Богдан Пташник: Найефективніше покарання карбованцем

1

Волинський журналіст, громадський активіст, доброволець батальйону “Донбас”, а нині помічник народного депутата Семена Семенченка, волонтер і голова Камінь-Каширського координаційного центру ветеранів АТО Богдан Пташник, був у числі перших волинян, яких поранили на Донбасі.

Це сталося у відомому бою під Карлівкою 23 травня 2014, коли підрозділ батальйону “Донбас” потрапив у засідку терористів. Богдан у тому бою отримав наскрізне кульове поранення в голову. Тільки тоді його дружина дізналася правду, бо чоловік весь час розповідав, що він у тренувальному таборі готує хлопців і йому геть нічого не загрожу, – пише Волинська правда.

У тому бою загинуло п’ятеро його побратимів, шестеро були поранені. Куля не пошкодила життєво важливих центрів мозку Богдана, але правий бік йому паралізувало. Удома за нього молилися рідні, земляки й чекали дружина з двома малими синочками, батьки, й журналістика. І він викарабкався з тієї біди, повернувся у рідний Камінь-Каширський. Хоч своє Богдан уже відвоював та війна для нього не закінчилася.

Він досі накульгує на одну ногу, має проблеми зі слухом після контузії, але здаватися не збирається. І сидіти, спокійно спостерігаючи за тим, що робиться в районі, області, країні, не може. Ніколи не міг. Повернувшись додому, він відновив роботу свого сайту «Вісті Каменя», який заснував ще задовго до подій на Сході. А ще почав займатися волонтерством.

Можливо хтось і волів би бачити його кволим, хворим, але він не дозволяє собі здаватися. Ми зустрілися з ним після першого туру місцевих виборів. Богдан балотувався до обласної ради від «Самопомочі» і набрав немало голосів, але депутатом не став. Зізнаюся: мене здивувала його реакція на цю поразку. Після всього, що ми пережили за останні два роки й переживаємо далі, знаючи, що люди знову продавали свої голоси хто за гречку, хто за гроші, хто за безплатні сто грамів, Богдан відреагував на це, м’яко кажучи, дуже толерантно і мудро…

“Не народ треба довбати, а владу. Від сільського голови і до Києва” 

— Я думала, ви будете соромити продажних українців, як роблять це багато політиків і наших колег-журналістів. А ви так спокійно про це сказали: « Я практично з 18 — 19 років бунтував, боровся, пропагував, учив, будив як міг свідомість, стояв на барикадах, лив свою і чужу кров у війні на Сході, волонтерив. В ім`я України, українського народу. Буду це все робити й надалі. І не збираюсь “мстіть”, мовляв, не проголосували за мене — живіть як знаєте, «падонкі», а я образився». Війна зробила вас мудрішим?

— У нас багато хто називає себе патріотами й мало хто знає значення цього слова. Слово “патріот” походить від латинського “патрі”, що означає “батько”. Тому до свого народу маєш ставитися, як до своєї дитини, незалежно від того, чи погана вона, чи хороша. Якщо караєш, то тільки задля того, щоб їй було краще. Деколи навіть пробачаєш те, чого іншому не пробачив би, але це твоя дитина. Так само і народ. Клясти на своїй дітей і бажати їм зла — треба бути конкретною скотиною. Як роблять деякі наші псевдо-патріоти, бо не обрали, бачте, нас розумних, і тепер пропадайте. І взагалі ви бидло, козли й дегенерати. Так, бидло і козли, але то твій народ. І нікуди від цього не подінешся. Є кращий? Є, але він не твій. У всьому світі так: є 5 відсотків активних громадян, а решта покірні, які за ними йдуть. То закон природи. Але в нас чогось той активний елемент, який при владі, далеко не найкращої якості. Якщо дасть Бог, то вирвуться інші активні елементи, як я, наприклад, може нескромно, але тим не менше. Смішно дивитися, коли людина йде в районну раду вже на четверту каденцію, а за 15 років нічогісінько для громади не зробила. Питається: якого милого ти ще йдеш? Четверта каденція, каже, дає їй двадцять відсотків до пенсії. Людям розказуєш, пояснюєш, що тих двадцять відсотків до пенсії цього депутата — це мінус двадцять відсотків від твоєї дитини, тебе, ще когось. Не додадуть значить дітям у садочках, у школах, бо бюджет не збільшується, а потреби зростають. А люди все одно голосують за того депутата і його четверту каденцію.

