Герої нашого часу: Вадим Ваврищук

кіборг

Комендант диспетчерської вежі Донецького аеропорту, офіцер 80-тої аеромобільної бригади Вадим Ваврищук, кіборг «Green»

Я офіцер, колишній начальник прикордонної застави. До 30 років служив у прикордонних військах у Луцьку, Чернівцях та Ужгороді. Потім склалося так, що мусив піти з армії. Після цього важко було себе зайти, але я спробував свої сили у службі охорони – це була моя улюблена робота, бо я відповідав лише за себе (усміхається), але потім я пішов на підвищення. А 3 березня 2014 року я прийшов у військкомат та попросив, щоб мене взяли служити. Проте мене призвали лише через 5 місяців.

Я офіцер-прикордонник, маю звання капітана, але з дитинства мріяв стати десантником. Колись ще хотів вступати у Рязанське училище (усміхається), та у дев’ятому класі зламав ногу, тож з десантом не склалося. А тепер з’явилася можливість реалізувати давню мрію – я пішов у 80-ту Львівську аеромобільну бригаду. З 1 квітня у зв’язку з реорганізацією штату у було створено 122 окремий десантно-штурмовий батальйон оперативного підпорядкування  81-ої бригади.

Моїм кращим другом був Юрій Чучалін з позивним «Узбек»  – нас разом призивали, ми разом їхали з Луцька і потрапили в один батальйон. Це було 20 серпня 2014 року. Мене спочатку не надто хотіли брати. Я тоді приніс великий ящик медикаментів і сказав, що якщо мене не беруть, то хай хоч хлопцям ліки поїдуть. Начмед сказала, що ще не бачила, щоб люди так хотіли служити. Для мене це дійсно було дуже важливо.

Ми проходили підготовку два з половиною місяці, за день вистрілювали тисячі патронів. Більшість наших бійців мали високу військову кваліфікацію, тож  на полігоні тільки відточили навички. Наша бригада на 80% складалася із західняків, це вже тепер більше вихідців зі Сходу і жителів Центральної України. З Волині було багато хлопців, на жаль, не всі повернулася додому.

9 листопада ми вирушили до місця постійної дислокації –  міста Костянтинівки Донецької області. Там ми вперше познайомилися із жителями Східної України.

Із нами воював Сергій «Лис» – капітан міліції, який народився в Горлівці. Одного разу він стояв у караулі, а якась жінка розпочала йому читати нотації – што ви сюда панаєхалі убівать нас, ви окупанти. Він попитав її звідки вона – та розповіла, що 20 років тому переїхала у Костянтинівку з Оренбурга. А він показує свій військовий квиток, у якому вказано місце народження – місто Горлівка, Донецька область. То хто ж понаїхав? Мені зовсім незрозуміло, як люди можуть просити війну у свій дім.

По правді, і там були люди, як допомагали – приносили обігрівачі і їжу. Але десь 60% нас ненавиділи.

Через місяць нас привезли в Піски – найближчий до аеропорту населений пункт. Ми зайшли туди 16 грудня. Жили у підвалах, ще у селі були УНСОвці, рота «Дніпро-1», 93-тя бригада, ми і 5-ий батальйон ДУКу. З іншого боку дороги стояли сепаратисти, які постійно намагалися прорватися. Найбільше їх «кришили» ДУКівці, ми їм надавали вогневу підтримку.

Сепари жили за 800 метрів на  фермі. Був випадок, коли вони проривалися великою групою (більше 300 людей), але їх ДУКівець Апостол «прорідив» з кулемета «Максим», який ще у Другу Світову стріляв. А Апостолу, між іншим, всього 18-ть років було.

Безпосередньо в аеропорт наша рота потрапила 23 грудня – заїжджали через сепаратистський блокпост. Тоді була домовленість – ми заїжджали з трьома пустими і одним повним магазином від автомата. Нас обшукували на в’їзді, комусь щастило, а комусь ні. Вони «завернули» трохи нашої зброї, а частину нам вдалося провести з собою – пам’ятаю, у мене у рюкзаку був пістолет і гранати, їх не забрали. Тоді на блокпосту були росіяни – це було чути по розмові і поведінці. Вони поводили себе досить толерантно: ми усі були в балаклавах і трохи нервували, то вони нам ще казали заспокоїтися. Нас тоді їхало близько 40 людей. Щоб ви розуміли, весь аеропорт «тримали» 100-120 людей, а не Бог зна скільки, як усі думають (усміхається). Ми їхали в аеропорт звичайними машинами. Після того, як минули блокпост, нас супроводили до нового терміналу, звідки я і мої бійці мали вирушити до вежі.

