Герої нашого часу: Максим Морозов

у

Командир роти батальйону «Січ» Максим Морозов

Після початку агресії на Сході України я вирішив іти добровольцем. Завжди кажу, що до війни я був батьком своєї дитини, це моя основна професія, а підприємець чи менеджер – це не важливо. У мене донечка, а батьком дівчинки бути набагато важче, ніж хлопчика (усміхається).

Я не пішов на Cхід одразу, бо саме чекав народження дитини. Та коли 22 квітня це диво сталося, я почав активно «вивчати» добровольчі батальйони. Раніше я в армії не служив. У військкомат навіть не ходив, бо знав, що моя справа десь на складах і такий шлях може затягтися надовго. А я не хотів чекати призову тоді, коли ворог до Рівного дійде.

Я тоді розглядав «Донбас», але радий, що так і не став до його лав, бо про Семенченка від вояк чув багато нехороших речей. Я запитав поради в отця Олександра Вронського – він розповів, що у Києві саме формують націоналістичний батальйон. Тож після народження дочки я постійно смикав Вронського: коли сформують, коли набір, де записуватися?

Отець Олександр був здивований, коли я виявив бажання піти у воювати – я ніколи не бігав і не махав прапорами, бо вважаю, що націоналіст – це той, хто свідомо і професійно робить справу на користь державі і прагне самовдосконалення. А ті, хто лише бігає з прапорами, але не підкріплює це роботою – псевдонаціоналісти. Багато таких «диванних патріотів» раптово притихли після подій, де треба доводити свій націоналізм діями.

Отож, минув місяць, а справа не рухалася. Я вже було думав іти в інший батальйон, та 17 червня «Січ» таки сформували, а 19 червня мене одним з перших зарахували до його лав. Разом зі мною тоді було ще п’ять волинян.

Батальйон створювали з ініціативи «Свободи», але серед нас було багато безпартійних як я  – не треба бути в партії, щоб бути націоналістом. Батальйон був великим і мав усі перспективи стати полком, але туди потрапили люди, які просто розвалювали його зсередини – дехто відверто заявляв, що є «руськім офіцером». І це у націоналістичному батальйоні! Вже згодом ми зрозуміли, що серед нас було багато людей, для яких війна – рідна матінка. Ці аморальні особи «сідали» на фінансові потоки. Проте спочатку ніхто про це не думав – ми були піднесені, а зрозуміли, хто наш, а хто ні, лише з часом. Тож ми теж певною мірою винні, що не «вирахували» цих людей одразу.

Серед націоналістів було мало людей з досвідом та відповідною кваліфікацією, тому справжніми патріотами командували трохи «не ті» люди. Серед нас було досить багато МВСників, які просто гальмували розвиток структури. Батальйон міг перетворитися у дуже потужну бойову одиницю, не гіршу за «Донбас» чи «Азов». Але «заслані козачки» зробили роботу для системи, яка їх прислала.

Ця система і досі працює проти нас. От я зараз на вулиці Луцька, на Волині, де народилася УПА, скажу, що націоналіст, а на мене косо дивитимуться навіть тут. Це все робота пропаганди СРСР, КГБ, Росії і внутрішніх ворогів, які роблять з націоналістів перевертнів. На націоналістів чіпляють усі можливі гріхи, хоча система КГБ-НКВД вчинила набагато більше зла за рік ніж бандерівці за все своє існування. Упівцям спеціально приписували тяжкі злочини, які здійснювали загони НКВД. Все це робили, щоб очорнити націоналістів. На жаль, така «політика» діє навіть сьогодні. Ми маємо зрозуміти, що це очорнення кожного українця. Інформаційна війна, яку вели проти всього українського, довела до того, що люди бояться визнавати себе українцями. Багато з тих, хто живе тут, навіть не знають, хто вони. Вони працюють, успішні, мають дітей, але не мають розуміння, що таке Україна і хто такий українець.

Діюча влада в Україні завжди боялася націоналістів більше ніж кого-небудь іншого, бо з ними не можна домовитися. А я вважаю – можна, але лише якщо влада працюватиме на благо України. Якщо влада працюватиме для СВОЄЇ країни, націоналісти не будуть проводити жодних протестних заходів. Та у нас влада України боїться тих, хто бореться за Україну. Де логіка? Значить, це неправильна влада.