— Іван Франко тричі не потрапив до Сейму через те, що селяни продавалися за ковбасу. На одних виборах хруні, тобто продажні виборці, з’їли 50 кілометрів ковбаси! Чи можна взагалі здолати цей хрунізм у нас і як?

—Людей обманути не важко. Немає чого до того народу мати діло. Якщо мою думку хочете знати, то я вважаю, що голосувати мають ті, хто платить податки. У нас же все пенсіонери вирішують, тобто люди, яких найлегше ввести в оману. Навіть якщо буде стовідсоткова явка на виборах, все одно пенсіонери все вирішуватимуть, бо вони у списку виборців мають переважаючу більшість. Отримуєш пенсію — не вчи жити того, хто дає тобі пенсію. Хай громадяни, які працюють, самі розбираються. От коли погано будуть керувати — тоді вже ставте питання. Але погано вони не керуватимуть. Кожен розуміє, що пенсія буде більшою, коли в мене, молодого, буде більша зарплата. А підкуп виборців є у всіх країнах, навіть демократичних, прямий чи непрямий, але є. Неважливо, чи за свої гроші кандидати це роблять, чи за чужі. А що, в США передвиборних шоу не проводять? Як на мене, це теж підкуп, тільки рівень інший і ззовні виглядає по-іншому. Не варто боротися з тим, чого не можна побороти. Не народ треба довбати, а владу. Від сільського голови і до Києва. Наша проблема в іншому. У нас немає покарання за невиконані передвиборні обіцянки. Як сказав нещодавно один сільський голова: «А я не переживаю. Мене район не покине». Йому немає за що переживати, бо його свої не покинуть. Тобто потрапив у владну обойму і все, це вже по життєво. Наші люди втомилися від брехні і політиків, і депутатів, але все одно голосують за когось із брехунів. Бо всі брешуть. Так вони завжди будуть брехати! Вони мусять брехати, щоб туди потрапити. У них вибору немає

— Для чого нам тоді вибори? Щоб вибирати менш брехливого серед брехунів?

— Якби депутат знав, що за брехню свою і невиконані обіцянки він буде покараний, все було б по-іншому. Не народ треба змінювати, а принцип влади. За Польщі як було? Один солтис на все місто. Він ішов, палицею в штахетник стукав, якщо сміття бачив біля хати. Через день-другий знову ішов і якщо сміття було не прибрано, прикріпляв папірець із виписаним штрафом. І все. Народ той самий був. Просто правила гри інші. Найефективніше покарання карбованцем. Ще Макіавелі сказав: «Людина швидше пробачить вбивство батька, ніж позбавлення її спадку». Словом, яка влада — такі люди. А не навпаки.

«Найпростіше втратити довіру, нагороджуючи недостойних і караючи невинних»

— Ви написали якось, що вам соромно судитися з державою, за яку проливали кров. І досі не маєте статусу учасника бойових дій?

