли, в цей час якраз йому на рацію прийшло повідомлення: «Два 24 на вимушену». Я зрозумів, звичайно. Військовою мовою це означає, що збили два вертольоти МІ-24.

— Починаючи з 1992 року, Ви знімаєте війни по цілому світі. Чи відрізняється робота в умовах війни, для Вас особисто, в Україні та деінде?

— Звичайно, відрізняється. По-перше, в емоційному плані. Тому що коли ти знімаєш десь за кордоном, це чужа війна. Ти знаєш, що літаком через три години ти можеш бути в Києві, в мирній країні. Ну тут теж можна «Хюндаєм» за 6 годин. Так цікаво, «Хюндаєм» їздити на війну, в комфортних умовах. Ти теж можеш повернутися в мирний Київ, але це одна країна, це моя країна, я бачу людей, це мої люди. Дуже важко це емоційно переживати. Зараз я звик уже, мені здається.

— Що для Вас є пріоритетним у фотографуванні війни?

— Це дуже цікаве і складне питання. Війна. В чому може виражатися війна? Діти, які зустрічають своїх батьків, що повернуся з війни, в Києві чи у Полтаві. В них емоції, сльози – це теж війна. Чи поранені військовики у госпіталі. Там теж багато сліз, багато горя — це теж війна.

На мій погляд, війна — це війна, війна там, де стріляють. Все інше – це похідні явища від війни. Для мене пріоритетом є сама війна, я хочу бути на передовій. Зараз нема такої яскраво вираженої передової, але коли тривали бойові дії, я хотів бути там. Мені здається, можливо, ці фото не такі емоційні, тому що там нема дітей, які плачуть. На передовій є тільки військовики, їхня напружена робота, яку ти не завжди можеш зняти. Та й для того, щоби потрапити туди, куди ти хочеш, треба подолати багато перепон, але це вдається. Для мене пріоритет — це війна. Війна, як війна.

— Боятися на війні — це добре чи погано?

— Я довго на фронт збирався. Спочатку хотів поїхати до вертольотчиків, вони в Конотопі стояли, там було багато моїх знайомих. Поки я зібрався, вони перемістилися до Чернігова, я приїхав туди. Там був Володимир Михайлович Пастухов. Коли я приїхав, його там вже не було. Але розповідали, що він вишикував льотчиків, солдат і сказав: «В країні почалася війна, ви всі будете вбиті, або не будете. Як ляже карта, як складеться ваша доля. Ви повинні бути до цього готові. Ви готові до смерті на війні?». Я це запам’ятав.

Коли ти їдеш на війну, ти мусиш бути готовим. Звичайно, кожна людина сподівається на краще, що все буде добре. Але ж невідомо, що на тебе чекає, де впаде та міна, де куля просвистить. Це можуть бути зовсім спокійні ситуації. Я можу привести приклад: фотограф Сергій Ніколаєв, який загинув в Пісках.

— Що Ви кажете своїм рідним, коли їдете на фронт?

— Моя дружина, донька, мій син, мама вже пережили фронт до фронту. Мене поранило на Грушевського, граната розірвалася біля ноги, ця історія складається із двох аспектів: медичний — поранення і другий, не менш важливий, — міліцейський. Тоді діяв відомий закон («16 січня»), до моєї квартири рвався міліціонер, хотів арештувати мене. Я не відчинив двері. Дружина і син дуже хвилювалися. Я живу у будинку, де є консьєржка, ми не звертали увагу раніше, чи зачинені двері. Але з тих пір син постійно замикає двері. Що кажуть? Звичайно, вони дуже хвилюються: і дружина, і син, і донька. Але коли ти повертаєшся додому, це такий феєрверк щастя в сім’ї!

— Сьогодні кожен своїм смартфоном може робити фотографії, доволі якісні. Як в такому великому потоці фотографій вижити справжній документальній якісній світлині?

