Володимир Лис: Моє покликання – псувати папір

Письменник Володимир Лис нещодавно відсвяткував 65-річчя, а скоро відзначатиме ще одну дату – «Національне свято лисячого народу». Саме так Володимир Савович жартома називає той день, коли пішов з журналістики й почав займатися виключно письменством. З того часу, за словами чоловіка, почувається абсолютно щасливим.

«Таблоїд Волині» запросив Володимира Лиса на «Кавову розмову» до «Львівської майстерні шоколаду».

Попри те, що письменник каву вживає вкрай рідко, замовив «те ж, що і пані журналістка» – американо з молоком. Чому Володимир Лис ніколи не збриє вуса, що думає про сучасну українську літературу та над чим зараз працює, читайте у інтерв’ю.

***

– Що частіше п’єте: каву чи чай?

– Я фанат міцного чорного чаю. Завжди п’ю його перед тим, як працювати. Оскільки найліпше мені пишеться зазвичай вранці, обов’язково заварюю чай після сніданку. Колись хотів написати книжку з описом 15 способів заварки чаю й короткі новелки до кожного способу, але бачу, що вже не реалізую цих задумів. Бо, по-перше, маю інші плани. По-друге, вже є книги «Теплі історії до кави» й до чогось там ще. Не хочеться повторювати ідею.

– Чи вірите Ви, що створивши відповідну атмосферу, можна викликати натхнення?

– Є моменти, коли пишеться і коли не пишеться. У мене це залежить ще й від пір року. Найкраще пишеться навесні й восени. Дуже люблю писати не відриваючись, коли нема ніяких зустрічей й інших справ. Тоді пишеш у так званому запої, по кілька десятків сторінок на день.

– Ви довгий час були журналістом. Зараз же журналісти запрошують Вас на інтерв’ю. Яких запитань від медійників найбільш не любите?

– Я не боюсь так званих провокаційних питань. Люблю нестандартні питання. Я дуже хотів би, щоб нарешті хтось на достойному рівні поговорив зі мною про літературу. А таких було мало. Як правило, запитують про обставини дитинства, якісь біографічні моменти. Стараються вивідати якісь «смажені фактики», от типу клопів або кафе «Корова». Й потім виносять це у заголовок, як зробила одна журналістка, не будемо називати її прізвище (сміється – авт.). А ще одна пані хотіла зробити сюжет, як ми з дружиною ліпимо вареники, або як я щось майструю. Але ж я не вмію зовсім майструвати, ще за інструкцією можу щось зібрати. Вважаю, що моє покликання – псувати папір.

_mg_2554

– Нещодавно «Таблоїд Волині» складав рейтинг найпопулярніших книг жовтня у луцьких книгарнях. Є у тому списку й романи Володимира Лиса та Надії Гуменюк. А що Ви прочитали минулого місяця?

– У жовтні прочитав два рукописи письменників, які попросили мене дати оцінку. Буквально кілька днів тому закінчив читати рукопис нашого волинського письменника Юрія Зелюка. Прочитав кілька оповідань Еріка-Емманюеля Шмітта, Славоміра Мрожека. Також у жовтні нарешті прочитав книжку нобелівського лауреата, мексиканця Октавіо Паса «Лабіринт самотності». У нього дуже цікаві розмірковування про історію, літературу й мистецтво Мексики, про мексиканську душу й про те, як формувалась мексиканська нація. Дуже хороша книжка, яку читав з величезним задоволенням. Є письменники, твори яких я іноді перечитую. І один з таких – Микола Гоголь. Перечитав у жовтні кілька його повістей.

Щодо вашого рейтингу, то показово, що там є твори Надії Гуменюк. Однак, це все ж книги для дорослих, такі як збірка повістей «Коханий волоцюга», роман «Енна», новий роман «Вересові меди». Хоч Надія Гуменюк вже зараз пише й видає твори для дорослих, я всерйоз вважаю, що вона живий класик української дитячої літератури. Прикро, що багато розкішних дитячих творів Надії Гуменюк не доходять до читача. Видавництва не беруться видавати, бо твори потребують малюнків, а це затратно. Як наслідок – книга виходить не дешевою для читача. Але прикметно, що авторка з дитячими творами стає лауреаткою багатьох конкурсів: це і друга премія від видавництва «Ярославів Вал» за роман «Білий вовк на чорному шляху», премія Кабінету Міністрів імені Лесі Українки за збірку казок «Шуршик В. та інші».