— Мені не соромно в моєму житті ні за що. Бо не маю чого стидатися. А судитися з державою? Морально мені простіше було б піти й перехерячити, даруйте, ту Верховну Раду, аніж іти в суд і судитися з державою. У нас в тому бою п’ять чоловік загинуло, шестеро поранені, в тому числі і я. Та грець зі мною. Поранені якось викарабкалися. Дехто вже в строю, один посвідчення отримав, бо був поранений вдруге. А ті, хто загинув? У того діти, у того діти, всі сімейні, у декого вже онуки є. Хто про них подбає? Ситуації у кожного різні, але ноги ростуть з одного місця. У тих документи пропали, то начальник штабу сектору АТО не хоче підписувати папери, киваючи то на ЗСУ, то ще на когось. І всі обіцяють: от були б ви у мене, все було б добре… Думаю це все затягується свідомо. Щоб заморочити добровольців.

— Дивна ситуація виходить: у Верховну Раду прийшли депутатами майже всі комбати, і всі вони заявляли, що захищатимуть інтереси своїх бійців і військовослужбовців. І вже цілий рік не можуть нічого зробити. Добровольці ходять по судах, збирають папірці і не можуть довести, що вони захищали країну…

— Не все так просто, як здається на перший погляд. Хоча справді з кожного батальйону ніби у парламенті депутат є . Але «Правий сектор» нічого добитися не може, айдарівці, азовці і «Донбас» теж. Значить, діло не в тих людях, які там сидять. Міг би, перепрошую, хтось один скурвитися, два, але ж не всі. Значить не в них справа, а в системі. Хто-хто, а бюрократи у нас навчилися працювати. Один папірець долю людини вирішує. Закон ніби є, наші хлопці були причетні до його написання. Варіантів його було подано чотири, а прийняли взагалі п’ятий, наш, хоч він юридично був не найдосконалішим. Треба було вносити зміни й стикувати з іншими законодавчими актами. Наші хлопці все прописали, подали. Вже з літа в Яценюка лежить на столі. І ніякого руху. Чого добиваються вони? Або позаморочувати людям голову, щоб не ходили й нічого не просили, або принизити. Якби по-людськи, то все вирішується досить просто. Для цього достатньо слова Президента. Як у випадку з нацгвардіями, які потерпіли під час подій біля Верховної Ради 30 серпня. Там відразу статус учасника бойових дій дали. За те, що захищали Верховну Раду від людей. Тобто одним можна дати, а тим, хто захищав країну від ворога на передовій — ні. Всі ми добре знаємо, що таке Нацгвардія. Розбавили «Донбас» нацгвардійцями, але «Донбас» є «Донбас», хоч офіційно і називається військовою частиною. Всі знають, що там добровольці сидять, а Нацгвардія — це вевешники, екіпіровані, нагодовані, озброєні, вони стоять позаду і як тільки якась небезпека — відходять назад, а ви хлопці воюйте, бо ми на це не підписувалися. Або як цього беркутівця, якого в Києві на АЗС розстріляли. Відомо, що він брав участь у побитті автомайдану. Всі це знали, тільки Аваков не знав. Зробили з нього героя, квартиру дали. Хтось із відомих сказав: найпростіше втратити довіру, нагороджуючи недостойних і караючи невинних. У нас так і робиться. По тюрмах сидять добровольці, а в героях ходять муженки. Як тільки котел — так і зірка нова на погони. Мене ДАІшник зупиняє, починаємо розмовляти, а він козиряє своєю корочкою УБД (учасника бойових дій). Я її не маю, а він має. Чоловіче, ти мені скажи, коли ти там був, і я скажу, де ти був і що робив. Бо знаю, де ви стоїте. Ти на третій лінії був і навіть пороху не нюхав.

— На вашому сайті в коментарях прочитала, що міліціонери ледь не в черзі стоять і гроші платять, щоб потрапити на Схід і постояти в третій лінії оборони й отримати статус учасника бойових дій. Це правда?

— Правда. Вони там ще й бабло шибають нормальне. І погранці теж. Грубо кажучи, вони послали туди одного, другого, щоб подивитися. Побачили, що немає там нічого страшного, навіть не стріляють, а бабло косять конкретне. Як один мені розказував, він за місяць в АТО заробив більше, ніж за півроку на митниці. Уявляєте? Кожна машина даниною обкладається, особливо на третій лінії.