— Я за смартфони, за те, щоби люди знімали багато. Тому що журналіст збирається, аби потрапити кудись, а там постійно на передовій є військовик, який це все переживає, який це все бачить. Йому не треба нікуди бігти — він просто знімає. Я знаю декількох військовиків-фотографів, які знімають дуже добре, вони роблять і відео, і фото. Тому, мені здається, смартфон дає дуже якісну картинку, і це має право на життя. Більше того, мені здається, треба якимось чином зібрати ті фотографії з війни, ті відео, які знімали солдати. На фронті мені показували багато страшних, жахливих відео з тих місць, де журналісти не були, і не могли там бути.

— Що Вам найважче фотографувати на фронті?

— Я довго займаюся фотографією. Мені нічого не важко знімати, найважче — потрапити в потрібне місце. Але якщо я потраплю туди, якщо мені дають дозвіл «знімай, будь ласка, все, що ти хочеш», то мені нічого не важко.

Але є проблема, я хочу про неї сказати. В перші дні війни або, скажімо, в перший рік війни, коли ішли жорстокі бої, журналістам важко було потрапити на війну. Це проблема. Я знаю фотографів, які хотіли потрапити на війну, і вони повинні були потрапити туди і повинні були знімати. Це історія України! Дуже тяжка, але історія України. Реально було потрапити в добровольчі батальйони. Тоді про них було багато у пресі, а про Збройні сили України — мало. Про Збройні сили просто не було змоги робити.

— Коли і як воєнному фотокореспонденту зображувати смерть? І чи взагалі варто?

— Я такий журналіст, як і Ви, як багато фотографів. І раптом ми стали воєнними журналістами. Тим не менш, це має право на життя. Фото, відео смерті – в якійсь мірі це важке запитання. Але я вважаю, що потрібно це показувати. Адже це війна. Визначення війни одним словом «Війна – це смерть». Все інше – похідні явища від цього.

Я знімав, коли був вихід із Дебальцеве. Там були дуже страшні кадри. Це було в одному з батальйонів 30-ї бригади. Вони тільки-но приїхали в Артемівськ, і з ними було декілька двохсотих. Я знімав. Дякую командиру, який дозволив це знімати. Це такий шок, коли таке бачиш! Я запитую: «Можна знімати?». а він каже: «Знімай, хай бачать, це – війна! Це смерть, і це треба показувати». В тій серії є всілякі кадри, які я, можливо, ніколи не покажу. Це було в лютому в Артемівську.

Там було багато журналістів, в лікарні не впускали. Спершу впускали, а потім — ні. І я питаю одного військового: «А де всі?». Він каже: «Їдьте в морг». Я поїхав в морг. Там лежали гроби просто перед моргом, вони були із неструганих дощок, з дірками. Це жахливе явище, якийсь сюрреалізм.  Там були вдягнені солдати, які тільки-но вийшли із Дебальцеве, тільки-но загинули. Від смерті пройшло 5-6 годин, може, доба. І це фото є. Воно дуже важке, вражаюче, на мій погляд.

— Коли, на Вашу думку, на життя треба дивитися не крізь об’єктив?

— Люди, які не є фотографами чи операторами, постійно дивляться не крізь об’єктив. Якщо ти фотограф, ти завжди дивишся так на життя. Навіть якщо у тебе немає фотоапарата, десь у підсвідомості ти думаєш: «Оце я би зняв, яка хороша картинка» і так далі.

— Чи є для вас щось дорожче від фотографії?

— Так. Я думаю, молодий фотограф чи людина, яка тільки починає свій шлях в журналістиці, має пріоритет, мотивацію: я хочу зробити щось важливе, бути крутим. Але коли ти стаєш старшим, здається, що все знято, твої фотографії не так важливі, постійно сумніваєшся. Мені здається, сім’я – це найважливіше.

— Якби у Вас залишився всього один-єдиний кадр, що б це була за світлина?

— Я не можу відповісти, мені здається, це неможливо. Якби я знав про це запитання, я би щось придумав. Хай це буде не світлина. Хай це буде книжка, альбом, фільм. Хай це буде щось велике.

— Яке Ваше життєве кредо?

— Чесно працювати, показувати.