Зараз не час сидіти і чекати, – Олександр Мартинюк

Олександр Мартинюк

У час, коли українці майже остаточно зневірилися у можливості змін у країні та загалом та місцях зокрема, спробувати свої сили у політиці вирішили активісти, які ще недавно відстоювали права українців на Майдані, а потім воювали за наш спокій у війні на Сході України. Серед них Олександр Мартинюк – боєць 51-шої бригади та волонтер «Самооборони Волині».

Він розповів про те, що найперше треба змінювати у Луцьку, про можливості розвитку велосипедної інфраструктури та чому люди мають брати на себе відповідальність за результати виборів.

-Люди про вас мало знають, тож трохи розкажіть про себе.

-Я лучанин, прожив у Луцьку все життя. Проживаю на вулиці Володимирській, закінчив 4-ту гімназію і вступив на технологічний факультет Луцького тоді ще державного технічного університету на спеціальність «Автоматизація виробництва». Після здобуття диплому спробував себе на «Модерн-Експо», а трохи згодом з товаришем почав маленький бізнес, пов’язаний із комп’ютерною технікою

Десь у той час я придбав велосипед  і ця подія дуже вплинула на моє життя –  я познайомився з іншими велосипедистами і підключився до розвитку велосипедного руху. Ми започаткували щорічну акцію «Велодень» –  день, коли на роботу всі добираються не громадським транспортом, а велосипедом. Робота була для заробляння грошей, мене не цікавило, що відбувається навколо, я просто був задоволений життям. Таке собі болото (усміхається), з якого я вирвався, коли розпочався Майдан.

-Ви брали участь у Революції Гідності?

-Так, майже з перших днів. Вийшов на протест одразу ж після побиття студентів. На Євромайдан не ходив – не довіряв спробам щось змінити, бо не бачив результатів Помаранчевої революції. Ми чекали на нагоду щось змінити і дуже жаль, що вона виникла із застосуванням насильства, після побиття дітей. Тоді люди вийшли на їх захист і я зрозумів, що не всі українці пасивні. Я долучився до руху – почав їздити на Майдан, передавати кошти, ходити на акції протесту у Луцьку.

На Майдані у Києві я зустрів Юрія Моклицю – свого давнього друга, з яким ми познайомилися завдяки велосипедним походам. Він розповів мені про 35-ту сотню – Волинську січ. Я вирішив записатися, тож невдовзі вже чергував на барикадах, ловив тітушок та виконував іншу рутинну роботу. Але під час активного протистояння з правоохоронцями я не вступав в конфлікти – можна сказати, що я пацифіст. Проте після перших смертей я зрозумів, що треба змінювати формат діяльності, тож почав шукати дієву структуру, куди можна записатися.

У Луцьку саме створювалася Самооборона для того ,щоб наводити лад на та захищати майдани на місцях. Тож я одразу записався до хлопців і підключився до організації акцій. Розподілу функцій ще не було, тож робив все по-трохи – і чергував по місту, і комунікував різні гілки Самооборони, постійно перебував на штабі. Взагалі, намагався виконувати будь-яку роботу. Але невдовзі розпочалися події  в Криму та на Донбасі, тож у квітні я пішов оновити свій військовий квиток у військкомат.

-Вирішили стати добровольцем?

-Скажімо так, я йшов, щоб мене не пропустили (усміхається). Тож буквально через тиждень мені передзвонили з військкомату і того ж дня я вже був у частині. Так почалося моє життя у 51-шій бригаді.

Люди тоді ще доволі охоче йшли служити, бо ніхто не знав, що відбувається. Частина була за крок до розформування, але декілька сотень людей доповнили тисячами мобілізованих. Проте нас почали доводити до боєздатного стану, а вже через два тижні почали ходити чутки про якусь відправку. Тоді ніхто ще не був готовий вживати слово «війна».