— У вас був дуже емоційний пост у Фейсбуці, коли йшла чергова хвиля мобілізації і багато наших земляків, особливо хлопців з Полісся, втікали на заробітки в Росію, щоб там відсидітися. І ви тоді пропонували взагалі не пускати їх більше до України. Якщо покинули свою батьківщину у важку хвилину, то нехай живуть в Росії чи Білорусі безбатченками. Не змінили своєї суворої позиції щодо них?

—А вони й так безбатченки. Точно знаю, що тікали від мобілізації, тупо косили від призову. Тому хай сидять там і батрачать, тільки гроші додому пересилають. Їхнім родинам краще буде, гроші за переїзди туди-сюди зекономлять. А сюди хай не лізуть. Приїдуть такі, нап’ються, а потім ідуть голосувати. І маємо «нову» владу. Плачуться, що діти голодні, що треба десь заробляти. Коли фортифікаційні споруди на Сході будували, 5 тисяч за два тижні платили. Там не стріляли, і заробити можна було, й на свою державу попрацювати. Мені подзвонили міліція і військкомат, щоб я когось знайшов. Нікого не знайшов. Не підходить їм такий заробіток. Мене 5 тисяч влаштувало б, бо я і стільки не маю. А вони не хочуть. Тільки плачуться, що через нас на роботу в Росію не можуть виїхати. І такі люди розповідають, як мені жити?! Не хочеш служити — немає питань. Пиши, що я сцикло, я боюся, не поїду. Сиди вдома, пускай слину, пальця собі відріж, щоб в армію не забрали. А то приїде із заробітків, ще й насміхається з таких, як я вояк, бо він, бачте, бабки заробив, а ми на війні що заробили, крім каліцтв і контузій? Чого ж ти повертаєшся сюди один з другим? Тут незабаром теж може бути дуже спекотно.

«Зрозуміти можу, а пробачити ні. А може навпаки: пробачити можу, а зрозуміти ні»

— Окрім журналістики ви ще й організували волонтерів у своєму місті, допомагаєте бійцям на Сході. Маєте багато помічників і однодумців?

— Я чекав, коли після другої і третьої хвилі мобілізації повернеться багато хлопців, вони прийдуть до мене і скажуть: «Знаємо, що ти волонтериш, знаємо, як треба хлопцям там допомагати, бо на своїй шкурі це відчули. Давай чимось підсобимо. Хоч прийдемо почергуємо». Але мало хто прийшов. Два — три чоловіки відгукнулося, і то один з них доброволець В’ячеслав Шевчук, другий розвідник Анатолій Сущ, нагороджений за Савур-Могилу орденом «За мужність». Нормальний пацан, мало кого з простих солдат такими нагородами нагороджували, до речі. Я нікого не засуджую і з одного боку розумію. Вернувся живим — здоровим, дітки батька мають, батьки не переживають. Що ще мобілізованому треба? Зрозуміти можу, а пробачити ні. А може навпаки: пробачити можу, а зрозуміти ні.

— Незабаром відзначатимемо вже другу річницю Революції гідності. Ви з перших днів були у Києві?

— Спочатку був наїздами. Але остаточно поїхав у січні. Перед тим цілу ніч в онлайні дивився Громадське ТВ про події 18 — 19 січня, а вранці зібрав рюкзак і поїхав. Ввечері вже на барикаді стояв. Три доби був там, одну ніч спав просто у переході, бо такий втомлений був, що доповзти нікуди не міг. Зранку ще штурм був, потім уже прийшов у Жовтневий. Тоді вже героєм став: у касці, обмотаний, з дубиною і дерев’яним щитом. Потім затишшя настало, поїхав додому. У перших числах лютого знову повернувся. Тоді ж познайомився на Майдані з Аміною Окуєвою. А коли Янек втік і наші партагеносе всі подалися на Майдан, ми поїхали в регіони владу міняти. У Горохові, Маневичах, моєму Камені.

