Вибори в Луцьку у ХVІ–ХVІІ століттях: як це було

Вже зовсім скоро лучани зроблять важливий вибір – оберуть міського голову. Напередодні виборів не гріх висловити щире побажання, аби підтримана міщанами кандидатура справді була достойною. Виправдала не те що заповітні мрії – нагальні потреби громади.

Як функціонує міська рада нині, її структура та напрями діяльності відомі, вочевидь, кожному свідомому лучанину, – пише на сторінках ВолиньPost Оксана Штанько.

Тому нині подивимося на міську самоврядну владу Луцька в ретроспективі: часі її зародження та перших двох століть діяльності.

Історична епоха, про яку йтиметься, овіяна тим романтизмом повсякдення нашої минувшини, який сьогодні бачимо хіба в історичних фільмах. Там були королі й королеви з пишними палацами-фортецями, церемоніалом та підданими.

 Король Сиґізмунд І Старий із дружиною

Король Сиґізмунд І Старий із дружиною

Король в сенаті

Король в сенаті

Поважне й заможне духовенство: святі отці та ченці, які щодень молилися і трудилися во славу Божу в церквах і монастирських обителях. Шляхтичі з шляхтянками, що у невідкладно важливих справах, а може – за покликом закоханого серця долали великі відстані в майстерно виконаних ремісниками каретах-ридванах. На дорозі їх не рідко перестрівали голодні й злиденні, а від того – розлючені грабіжники. Ними частенько підпрацьовували “професійні” вояки-жовніри.

 Розбійники-грабіжники

Розбійники-грабіжники

У короткому часі без військових походів під королівською хоругвою цим негативним персонажам їсти хотілося так само. Грабунки ж бачилися їм засобом швидкого заробітку. Часами від них вдавалось відкупитись. Траплялося, що налякані шляхетні мандрівники вже без одягу й коней, мусили похапцем діставатись до найближчого приміського села. Там ще донедавна пихаті й самовпевнені паненятка скромно просили про вбрання та кавальчик хліба у селян. Будні останніх, як і нині, не відрізнялись особливим різноманіттям. Минали за щоденною боязню стати жертвою поганського нападу, роботою біля хатньої господарки чи в полі.

Селяни за роботою в полі

Селяни за роботою в полі

 

Сільське свято

Сільське свято

Особливо колоритно в часі ХVІ–ХVІІ століть виглядали міста та їхні мешканці. Таким був і наш Луцьк, що іменувався тоді “містом його королівської милості Луцьким”.

 Міщани ХVI століття

Міщани ХVI століття

Серед причин тієї колоритності чільне місце посідала маґдебургія – право міської громади на самоврядування. Лучани означену вольність отримали наприкінці ХV ст., а саме у 1497 році.

Добродієм-“дарувальником” маґдебурзького привілею нашому місту став тодішній правитель Великого князівства Литовського Олександр Яґеллончик. Подальші документи-надання, їхні підтвердження (конфірмації) розширювали, уточнювали й доповнювали права та обов’язки міщан, вимальовуючи при тому барвистий образ маґдебурзького Луцька.

 Великий князь литовський Олександр Яґеллончик

Великий князь литовський Олександр Яґеллончик

Символом самоврядного міста була ратуша – головна судово-адміністративна споруда.

Європейська ратуша ХVІІ століття

Європейська ратуша ХVІІ століття

Не менш важливими видавалися й урядники. Їм бо і належало виконувати судові та адміністративні функції стосовно того міського населення, яке підпорядковувалося новоствореному уряду – Луцькому маґістрату. Принагідно зазначу, що не весь тогочасний Луцьк ставав “маґдебурзьким”. Під юрисдикцію маґістрату переходила лиш частина населення міста. Питомо міський простір територіально окреслювався Ринковим майданом та прилеглими до нього вуличками (сучасні вулиці Михайла Драгоманова, Йова Кондзелевича, Данила Галицького, Гальшки Гулевичівни, Караїмська). Решта луцьких міщан та територій, як і в часі до появи тут маґдебурзького права, перебували під старостинською владою.

Луцький староста Альбрехт Станіслав Радивил

Луцький староста Альбрехт Станіслав Радивил

Частина населення належала приватним особам, церквам, костелам, монастирям. Такі міські осередки називалися юридиками.