9 травня ми вже були у Дніпропетровській області. На війні було різне…Після цього змінилися цінності – не розумів тут, як люди можуть думати про дрібні турботи, але відразу після повернення включився у проект Самооборони з виготовлення кевларових касок. Хлопці вже тоді робили бронежилети, які врятували не одне життя. Мене надзвичайно надихали ці речі, тож я взявся допомагати. Це допомогло мені повернутися у мирне життя.

-Чому йдете в політику?

-Ми з побратимами з Самооборони неодноразово говорили, що не час сидіти і чекати, поки прийде добрий дядечко та зробить так, що ми гарно заживемо. Тож піти у владу і робити реформи своїми руками було колективним рішенням. Ми баємо бачення, як змінити ситуацію, тож треба його реалізовувати через органи влади.

Спочатку мені хотілося відпочити, просто сидіти, але я розумію, що не час для відпочинку – ми маємо унікальну можливість змінити життя на краще.

-Ви розповідали, що захоплюєтеся велоспортом. А чи займалися облаштуванням велосипедної інфраструктури у Луцьку?

-Так, спільно з Юрієм Моклицею. Ми з ним їздили на конференцію у Люблін, де багато почули про розбудову велосипедної інфраструктури та зрозуміли, що велосипед – повноцінний засіб пересування. Але для цього необхідно створити певні умови, найперше – відділити потоки руху, як це давно зроблено у Європі.

Після конференції ми заснували асоціацію велосипедистів. Було дуже важливо, щоб влада почула нас і зрозуміла, що велосипедистам теж потрібне місце у місті. Більше цим питанням займався Моклиця – він раніше працював у міськраді. Ми спільно розробили план велодоріжок у місті та почали добиватися, щоб влада включила цей план у Генплан міста. Тож у 2014 році розпочали прокладати перші метри велодоріжок у Луцьку. Якщо мені вдасться пройти, я буду вболівати, щоб роботу у цьому напрямку продовжили і це не була «разова акція» перед виборами.

– Чи не стане перешкодою для вас і ваших побратимів те, що балотуєтеся за квотами різних партій?

-Для мене усі партії – вивіски, за якими проходять конкретні люди. Треба дивитися саме на цих людей. У нас ніколи не було партії, яка дотрималася б усіх принципів. Перед виборами партії одна наперед одної презентують обіцянки, питання лише в тому, як їх будуть виконувати.

На деякі партії у мене було табу – “ні” популістам та перефарбованим регіоналам. Я не хочу потрапити у раду, щоб просто сидіти чи критикувати владу. Критикувати – легко, але це не приносить користі, коли ти не пропонуєш реальних шляхів вирішення проблем.

-Партія, за квотою якої ви балотуєтеся, зараз при владі. Це може повпливати на вас як кандидата?

-Владу завжди критикують. Я чудову все розумію, але добре знаю себе. Я буду дотримуватися свого бачення та мети. Для мене головне – доля моєї країни. І все. Партійні чи якісь інші інтереси мене мало цікавлять. Я маю бачення реального вирішення деяких проблем Луцька.

-Депутат має працювати перш за все для округу чи для міста?

-Вважаю, що для міста. Найнагальніші проблема – незадовільний стан ЖКГ та високі тарифи на паливо, теплу воду тощо. Я нічого не обіцяю, але пропоную рішення, над якими буду працювати. Щоб зменшити тарифи необхідно утеплювати оселі. Коли ціни на газ були нижчі – різницю оплачувала держава. Але щоб платити менше треба зменшити споживання, впроваджувати енергоощадність у наше життя і починати з елементарного – наприклад, закручувати воду, коли зранку чистиш зуби. Необхідно розпочинати в Луцьку програми з утеплення будинків, переходити на ощадніші котельні, встановлювати індивідуальні теплові пункти, знаходити інвесторів тощо. Треба економити гроші людей. Як вийти з глухого кута – питання до центральної влади. Треба виводити бізнес з тіні і західні консультанти знають, як це робити. Ми зі свого боку, будемо максимально сприяти таким крокам на місцевому рівні.