Але це філософія…. Оскільки батальйон приписаний до Києва, там ми пройшли семиденні навчання міліціонерів та два місяці курсу молодого бійця. У батальйоні одразу почали всіх легалізовувати – це був дуже правильний хід, бо випадки на війні бувають різні. До речі, про стереотип «бандерівського» батальйону – 40%  складу нашого батальйону зі Східної України, у нас є хлопці, мабуть, зі всіх областей.

Під час навчань нас тренували інструктори з «Альфи», які добре вміли навчити спеціальної підготовки – зачистки будинків, автомобілів, ведення вогню, бою в умовах міста тощо. Перед нашим батальйоном особливого призначення ставили саме такі завдання – ми мали зачищати міста від залишків сепаратистів. Підготували нас дійсно дуже добре, єдине, на що не було часу – це рукопашний бій. Але тактична і вогнева підготовка була на дуже високому рівні.

Тож нас тренували до кінця серпня, а потім ми вирушили у Слов’янськ, який вже був звільнений від сепаратистів. Проте фактично це було не  так – у місто після дев’ятої години вечора ніхто вже не  виходив на вулицю. Навіть таксі ніде не було, коли ми патрулювали вночі. Вважаю, що завдяки тому, що ми зайшли у місто, люди відчули безпеку і за півтора місяця місто ожило.

Разом з нами там була 95-та бригада та деякі підрозділи МВС. Слов’янськ – 120-ти тисячне місто, до якого також почали з’їжджатися біженці. До речі, переселенці з Донецька розповідали, як їх «люблять» у Слов’янську – одразу ж піднімають плату за оренду квартир, тоді як у Львові їх поселяли безкоштовно.

Загалом місто не було зруйноване, не враховуючи окремих будинків. Мені не важко було звикнути – небо таке саме, земля така сама (усміхається). Це вже потім, після передислокації було важко звикнути, коли не обстрілювали – хлопці після кількох годин тиші вже хотіли йти в наступ. Чудово спиш, особливо коли стріляють (усміхається). Просто я добре себе підготував – знав, що їду на війну. Я не розраховував, що ходитиму з прапором чи щось таке. Я чітко усвідомлював, що зараз війна малоконтактна і це буле гонка артилерій. До того ж, я доброволець, сам хотів їхати, два місяці до цього готувався. Приїхали –  і відразу на зачистку у Красний Лиман. Хто був не готовий – відправляли назад. Для чого когось переконувати? Не готовий воювати – не їдь…

У Слов’янську ми дуже ґрунтовно вели діалог з місцевим населенням – організовували зустрічі у школах, бібліотеках тощо. Прірву між Сходом і Заходом зробили не люди, а політики, щоб окремо стерегти гроші тих і інших. Східняків лякають бандерівцями, західників – москалями. Діти сприймали нас дуже позитивно, а батьки по-різному. Але ми робили свою справу – обійшли усі школи. Нас згодом запрошували до участі у поетичних уроках, зустрічах в університеті. Ми налагодили добру співпрацю, потім один з наших бійців навіть привозив у Слов’янськ гурт із Закарпаття. Лишилися зв’язки, тож навіть зараз, коли батальйон вже вивели з міста, волонтери привозять у бібліотеки львівських митців, виставки тощо. Слов’янці неодноразово зверталися до міністра, щоб нас повернули у місто.

Тож українізація відбувається, але знову ж таки, на рівні окремих громадян, а пропаганда і далі ділить нас на малоросів та бандерівців.

У Слов’янську ми часто стикалися з побутовим сепаратизмом. У цих головах змішані розп’яті хлопчики, георгіївські стрічки, Перемога, велика Росія і Путін. Це просто хвороба – вони всі чекали, що їм дадуть у Москві квартиру, гроші і державну роботу – «Путін прийди». Тож значна частина бачила у мені ворога через те, що Путін не дав їм квартиру.

Вони не знають, що таке георгіївська стрічка, асоціюють її з Другою світовою. І таких перекривлених бачень дуже багато. Перших півтора місяці я намагався пояснювати цим людям, вважаючи що в мене вистачить аргументів, фактів, прикладів з історії. Але побутових сепаратистів абсолютно не можливо виправити і я зрозумів це після конкретного випадку. Я спілкувався з лікаркою, з позицією «чєво ви сюда прішлі»? Я відповів, що нікуди не приходив, я на своїй землі – така відповідь часто збивала їх з пантелику. Але вона далі продовжувала своєї. Та тут до нас підійшов чоловік – якраз у момент, коли вона повторювала, що це ми обстрілювали Слов’янськ. Я пояснював, що гора Карачун і місце, звідки стріляли, в абсолютно різних напрямках. Те, що стріляли сепаратисти, було зрозуміло з воронки, яка розмістилася з боку їх позицій. Але та жінка все одно переконувала мене в неіснуючих траекторіях.