До речі, після приїзду до нового терміналу нас вперше ледь не «поклали» – почали обстрілювати з кулемета та РПГ зі старого терміналу. Я сидів крайній на борту і бачив, як ракета летить просто в обличчя. Водій почав «виляти», до того ж був дуже сильний вітер – ракета вибухнула за кілька метрів від нас. У нас було близько 300 літрів палива, тож якби в нас таки вцілили, був би добрячий феєрверк.

Взагалі, в аеропорту на той момент було 4 чи 5 ворожих угрупувань, які воювали ще й між собою. Я не знаю, хто в кого стріляв – росіяни в чеченців чи сепаратисти в росіян, чи може й навпаки. Я б не повірив у це, якби не бачив на власні очі. Ми іноді цілу ніч могли слухати і бачити ці перестрілки. Кожного вечора, десь о пів на п’яту, нас починали поливати залізом, але ми теж добре їм не давали «розслабитися».

Отож, я став комендантом диспетчерської вежі аеропорту – «вишка» по-нашому. У нас на вишці було від 21-годо 29-ти бійців у різні періоди. Наша ротація мала тривати два тижні, а особисто моя, як командира – 3 тижні.

Сенс вишки був у тому, що там сидів коректувальник, який коректував вогонь по всьому аеропорті, а всі ми його охороняли. Він займав найліпшу оглядову позицію – був найближче до неба (усміхається), тож вчасно помічав, коли до нас наближалися ворожі групи. Так було і в перші дні – ми попередили хлопців, що їх зараз будуть атакувати з  терміналу, і взялися «працювати» по диверсантах з кулемета, АГС і викликали туди міномети. За 7 хвилин вибігло десь 30 ворогів, а живими пішли тільки троє –  вони так і не взяли термінал. Видно, ми положили тоді дуже «крутих», бо нас наступного дня артилерія поливала  усім «залізом», яким тільки можна. Та загалом вишку обстрілювали постійно, іноді навіть свої через неточність. Але наша артилерія себе дуже гарно зарекомендувала.

Ми постійно бачили ворога майже впритул і вони нас чудово бачили, бо були на відстані 350-400 метрів. Періодично вони намагалися підібратися ближче, тож їхні трупи лежали на відстані 50 метрів і навіть ближче – на такій відстані ми не дозволяли їх забирати. У таких випадках вони приганяли машину на термінал, за кермо сідав наш водій і ми вантажили їхніх убитих. Коли ми носили трупи, то бачили, що багато з них не слов’яни, а кавказьці, деякі були з православними хрестиками.

Найдовший бій, у якому ми отримали першого пораненого, стався у ніч з 1 на 2 січня – він  тривав 4,5 години. Вони пішли на нас із 4-ох сторін, навіть зі злітної смуги – фактично з поля. Я тоді на броні був і за ці 4 години – 11 потраплянь з РПГ. Після бою всі з екіпажу були оглушені  – у нас взагалі, якщо кров вухами не пішла, то й контузія не рахувалася (усміхається). У тому бою поранило волинянина Юрія «Монгола» Величка  – куля перебила йому шлейку бронежилета – в нього броник «перевісився» через одне плече. Куля зрикошетила від стіни, розірвала барабанну перетинку і порвала щоку – він і досі носить дрібні осколки у вусі. А до сонної артерії лишалося зовсім мало.

Сепартисти і росіяни наступали силами піхоти. В основному підповзали по-пластунськи, користуючись особливостями рельєфу і з відстані у 100 метрі в починали нас обстрілювати. А ще нам хлопці з попередньої ротації розповіли, що на нас влаштовують «сафарі вихідного дня». Я не бачив тих, хто у нас стріляв, тож нічого не стверджую, але про це нам розповів старший офіцер 90-го батальйону, який ми змінювали в аеропорту. Він повідомив, що на вихідні приїжджають «модні дядьки» чи то з Росії, чи то з України, та за суму у 100 тисяч гривень з обладнаної позиції стріляють у нас – як Поречинков, тільки без галасу. Просто стріляли у живих людей – не за якісь там примарні надії чи обіцянки, а для розваги. Спочатку вони випускали кількох «щелкунчиків» – сепаратистів, які бігали і хаотично нас обстрілювали, щоб ми підійшли до бійниць і відкрили вогонь у відповідь. «Дядьки» ж бачили спалахи і били по нас. Одного разу ми вирахували такого розумника і викликали туди мінометний вогонь – більше у нас звідти не стріляли.