Хочу, щоб розвиток інфраструктури міста не зупинився на кількох метрах велодоріжок. Моїм основним месиджем є втеча від радянщини – люди живуть у багатоквартирних будинках, у яких приватизовані квартири, а решта майна комунальне, тобто спільне або ж нічиє. І тому до такої власності відповідне ставлення. Тому я ініціюватиму створення ОСББ – так люди беруть на себе зобов’язання дотримуватись порядку там, де живуть.

Я ініціюватиму ще й передачу прибудинкових територій у власність ОСББ, щоб люди самі її оптимізували і питання, що і як будувати, вирішував не дядько, який приходить раз на п’ять років. Треба, щоб люди почали брати відповідальність на себе.

-Добре знаєте проблеми свого округу?

-Проблеми цього округу не надто відрізняються від проблем міста загалом. Є, звісно, локальні питання, як гуртожиток політехнічного університету, де немає гарячої води через прорив труби. У підприємства немає грошей на нову трубу. Якщо потраплю в раду, то ця проблема буде чи не на першому місті.

Є проблема проїзду біля садочку №35 – діти ходять по калюжах, проїзд дуже вузький. Там можна зробити невеличку стоянку за рахунок газону, по якому ходять люди. Речі ніби дрібні, але це дуже важливо. Але якщо вирішиться проблема прибудинкових територій, то вирішаться і ці питання – ось чому я за глобальність. Якщо вдасться вирішити у комплексі проблеми Луцька, той й проблеми округу вирішаться.

-Яким чином ведете передвиборчу кампанію? Хто у вашій команді?

-У команді мої друзі – Дмитро Сандалов, який живе на окрузі та розповідає про ситуацію, можна сказати, мій представник, тому проблем у комунікації немає. Я обрав тактику особистих зустрічей з людьми. Я чую проблеми, занотовую та думаю, які їх ефективно вирішити. Можливо, це вдасться не відразу, але я все для цього робитиму. Після виборів я нікуди не зникну і залишуся відкритим для людей.

-У якій з комісії міської ради вам було б цікаво попрацювати?

-Мене дуже цікавить розвиток велоінфараструктури, тому хотілося б спробувати себе у комісії з питань міжнародного співробітництва, молоді та спорту.

-Кого вважаєте своїм найбільшим конкурентом на окрузі?

-Усі конкуренти. Поспілкуватися не доводилося, але я не хочу боротися проти когось, я хочу боротися «за» – «за» краще майбутнє. Боротися всередині країни, коли є ворог ззовні, вважаю злочином.

-Як оцінюєте свої шанси на виборах?

-Важко сказати, це мій перший подібний досвід, тому не знаю, чи я роблю правильно.Проте у  міську раду ідуть мої побратими, а разом  ми зможемо зробити більше. У нас є спільні пункти програми, ми зможемо працювати в команді.  Зараз ми голосуємо за людей, а не за партії.

-Якими рисами має володіти добрий депутат?

-Не думаю, що він має сильно відрізнятися від пересічної людини чи ставити себе вище за інших. Головне, що він адекватно має ставитися до того, що є владою і взяв на себе обов’язок співуправління понад 200-тисячним містом. Тому у нього має переважати суспільне над особистим.

Роберт Хайнлайн у своєму «Зоряному десанті» писав, що обирати і обиратися мають люди, які пройшли війну – такі люди віддають себе державі, ставлять суспільні інтереси вище над особистими.

-Чи боїтеся спроб чорного піару щодо вас?

-Мене немає за що зачепити, тож я не маю чого боятися. Максимум, що можуть зробити конкуренти – хіба заклеять мої листівки (усміхається). До того ж, мене підтримують рідні і друзі.

-Чи вважаєте, що лучани зможуть встояти перед спробами підкупу на виборах?

-Підкуп уже є, щоправда непрямий. Щоб на нього не вестися, треба думати про майбутнє. Якщо люди хочуть вибрати популістів, то немає чого потім ображатися, що погано живуть. Як я вже казав, люди мають брати на себе відповідальність – як мінімум прийти та проголосувати за того, кого вважають гідним кандидатом. Доля кожного – у його руках.

Розмовляла Василина БОРУЦЬКА