А чоловік, який підійшов, сказав, що стояв біля того будинку, коли стріляли. «Це були ті, ваші, за яких ви стояли. Я їм кричав, я ж тут стою, не стріляйте у мене, ви ж мене вб’єте!»  – додав він. У нього все обличчя було в шрамах – після пострілу його відкинуло і посікло осколками та уламками. Але лікарка відверталася від нього і продовжувала зі мною сперечатися. Тоді той чоловік мені сказав «Солдатику, ти з нею не сперечайся. Я ж стою перед нею як тоді там, а вона не чує».

Мабуть, у той момент я зрозумів: хоч десять свідків приводь, хоч тисячу історичних документів принось – нічого не допоможе. Вихід – або вигнати їх до таких самих ватників, або закопати. Якщо так любите Росію, то чого ж не їдете туди? З Дебальцевого, коли стояли автобуси в «ДНР» чи Україну, всі чомусь сідали в останні. А коли приїхали сюди, то починалося – всє ви украінци плахіє. То чого ж ти сюди їхав? Їдь в «ДНР» чи Росію. А туди ніхто не поспішав – вони знали, що їх заженуть у якусь Волгоградську область, де і лишать, якщо базікатимуть. А тут в Україні тобі і ліки, і їжу, і памперси, а ти ще можеш по телевізору розказати, що якось не так за тобою держава доглядає. А коли питаєш, де батько сімейства, то виявляється, що в ДНР воює.

Я відкрито кажу, що чоловіки-біженці мають всі взяти зброю і їхати відбивати свою землю. Хай визначаться нарешті, хто вони.

Вважаю актуальним і питання мови. Це як у крилатому вислові – чужою мовою у державі розмовляють туристи, окупанти або колабораціоністи. Кожен неукраїномовний має визначитися, хто він, так само як і донецькі мають вирішити – чи вони з Україною, чи ні.

Тож у Слов’янську побутового сепаратизму вистачає. Інші сепаратисти – це мої безпосередні вороги, і якби я зустрів там когось із них, то я б його застрелив.

Зі Слов’янська нас вивели наприкінці зими минулого року, але частину бійців ще 1 жовтня перевели у Курахово. Після Слов’янська Курахово було зовсім іншим – неактивним, разів у п’ять меншим, без волонтерського руху. Там ми провели акцію до Дня захисту дітей – відвідали малозабезпечені сім’ї, роздавали іграшки та продукти. Найбільше мені запам’яталася одна родина – батько та двоє маленьких синів. Коли ми залишили їм іграшки, вони так зраділи, так зраділи! Ми зрозуміли, що робимо це недаремно. А ще ми підняли український прапор в одному з сіл, де сепаратисти до того постійно знімали його. Після того прапор ніхто не чіпав.

Курахово було базою, звідки відправляли хлопців у Піски та місцем відпочинку на ротації. Також там ми охороняли дамбу, бо була інформація про наміри її підірвати, але згодом небезпека зникла. Від зими хлопці постійно їздили а Піски фактично як волонтери –  під час ротацій вони возити хлопцям їжу і воду. До кінця грудня вони закріпилися там як бійці і відтоді були у селищі. А я у листопаді потрапив на ротацію у Слов’янськ, був там до кінця січня, після цього переїхав у Піски та Курахово. У Пісках я був аж до виведення нашого батальйону.

Вперше я потрапив туди у жовтні, напівлегально. Тоді ми мали завдання знайти «блукаючий міномет», який заїжджав з території «ДНР» через дірку в кордоні та обстрілював штаб. Щоправда, його тоді не знайшли, але знайшли ту прогалину. Тоді ми заїжджали в Авдіївку, Тоненьке і Піски.