У нас були ближні бої на відстані навіть 30-40 метрів. Ми не брали полонених, а підпускали ворога ближче і добивали. Наш Вася (теж волинянин, з позивним «Замок») одного разу підпустив двох десь метрів на 60 і вдарив із підствольного гранатомету. Граната впала чітко між ними, але один загинув не відразу. Нам тоді передали, що у терміналі загинув хлопець із нашої роти, тож нам треба було тіло для обміну.

Нам не давали відвозити не те що мертвих, а й поранених. Був один випадок, коли хлопцеві від пострілу РПГ відірвало руку та вирвало нижню щелепу. Покійний «Псих» вставив йому трубку і разом з хлопцями дві доби боровся за нього, не зважаючи на мороз, кіптяву і бій. Потім домовилися з росіянами про тимчасове перемир’я, щоб відправити пораненого в лікарню.
Його передали у центральний госпіталь, де він помер через 10 днів – хлопця ввели в кому та не змогли вивести. Фельдшер його дві доби без нічого в смерті видирав, а там… не змогли.

Щоб вивезти поранених, домовлялися з росіянами через командування. А коли вони просили перемир’я, щоб забрати трупи, то випускали дві зелені ракети.

У нас не було проблем з харчами чи набоями – запасів нам вистачило б на рік. Спати тільки було важко. На бетоні ми стелили каремати, ховалися в спальники та обіймалися з хлопцями – Юра Величко після цього став мені як брат, бо у нас в ті люті морози було одне покривало на двох (усміхається). Найважче було змиритися навіть не з обстрілами, а холодом – там три дні підряд -29, потім -2 градуси. В офісних приміщеннях, які розташовувалися навколо вишки, залишилися меблі. Тож ми іноді починали відволікаючий бій, поки інша група бігла в центри за столами, які ми ламали та палили в буржуйках. Ми були чорні, як чорти, бо брали цинкові ящики від патронів і палили соляру, яка страшно коптила. Треба було якось грітися, кіборги – теж люди (усміхається).

Я в аеропорту у валянках навіть відморозив собі ноги, та лікар реанімував їх розтираннями.

Але це дрібниці…Знаєте, які у нас хлопці? У нас був капелан з Одеси, він отримав поранення в тому ж бою, що й я. Ще двоє наших: «Патріот» – кулеметник, який 15 років прожив в Італії, а його брат – 8 років в Іспанії, хоч родом вони зі Збаража. Повернулися в Україну, щоб за неї повоювати, і втрапили в саме пекло. А ще «Поляк» – Поляков, народився у Москві, а в душі теж українець. Він отримав 2 поранення ще до того, як загинув. У нього ще светр був, на якому писало «Янукович – наш президент». То ми його постійно намагалися випровадити у коридор бігати – казали, що снайпер буде довго сміятися перед тим, як вистрелити (усміхається). В Дубно живе наш «Живі Беларусь», який воював в аеропорті. Він вже 14 років проживає в Україні, а паспорта так і немає.

Ми з хлопцями не лінувалися – після кожного обстрілу підмітали підлогу і мішали уламки зі снігом. Виходив майже бетон, яким ми укріпляли оборону. Всі входи були заміновані, скрізь стояли розтяжки.

Один з найстрашніших моментів був, коли вишку 4 години обстрілювали танками. Це було 13 січня, тоді від постійних танкових обстрілів зруйнували 4 поверхи будівлі. До того ми думали, що вже бачили все, бо пройшли Піски та звикли до постійних обстрілів аеропорту. Але коли падала частина вежі, то ми просто стояли і молилися – багато залежало від того, куди саме вона впаде. Ми ж у той час знаходилися всередині. Гуркіт був, ніби падало небо.

Нас привезли на 3 тижні і мене поранило саме у 21 день перебування в аеропорту. Тоді й бою як такого не було – нас просто нещадно били, у вежу потрапило понад 40 пострілів з танка. То була 9-та чи 10 ранку,  танковий снаряд пробив шахту ліфта. Ми ховалися у кімнаті, але ударною хвилею вирвало сталеві ліфтові двері, вдарило мене ними по голові та засипало бетонними уламками. Я прийшов до тями, коли мене витягували з-під завалу. Я прокусив язик і думав, що пробило легені, бо у мене був повний рот крові. Нас поранених вивозили з боєм під обстрілом. Потім рахували – у нашому МТЛБ було 24 дірки. Ми відійшли на 4 кілометри від аеропорту – мене вивозив Петро Височанський зі Львова. У нього було 18 заїздів на аеропорт і це був єдиний заїзд при денному світлі. Він афганець і вважав забирати поранених своїм обов’язком, бо в Афганістані його теж врятували.