Структурно Луцький маґістрат поділявся на дві колегії. Перша з них називалася лавою. Очолював її головний міський урядник – війт. Лучани, на жаль, не мали права самостійно обирати війтів. Ці посадовці призначалися королями. Луцькими війтами свого часу були Ян Сиґнатор, Андрій Санґушко-Коширський, Іван Борзобагатий-Красенський, Михайло, Остафій та Матвій Єло-Малинські, Марко і Василь Жоравницькі, Олександр та Андрій Загоровські.

У випадку відсутності війта в місті, його функції виконував лентвійт. Відповідно до королівського привілею від 1544 року, обрання цього урядника в Луцьку належало міщанам. У щоденній практиці, одначе, все виглядало інакше. Потенційний кандидат на посаду лентвійта, як правило, належав до близького оточення війта. Ним і призначався. Ось імена деяких луцьких лентвійтів:Каспар Свідерський, Степан Пінчук, Василь Костя, Станіслав Романовський, Щасний Кресимовський, Федір Олехнович, Лаврін Гаврилович, Парфен Голузка, Ярош Леєтич, Олександр Бендерман (Бердерман), Роман Левонович, Шимон Злоторович та ін.

Очолювана війтом колегія лавників (присяжних) “спеціалізувалася” на розгляді кримінальних справ. То були вбивства, розбої, грабунки, крадіжки. Лавники допомагали готувати тексти вироків. Вони допитували обвинувачених, оглядали місце скоєння злочину, були присутні під час виконання вердиктів. Кількість луцьких лавників коливалась від чотирьох до семи. Цей міський уряд свого часу посідали Яцько Степанович, Кузьма Андросович, Самійло Максимович, Федір Олехнович, Томило Максимович, Федір Юревич, Яцько Лецукович, Роман Трушевич, Яцько Федорович, Григорій Володькевич, Ян Загайка, Івахно Стецькевич, Самуель Кирилович, Антоній Перетяткович, Роман Левонович, Максим Соколениця, Стефан Нестерович та ін.

Друга колегія маґістрату називалася радою. Вона складалася із чотирьох урядників – райців. Кожен із них певний час упродовж року очолював означену інституцію. Такого міщанина іменували бурмистром.

Епітафія луцького бурмистра Григорія Посолейковича

Епітафія луцького бурмистра Григорія Посолейковича

Луцька рада ХVІ–ХVІІ століть найперше, відала міськими статками. Була водночас і виконавчим, і судовим органом. Райці на чолі з бурмистром представляли місто в його зовнішніх відносинах. Судова компетенція ради передбачала, здебільшого, розгляд цивільних справ. З-посеред них найтиповішими були суперечки щодо спадщини і майна, дрібні злочини. Райцям належав нагляд за благоустроєм міста, відання обліком міських прибутків та видатків.

Половину складу райців обирала міська громада Луцька – поспільство. Інших двох призначав війт. Вибори до міської ради в тому часі відбувалися 12 січня кожного року. Процедура обрання-призначення нової міської влади відбувалася вкрай урочисто. Обов’язковою була присутність війта, лентвійта, усіх урядників попередньої каденції. Поспіхом, з розумінням важливості події, до Ринкового майдану линули і луцькі міщани. Від них бо залежала половина справи – двох кандидатів на бурмистрівство визначали саме вони.

Кожен крок того дня нотувався міським писарем до актової документації ратуші. Завдяки таким записам нині можемо реконструювати імена обранців лучан чотирьохсотлітньої давності. Наприклад, 12 січня 1640 р. тогочасний луцький війт, дворянин його королівської милості Андрій Загоровський призначив райцями-бурмистрами Яна Матвійовича та Яна Гепнера. Достойниками від громади-поспільства стали Шимон (Семен) Злоторович і Василь Шилневич.

Після погодження й затвердження кандидатур на уряди, війтівські й “народні” обранці в присутності свого електорату складали присягу. А відбувалося то так: кожен із чотирьох новообраних райців піднімав догори вказівний та середній пальці й обіцяв при тому “бути стражем міських пожитків, оберігати й примножувати їх”. Цікаво, що часу на святкування їхнього кар’єрного злету в тих урядників не було. Одразу після церемонії обрання та присяги бурмистр з райцями займали свої “робочі” місця в ратушній світлиці, розглядали буденні проблеми міста загалом й міщан, зосібна.