Наступна поїздка була наприкінці зими. У Пісках, щоб ви розуміли, відбувалися і відбуваються постійні обстріли. Я не вірю, що там вони взагалі колись припиняться. Якщо там не битиме «Град», якого там вже і близько не має бути, ЗМІ розкажуть про «загиблих на розтяжках». Я от не розумію – наші війська вже відводять озброєння калібру менше 100 мм, а тут ще «Гради». Навіть якщо їх відведуть, там завжди працюватиме снайпер, ДШК, «Утьос» чи АГС і війна триватиме постійно. Наприкінці зими там стріляли навіть фосфорними снарядами – щось типу перелаштованих бомб, ми зафільмували ці вибухи.

Я завжди потрапляв у Піски тоді, коли ми повністю контролювали селище. Коли я вперше туди потрапив, мене нічого там не вразило – від селища просто нічого не лишилося. Пам’ятаю, як приїжджали журналісти Нового каналу. Оператор взявся знімати дорогу, за якою вже стояли сепаратисти. Я їх попередив, що там не варто знімати – може «дістати» снайпер, або «прилетіти» щось більше. Пояснив наочно: якщо це куля калібру 12,7 – то тебе розірве на частини, а якщо 14, 7 – то не збереш навіть. Вони швиденько зібралися і ми відійшли. Буквально за дві хвилини те місце накрили з АГС – туди впало десь 15 зарядів. То що могло мене вразити? (усміхається).

Але я б із задоволенням продовжив службу в Пісках, проте зараз не знаю, де ми будемо. В більшості у Пісках ближній бій – це 1500 метрів, але є й інші випадки.

Ми можемо дістати їхні міномети своїми, як і АГС, ДШК і снайперів, які працюють на 800-1500 метрів. Ми стоїмо в Пісках, щоб їх не захопили і не пішли далі. Наш головний обов’язок – це знищення ворога. Ми охороняли позиції «Чорногора» – де сидів ПТУРщик і «Небо» – найвищу точку в Пісках. По цих позиціях завжди ведуть активній обстріл снайпери. Але на передовій нам зустрілися люди, які дійсно прагнуть щось зробити, а не тільки говорити. У нас склалися дружні стосунки з 93-ою бригадою. Не в образу іншим, але були добровольчі підрозділи, які почали виставляти свої «умови». Піски – це зона відповідальності 93-ої бригади, тож ми оперативно підпорядковувалися їм. А були добровольці, які не хотіли підпорядковуватися – це типу тут «ми воюємо разом, але старшого нам не треба». Комбриг видав їм зброю, пальне, а вони не хочуть підпорядковуватися. Але здавати зброю теж не поспішають. Так не може бути. Війна – це чітка схема і підпорядкування. І якщо вже самі військові цього не дотримуються, то чого ж в інших вимагати? Бо 15 отаманів і кожен тягне у свій бік – це не робота.

Селище і аеропорт – це комплекс. Були хлопці, які стояли в аеропорту, були ті, хто вивозив поранених. Але були й пристосуванці. На передовій люди пізнаються дуже швидко – негативні якості, як і позитивні, швидко «вилазять» назовні. Був у нас чоловік, який ніяк не хотів їхати у Піски, а коли лишилося два дні до поїздки додому, він раптом почав проситися поїхати – я воїн, маю там побувати. Він поїхав би туди на дві години пофотографуватися, щоб потім спекулювати на цьому. Так не має бути. Бо за дві години він міг навіть і не зрозуміти, що побував у Пісках (усміхається).

Наші ротації не були примусовими, тож дехто з моїх хлопців сидів у Пісках по два-три місяці. Вони відмовлялися мінятися. Але загалом ротація була 7 днів у Пісках, 7 днів у Курахово. Тепер я розумію, що треба було міняти хлопців примусово, бо дуже важко морально там витримати.

Перемир’я ми не відчували і не відчуваємо. В Пісках його взагалі немає. Але там народжується справжнє братерство, незалежно від полку чи бригади. Хлопці з 93-ої стали нам як рідні, вони завжди ділилися боєкомплектом. Кожен відповідав за життя іншого, армійці давали нам дизель. Це фантастична допомога, пальне рятувало нас, бо треба було возити їжу і воду, якої постійно не вистачало.

Нам дуже допомагали волонтери. Вони забезпечували нас усім необхідним, держава давала лише зарплату. В Допропіллі на Донеччині ми знайшли місцевих людей, які нам ремонтували автомобілі. Волонтери привозили багато дитячих малюнків і оберегів. У нас в Слов’янську був коридор, повністю обліплений дитячими малюнками. Це надихало.