– Принаймні у трьох Ваших романах сюжет розгортається впродовж життєвого шляху трьох поколінь. Чи не думаєте, що читачеві це набридне?

– У «Столітті Якова» показано долю самого Якова, його життя. Якщо говорити про покоління, то там їх не три, а з п’ять набереться, а то й більше. Покоління змінюються через 12-15 років. «Соло для Соломії» – це біографічний роман. Там долі матері Соломії та її доньки показані лише штрихами. І справді три рівноправні покоління постають у «Країні гіркої ніжності». Я думаю, що читати про покоління не набридне. Зараз я почав писати роман, де хочу показати історію кутка в селі протягом 200 років. Там за 200 років змінюється дуже багато поколінь.

_mg_2531

– А можна дізнатись деталі нового роману?

– Дія відбуватиметься у вже відомому багатьом, вигаданому мною селі Загорани. Також – у Росії, і навіть в Парижі, й, можливо, на Кубані. Основним епіцентром подій буде куток села з назвою Млинище. На питання «Коли буде роман?», відповім словами покійного колеги-журналіста Микола Радулевича: «Не пройде й п’ять хвилин, як через дві години я напишу». Так от, не пройде й п’ять хвилин, як через місяців вісім-дев’ять я його завершу. Назви не скажу, бо боюсь зурочити.

– Чи ходите в театр? Яке кіно любите?

– В театр ходимо дуже рідко, але трапляється, коли щось цікаве ставлять. Кіно дивимось по телевізору. Прикро, що наші телеканали закуповують в основному дуже дешеву й низькопробну продукцію. Нещодавно подивились гарний американський фільм «Це вечірнє сонце».

– Один молодий рівненський письменник каже, що в сучасній українській літературі домінує три теми: село, козаки, УПА. Нині ще додалась тема АТО. Як ставитесь до такої тези?

– Писати можна про що завгодно, аби це було художньо і цікаво. Писати про людину, про її душу. Немає значення, село це чи місто. Про ту ж УПА можна написати кон’юктурно, а можна написати талановито. Про козаків теж написано багато. Кинулися писати всі про АТО. До одного з таких творів я написав передмову. Він отримав гранд «Коронації» й зараз про нього дуже сперечаються – роман «Маріупольський процес» Галини Вдовиченко. Я вважаю, що такі твори, де через почуття передають події, справді потрібні. Про все можна писати. А уявіть собі, якби всі почали їздити й писати про подорожі…

_mg_2528

– Який зі своїх романів вважаєте найбільш успішним і який – найменш?

– «Століття Якова» зараз продається вже восьмим накладом. Наклади не великі, по три-п’ять тисяч, та все ж. «Соло для Соломії» – зараз п’ятий наклад, «Країна гіркої ніжності» – уже третій. Хтось твердить, що мій роман «Маска» найкращий серед всіх, хтось каже, що «Острів Сильвестра». Щодо найменш успішного, то мені важко відповісти, бо над кожним твором мені було цікаво працювати. Мені цікаво не тільки писати, люблю навіть правити. Я не розумію тих, хто каже, що пишучи, він мучиться. Мучишся, то кидай і починай щось інше, квіти вирощуй.

– Вам ніколи не хотілося збрити вуса?

– Колись я ще в армії боровся зі старшиною за право їх носити. Постійно програвав. Він стверджував, що тільки кавказці можуть носити вуса. Доводилось збрити, бо проти старшини не попреш. А вже через рік після того завів вуса і з 72 року жодного разу не збривав. Колись навіть відзначав ювілей з цього приводу. Я вже до них звик і навіть за великий гонорар не збрию.

Текст: Ірина САСОВСЬКА
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