— Це ви на коліна ставили поважних людей? Таке неоднозначне ставлення було до перших післямайданних вуличних мітингів, коли молоді хлопці, учні профтехучилищ, одягнувши балаклави, старших людей публічно принижували…

— А це кого?

— Суддю, наприклад.

— Як позаочі, так всі катом називають, а тут пожаліли! До речі, молодих хлопців, про яких ви говорите, того вечора, коли ставили на коліна, на площі не було. Коли ми оголосили, що збираємося на таку то годину й будемо змінювати державу, ніхто не прийшов. Тільки молоді хлопці. Мене бісить, коли чую зараз: «От прийдуть хлопці з АТО, вони покажуть!» Вони півтора року там сиділи, мерзли, щоб ти тут щось зробив. А ти пальцем не поворухнув, не волонтерив, нічого не робив А тепер ще ждеш, щоб ці хлопці прийшли і ще за вас все зробили, щоб стару владу нагнали, а тебе поставили? Хай хлопці-фронтовики тут порядки наводять, а ти залізеш у тепле крісло покерувати. Чим ти ліпший від старої влади? Був час, було півтора роки війни. Ці хлопці давали вам шанс тут щось зробити. А ви сидите й чекаєте. Весь час чекаєте. Спочатку американського дядечка, який приїде і навчить як жити, все до рота покладе. Потім російського чекали, думали, що газ безплатний вам в одне місце буде закачувати.

Тепер АТОшників чекають, що вони за вас усе зроблять. Та у них своїх проблем — вище даху! Зустрічаю одного вчора — не має посвідчення УБД. Після госпіталю не вернувся у військову частину, бо ніхто не казав, зараз дезертирство шиють. Хлопець у нормальних боях був, дивився смерті в очі, вижив. Кажу йому: «І ти боїшся придурка в краватці?» Боїться. Іншого футболять із земельною ділянкою вже 8 місяці. Кажу йому: «Сідай, поїхали в міськраду». Сидить в кабінеті, а йому чешуть дурню і по вухах їздять. Він слухає все це й соромиться щось сказати чи заперечити. Те, що вони воювали, не значить, що вони якісь особливі. Такі самі, як і всі. По суті своїй вони залишилися такими ж селянами, як і були до війни. Він приїхав додому, взяв на руки дитинку, яку ще не бачив і яка може без нього зробила перші свої кроки — і вже щасливий. Його не чіпають — і слава Богу. Дадуть щось — дякую, не дадуть — так і буде. Єдиний, хто міг якусь серйозну кашу заварити в країні — це добровольці. А їх 80 відсотків уже в землі, решта як я, побиті, покалічені.

«І для тебе війна не почнеться. До тих пір, поки твоя дитина не підірветься на розтяжці. А тоді ти як баран візьмеш вила в руки і підеш на блок-пост»

— Як ваша дружина відпустила вас на війну? У вас двоє маленьких синів, про них думали?

—А я на війні не був. У тренувальному таборі біля Луцька. Поки не поранили.

— Той бій під Карлівкою 23 травня 2014 року у різних версіях описаний був в інтернеті. ДНРерівці торжествували, що розбили підрозділ «Донбасу» і навіть якесь відео цього бою гуляло в неті. Як було все насправді? Тоді ще росіян на Донбасі не було?

— Як це не було? З кого все почалося? Зі Стрєлкова. А хто такий Стрєлков? То про що говоримо? Вони були там постійно. Командування було російське, інструктори. Росіяни були там від початку і до кінця. Хоча до кінця вони не будуть. Залишать місцевим все розгрібати, а самі змотаються. Ми в таких боях побували, хоча не мали б, бо були в розвідці, у диверсійно-розвідувальній групі. Моїм ділом було подивитися, що до чого, вкрасти когось, словом, диверсійно-розвідувальна робота. Але мене поставили ще й командиром відділення. Були в Новомихайлівці, Новоселівці, Красноармійську.