В АТО я поїхав рядовим, у листопаді став сержантом, а у грудні мене призначили в.о. командира взводу. І лише у серпні мене призначили командиром роти. Я відповідав за забезпечення бійців та їх життя і здоров’я. Тут усе – харчування, вода, дизель, ремонт авто тощо. У мене три правила – сухий закон, дисципліна, націоналізм. От був випадок із бійцем, який п’яним у лікарні перекинув на себе буржуйку, а через тиждень розповідав, що горів у танку. Це через недисциплінованість і алкоголь. Тай не лише у нього фантазія розігралася. Доходить до того, що там вже танки зубами рвали (усміхається). Коли хлопці починають фантазувати про подвиги, яких не було – кажу що поїду у їх місто і розкажу, як все було насправді.

У нас у батальйоні – жодного загиблого у військових діях. Поранених достатньо, але хлопці підлікувалися і готові далі служити.

У червні 2015 був наступ на Мар’нку – ми проводили зачистку. Там ще були хлопці з «Київ -1», «Беркуту», 25-та бригада  і спецпідрозділ «Вега». Мої хлопці тоді спрацювали не гірше ніж спецназ, зачистка пройшла швидко – зіткнення відбулося лише у райвідділку міліції. Бойовики тоді вибили з позицій 28-му бригаду, але не встигли закріпитися – їх «відпрацювали» артилеристи, а потім ми з армійцями пішли на зачистку.

Далі була Авдіївка, де ми попрацювали з 95-тою та 53-ою бригадами, теж налагодили добрий зв’язок. Кілька днів тому загинув наш товариш з 53-ої, доцент Львівського університету з позивним «Артист» – надзвичайно позитивна людина. Оце наслідки перемир’я. Ми, підрозділ МВС, легко знаходили мову з армійцями, а от з місцевими МВС-никами все було дуже складно. Серед них 80% сепаратистів.

Останню ротацію ми відбули в Курахово, там виїжджали у сірі зони, бо сидіти постійно на місці – не для нас. Тож ми брали бойові  розпорядження на пошук мародерів, контрабанди і сепаратистів. На лінії розмежування між ДНР і Україною дії не надто активні. Ми там декілька разів знаходили «заначки» гранат, одного разу виявили нелегальну копанку вугілля. За час війни там добували вугілля відкритим способом, внаслідок чого просто знищили величезні площі землі.

Зараз я приїхав на відпочинок додому. Батальйон «Січ» розформовують, до кінця листопада такого вже не існуватиме. Мабуть, ми самі в цьому винні, бо у певний період ми не змогли визначити лідерів, а пішли за «засланими козачками». Ми не змогли довести, що можемо стати полком. Тож ті, хто хоче далі служити, підуть у полк «Київ» або «Миротворець». Я теж повернуся – моя війна ще не закінчилася.

Я маю особливий оберіг – маленька дитина у Слов’янську подарувала мені синьо-жовте ікло. Відтоді я його ніколи не знімаю. А ще коли нас урочисто проводжали у серпні, інше маля подарувало малюнок. Я його акуратно склав і завжди носив у розгрузці. Просто коли ти на війні, то сподіваєшся на захист – молитву матері, дружини, дочки, і на молитву твого народу. Я вірю, що тисячі людей, які моляться за близьких, що на фронті, нехай навіть непрямо, але моляться й за мене. На війні ніхто не залишається атеїстом. Особливо швидко стають «релігійними» після обстрілів «Градом».

Пригадую, як один з беркутівців, коли потрапив  під «Град» брав у священика хрест руками, що страшенно трусилися. Моменти, коли смерть близько, штовхають до переосмислення. Якщо, звичайно, є що переосмислювати.

Після війни хотів би працювати в Антикорупційному бюро – це відповідає моїм моральним принципам і я зміг би бути там корисним. Та поки я воюю, тож маю один шлях – на Сході, там з мене більше користі.

Я вважаю, що війна триватиме ще десь два роки. Важко пояснити чому два, але вважаю, що до того часу у когось закінчаться сили. Все залежить від рівня корупції, який буде у нас. Якщо ми почнемо боротися з корупцією, то нам стане сил, але якщо не почнуться зміни, то й не знаю, скільки Україна встоїть. І у цьому буде винен не зовнішній ворог, а внутрішній – корупціонер.

Василина БОРУЦЬКА