ХVІ–ХVІІ століття були часом розквіту міської культури. Вже сам статус міщанина був престижним, ніс за собою низку важливих привілеїв. Ім’я кожного повноправного міщанина в тогочасній документації супроводжувалась епітетом “славетний”. Словосполучення “Славетний Міщанин Луцький” писалося з великих літер. Належність до міської громади потребувала чеснот й здобутків, якими міг похвалитися не кожен пересічний обиватель. Особливі вимоги в цьому плані були до тих, хто стояв на чолі міської “маґдебурзької” громади. До урядників маґістрату зазвичай ставились із повагою та шаною. Означували милозвучними звертаннями на кшталт “милостивий мені пане війте”, “славетні панове райці”, “учтивий (поважний) пане”.

Так складалось почасти через залежність долі міщан від цих людей. Пієтет водночас викликали знання грамоти (староукраїнської, старопольської та латини), норм маґдебурзького й звичаєвого права, комунікація з королівськими служебниками й самим монархом.
З пошаною луцькі міщани ставились до ратуші. Та будівля посеред Ринкового майдану була резиденцією міської влади, її символом. Тому будь-яка свавільна дія, здійснена супроти неї, вважалась проявом зневаги. Про ратушу лучани казали, що то “місце публічне, де спокій та порядність захованими є”, або “місце тамтешнє вселюдне, де кожній людині в найбільшій безпеці зоставатись належить”.

Мал. 11. Проект Луцької ратуші початку ХІХ століття

Мал. 11. Проект Луцької ратуші початку ХІХ століття

Тогочасні міщани із осудом реагували на зневажливі слова стосовно когось із урядників зокрема, чи міста загалом, виголошені, “в ганебний спосіб” на ратуші. Наприклад, луцький кравецьГрицько Березницький на прізвисько “Ґудзик”, 7 грудня 1638 року дозволив собі грубі висловлювання на адресу райці Василя Шилневича. Сталося це в ратуші – “місці публічному судовому, з безпекою та спокоєм права посполитого”. Своїм негідним вчинком буремний ремісник, як вказано в документах, зашкодив урядникам обдумувати проблеми міста. Того разу йшлося про нагальну потребу зібрати гроші в сумі чотирьохсот польських злотих, аби виплатити їх до Королівського скарбу. Коли рішення стосовно означеної проблеми було практично знайденим, до ратуші і увірвався Грицько Кравець. Чоловік спочатку обмовляв міських урядників. Згодом збунтував поспільство не платити той податок взагалі. Врешті, через свавільні дії й зневагу, Луцький маґістрат поклав весь тягар податку на злостивого ремісника.

Подібний випадок стався в Луцьку 12 липня 1639 року. Того дня бурмистри, райці, лавники, цехмістри й поспільство звично обговорювали й радили буденні міські справи. В тому їм, однак, завадив лавник Роман Левкович. Урядник, за свідченням райці Шимона Злоторовича, певний час не віддавав до маґістрату належної контрибуції (податку). Ба більше – забороняв виплачувати гроші своєму зятеві та іншим міщанам. А літнього дня, на свято Петра й Павла, він взагалі увірвався до ратуші і в грубий словесний спосіб знеславив пана Шимона. Левкович погрожував райцеві кордом (короткою шпагою) і викликав на двобій-дуель.

Серед когорти міських урядників траплялись, одначе, й негативні персонажі. Хтось, відчувши владу, користав з міських пожитків. Інший захоплював ґрунти, належні ратуші. Дехто влаштовував розбої посеред Луцька, пиячив та грабував сусідів. Все це відбувалося у вузькому просторі міста, де всі знали один одного. Так само як і нині, багато з тих ганебних вчинків так і зоставалися без справедливого покарання.

Важливо, що більшість міських урядників, на контрасті зі своїми негативними сучасниками, розуміли відповідальність, покладену на них поспільством. Тому намагалися гідно носити своє звання, чинно виконувати свої урядницькі обов’язки, дбати про міський благоустрій.

Оксана ШТАНЬКО (фрілансер ВолиньPost)