Біля Карлівки пішли в розвідку вивчати ситуацію з водосховищем, яке забезпечує водою Красноармійськ. Дивилися ту дамбу, потім їздили до наших вояк питатися, що буде, якщо почнемо гранати метати. Боялися, щоб людей без води не залишити. А бойовики цим не переймалися. Вони як вскочили, у хід пішло все: гранати, крупнокаліберний кулемет і незрозуміло що. Їм пофіг все було. Наших машин чотири йшло. «Дєд», наш командир, від’їхав метрів на сто п’ятдесят перепиняти цивільний транспорт, щоб зробити затор. Він пояснив двом-трьом водіям, щоб туди не їхали, бо там стріляють. Тут підтягнулося підкріплення з чеченів.

«Дєд» почав шмаляти й трохи затримав їх, подарував нам хвилин п`ятнадцять. Так само з боку Красноармійська машини їхали цивільні, ми встигли попередити про небезпеку. Про людей думали, а вони… Більшість з них як були сепаратюгами, такими й осталися. А «Дєд» за них життя поклав… Чесно кажучи, я б тисячу віддав їх за його одного. Це дивовижна людина була. Переніс інсульт, дочка розказувала, рік ходив з паличкою. Дві операції на очі мав, катаракту оперували. І пішов захищати свою землю. Хлопці його більше боялися, ніж Семена (Семена Семенченка). Він рота як розкриє — всі по кутках ховалися!

Пам’ятаю, як ми перший раз з батальйоном «Восток» перетнулися. Як перетнулися? Вони тільки почали розгортатися, ми як вальнули, створили таку какофонію, що сєпари першу кров побачили, в машини — і хода. У страха очі великі. Якби вони знали, скільки нас там сидить, то шапками закидали б. «Дєд» тоді перед боєм вискочив: «Синки! Два раза умирать не будете! Раз умрете, но знаете зачем. Честь дороже, а если кого то єто не убеждает, то знайте, что я лично застрелю того, кто будет бежать назад». Він сам росіян етнічний, до речі. У «Донбасі» багато таких російськомовних патріотів було. Зате у нас тут самі етнічні українці….

— Які сидять і чекають: чи прийде війна до них чи ні?

— Не просто сидять, а ще й базікають: «От як прийдуть терористи сюди, то я піду воювати». Та тоді вже пізно буде! І як ти будеш воювати? Я знаю, що буду робити, куди йти і як, бо вже бачив і знаю, що це таке. А що ти один з другим робитимеш? Кажу їм: «Уявіть, що в Любешові вже росіяни стоять. Через три години вони у Камені-Каширському будуть. Воюй. «А де наша власть?» — кажуть. А немає, все. Мєнти розбіглися першими, адміністрація під триколор стала. Я бачив, як це було на Сході. Хто має тебе спасати? В принципі нічого у твоєму життя не зміниться. Ти нічого не робитимеш особливого, так само ходитимеш на роботу, гроші зароблятимеш. І в житті інших людей теж нічого не зміниться. Ну з’явиться кілька блок-постів. І для тебе війна не почнеться. До тих пір, поки твоя дитина не підірветься на розтяжці. А тоді ти як баран візьмеш вила в руки і підеш на блок-пост. Тебе там банально розстріляють. І на цьому твоя війна закінчиться. Якщо думаєш, що десь там вночі партизанити будеш —ні фіга,тепер є тепловізори, не попартизаниш. Тиждень в лісі сала попечу, а потім додому повернуся. Не та війна нині. А люди говорять такі дурниці й головне, вірять у те, що говорять.