Коли мене пораненого вивезли в Селідово, я ще не добре розумів, що відбувається. У мне була контузія і розсічення спини осколком, зараз я інвалід 2 групи. Коли під вікнами лікарні завівся трактор, я зупинив себе на півдорозі під ліжко – звук був схожий на те, що заводиться танк. Вдома буває на балконі присідаю ледь не від кожного гурчання двигуна. А ще коли у госпіталі були, вийшли з хлопцями на прогулянку. В саду горіло вогнище, там мабуть якась банка вистрелила – ми, десяток здорових мужиків, як за командою, попадали. Потім довгенько сміялися  – герої (усміхається).

Я п’ять місяців провів у лікарнях. У Луцьку мене постійно провідував кіборг з ДУКу «Юз», якого машина збила в кінці лютого. Він 14 січня виїхав з Пісків, постійно ходив до мене у госпіталь – хотів мене «полікувати». Контузія – добра хвороба – кожного дня щось нове дізнаюся (усміхається).

Хоч за час, поки ми були на вишці, ніхто з моїх підлеглих на вишці не загинув, половина отримала поранення і полягло багато хлопців з інших рот на терміналів.

З 7-ої роти після аеропорту лишилося семеро живих людей, ще зо дванадцять вернулися з госпіталів. Всі решта загинули там. Коли вже не було «штурмовиків», то наші прикривали і Піски, і Тоненьке. Зенітників і водіїв тоді кидали в бій з автоматом як піхоту.

Я перед тим, як їхати на Схід, посповідався, за мене у Луцьку молилися і у нас був капелан. Але окрім цього я мав особливий оберіг, який і досі зі мною –  вервичка з 33 вузлів, яку мені подарував чоловік сестри. Я реально міг багато разів загинути, але у якийсь момент я зупинявся – просто, без причини, а біля мене тієї ж секунди свистіла куля. Тоді я розвертався і йшов назад. У мене було відчуття, що я обов’язково повернуся живим – здається, я відчував над собою руку Бога.

Страшно там було, дуже. Ми навіть з хлопцями між собою постійно про це жартуємо, бо хочеться згадувати веселі моменти. Але навіть гумор своєрідний – звичайні люди не сміялися б з наших жартів. У нас був боєць Андрій Семенюк, який ходив у зеленій гірській формі. У Пісках біля нього розірвалася граната і він отримав осколкове поранення. І от він, з осколком в нозі, кров юшить, а хлопці йому кажуть – Семен, знімай форму, бо кров’ю заляпаєш, а вона тобі більше не потрібна. Ось такий гумор (усміхається). А ще жартували, що зброя масового знищення – це саперна лопатка (усміхається).

Коли згадуємо аеропорт, то тепер можемо собі дозволити визнати, що боялися, тоді ж намагалися підбадьорити один одного. Я не знаю, як ставитися до людей, які були там і кажуть, що було не страшно. Ми знали, що нам не можна потрапляти в полон, особливо до чеченців, бо вони просто різали, тому ми готували себе до найгіршого. У мене двоє синів, старший вчиться у військовій академії імені гетьмана Сагайдачного, тож для мене найстрашнішим було б те, якби вишку захопили. Для мене на першому місці честь, тому втратити її боявся понад усе. Я постійно думав – люди ж якось воювали, я не можу бути гіршим.

Щодо того, як воювалося, то скажу так: хто приходив і наставляв «пальці вєєром», той зазвичай тихо сидів у кутку, а звичайні сільські хлопці боролися, як справжні воїни. Були люди, яких відправляли за 3 дні після приїзду – командування просило нікого не повертати, бо це поганий приклад, але нас це не зупиняло. Нас було не настільки багато, щоб ми могли собі дозволити ховатися – якби вороги зайшли всередину, то поклали б усіх. Але ж десантники не здаються (усміхається).

У мене позивний «Грін» – зелений. Я був одягнений у «гірську» зелену форму, та й відслужив у прикордонних військах, а зелений – це наш колір. Був ще командир роти ДУКу з таким позивним, але він загинув. Тож коли читаю статті про нього, аж моторошно стає – ніби про себе читаю. Але я знав, що повернуся – рука Бога була десь поряд.

Зелений – це життя.

 

***

Вадим Ваврищук – єдиний офіцер 80-тої бригади з Волині; за оборону Донецького аеропорту нагороджений Орденом Данила Галицького.

 

 

Василина БОРУЦЬКА