— Дивний ми таки народ: одні показують приклади небаченого героїзму та жертовності, а частина їде до країни-агресора гроші заробляти, від мобілізації ховатися…

— У нас викривлене уявлення про війну. Ми всі виховані на героїці радянських фільмів. Комуністи вміли це робити: діти біля верстатів працювали, Валя Котик партизанив, все для фронту. Насправді ця війна не така. Поки вона до тебе не прийшла, ти її не відчуєш. Слава Богу, що воно десь там, а не тут. Якщо хтось ще вірить, що росіяни хотіли лише захистити росіян, то нехай 1939 рік згадають. Прийшли сюди і не полінувалися. І зараз не полінуються. Я не одному такому пацифісту казав: «Росіяни великі спеціалісти з розкуркулення. Прийдуть і знайдуть, що розкуркулити. Для них святою справою буде відібрати у тебе джипа і магазинчика. Росіяни такі хлопці, не ліниві у цьому плані. Їм поки по морді не даси — будуть пертися. Бо то така нація. Вони дійдуть туди, куди дозволимо ми. Якби їх не зупинили там, на Сході, добровольці, бо про армію тоді ще не йшлося, і про міліцію українську теж, невідомо де б вони були. Добровольці, як козаки розбійники, натягли на обличчя балаклави, і страху трохи нагнали. Бо хто під тими балаклавами — біс їх знає. Може вони реально такі круті? Росіяни ж сцикливі по своїй натурі.

— Тобто поки війна не прийшла конкретно до тебе, чи то похоронкою на близьких, чи іншими втратами, не можна відчути її подиху?

— І навіть не похоронкою. Кричить мені мужик, що він племінника похоронив: «Я дитину поховав!» Ти що, в заслугу собі це ставиш?! У принципі батькам, якби це не звучало дико, немає різниці, де загинула їхня дитина: чи в аварії, чи на війні. Не це головне.

— Нещодавно Путін придумав заміну радянській піонерії: російських дітей відтепер будуть виховувати у дитячо-юнацькій організації «Російський рух школярів», яка фінансуватиметься за бюджетні кошти. Може й нам треба якісь дитячі організації створювати, щоб патріотів виховувати?

—Дітьми мусово займатися. У нас є багато дитячих організацій, їх треба розвивати. Але треба зрозуміти, що ми живемо в світі інформаційних технологій і школа за великим рахунком не стільки потрібна, щоб знання здобувати, а щоб виховувати Треба змінювати саму концепцію освіти. Школи найперше мають бути центрами виховання. Приклади в історії є, та ж сама Еллада. Там виховували громадянина. Патріотичним вихованням займатися треба, але тільки не допускати до цього чиновників. Бо вже перевірено: де держава — там «косяки». Як тільки держава почала у волонтерський рух втручатися, бачите, що там стало робитися. Як тільки держав почала підпорядковувати собі добровольців, так вони стали пачками лягати. А до цього нормально воювали й операції проводили вдалі. Нам багато чого треба переглянути в плані виховання українця. Що наші діти з екрана бачать щодня? Іде реклама мобільного оператора: дівчатка їдуть в машині, їх зупиняє поліцейський і каже: «У вас є право на один дзвінок». Компанія телефонує папіку, папік мєнту, мєнт бере під козирок. Меседж такий: жити круто добре, аби був папік, який може построїти мєнтів. Головні цінності — напівголі тьолки, бухі хлопці і класні тачки на фоні пальм. І дітям усе це в голови вдовбують. І я вірю в той 25 кадр, він діє. Замість того, щоб створювати якісь державні структури, які займатимуться патріотичним вихованням молоді, нехай краще за ці гроші мультики класні знімуть. На кшталт російського блок-бастера про Альошу Поповича і Добриню. Мої сини із задоволенням його дивилися і я з ними теж. Ми маємо своїх героїв, які можуть стати героями чудових українських мультиків. Для старших дітей фільми треба знімати. Зніміть кіно про кіборгів чи батальйон «Донбас» — і через десять років українську націю буде не впізнати!