«За рік я зрозуміла, що навіть неможливе – можливо», – волонтерка Анна Жарова

У час, коли розпочалися революційні події на Майдані, українці активно  взялися допомагати Майдану, пораненим, сім’ям загиблих Героїв. Але і за кордоном знайшлися небайдужі люди, які присвятили себе допомозі зовсім незнайомим людям, які знаходилися за тисячі кілометрів. Багато хто відтоді розчарувався та покинув волонтерство, але не волонтери ініціативи «Israeli Friends of Ukraine» – вони, здається навпаки, постійно розширюють свою волонтерську мережу та допомагають далеким, але вже рідним українцям.

Про міцну ізраїльсько-українську дружбу розповіла Анна Жарова — одна з лідерок ініціативи «Israeli Friends of Ukraine», яка організовує  лікування для поранених майданівців та бійців АТО в ізраїльських клініках.

-Ви українка, але вже багато років живете в Ізраїлі. Розкажіть, чому вирішили переїхати?

-Я народилася і жила в Херсоні, але виїхала з України у 2000 році, коли мені було 20. Я багато років займалася єврейською освітою,  але для мене стало сюрпризом, що мої бабусі були єврейками. Я захопилася історією Ізраїлю, традиціями,  і зрозуміла, що моє місце там. Тож, довго не роздумуючи, разом з батьками виїхала в Ізраїль.

В Україні я навчалася в педагогічному університеті, вивчала іноземні мови. Коли ж приїхала в Ізраїль, то вивчала спочатку педагогіку, а потім вивчала  організацію розвитку підприємництва. В Ізраїлі  я познайомилася зі своїм чоловіком, який виїхав з Луганська. З’ясувалося, що моїі його батьки разом плили на кораблі, але ми познайомилися лише через 4 роки (усміхається).

-До початку подій на Майдані ви займалися волонтерством чи громадською діяльністю?

-Взагалі не займалася. Коли я виїжджала з України, для мене Херсон був  просто місцем проживання і я не думала про Україну як свою землю, свою Батьківщину. Тут у мене залишилося багато друзів,  і для мене було вражаючим, коли на Майдан вийшли дівчата по 18-20 років – люди, про яких я б ніколи не подумала як про активних українців.

Найстрашнішими були події від 18-го лютого – я три дні нічого не їла, засіла в інтернеті, моніторила Фейсбук. Тоді у мене з’явилося відчуття другого дому –  відчула, що мені не байдуже що відбувається у Києві,  я дуже хвилювалася до людей  і  дуже хотіла допомогти. Мені тільки було не зрозуміло, як  я можу це зробити.

Насправді, я завжди була активною, але у вузьких рамках – в університеті я була активною на благо ВУЗу, на роботі працювала для розвитку підприємства. Але це не можна було назвати моєю громадською позицією, бо я не ходила на мітинги чи в лікарні допомагати хворим.

Парадокс, бо цього ми навчаємо своїх дітей – в Ізраїлі тема волонтерства дуже важлива. Взагалі, у  єврейській традиції є таке поняття – виправлення світу, це ціла філософія. Тож я могла про це розповідати дітям, читати книги, але я розуміла, що сама цього не роблю. Але ці три дні у лютому стали переломними і я почала діяти.

-Яким чином ви почали допомагати?

-Я справді не знала, що можу зробити. Сиділа на роботі, плакала над новинами, а співробітниця запропонувала у Фейсбуці поставити на аватарку прапор України, щоб таким чином показати свою підтримку. Я розуміла, що це зовсім не те. Тоді вирішила, що можу принаймні переслати гроші – вже було дуже багато поранених і постійно з’являлися пости, що потрібні кошти.

Я побачила пост про пораненого Володимира Мовчана,  яким займалася Наталія Соколова. Я захотіла допомогти, але виявилося що надіслати гроші з Ізраїлю на ПриватБанк дуже складно (усміхається). Потім випадково  я побачила пост тієї ж Наталії Соколової, що вона шукає клініку в Ізраїлі для двох поранених з Волині. Під цим постом я  написала, що маю знайомих і спробую допомогти, а у коментарях  побачила декілька знайомих прізвищ – Марину Лисак я знала 11 років, але ми особливо не спілкувалися, а лише перетиналися по роботі. Тому я дізналася її номер та зателефонувала. Марина розповіла про список поранених і сказала, що саме треба перевірити у наших клініках, а я робила це. А потім дівчата вирішили везти хлопців з Майдану  лікуватися в Ізраїль, все вирішилося за кілька днів.

Дівчата тоді оформляли документи і сказали, що вже готується виліт. «Аня, рейс буде післязавтра. Літак вже замовлений, ти їдеш його зустрічати», – почула я у телефоні. Як? Куди? Що робити? (усміхається).  7 березня, коли прилетів літак, я збиралася йти намітинг, який організувала спільнота «Ізраїль підтримує Україну» біля російського посольства. Тож я написала у цій спільноті, що  нам потрібна допомога – зустріти хлопців та створила групу «Israel Helps Maidan Wounded». Було  дуже багато людей, які хотіли допомогти. Я розуміла їх, бо раніше у мене теж було відчуття, коли  хочеш допомогти, але нічого не можеш зробити, а тут раптом у тебе з’являється реальна можливість. Тому коли прилетіли хлопці, ми вже не знали, як зупинити лавину людей – всі приходили в лікарні з подарунками, квітами і цукерками. Тому, виходить,  що за один день ми організували волонтерський рух (усміхається).

Люди , які прийшли допомагати, були представниками діаспори?

– В Ізраїлі взагалі немає української діаспори як такої, там всі – вихідці звідкись. В Ізраїлі живуть всі люди єврейської національності,як звідкись родом. Але це правда, приходили люди з України,  а також Росії, Білорусі, Молдови, Казахстану, деякі з них і досі у нашій волонтерській групі. Може, росіян і не так багато, але всіх об’єднує спільне бажання допомогти.

-Чи не виникає конфліктів на грунті допомоги Україні?

-Якщо вже люди приходять до нас, то з установкою допомагати, а ми на сьогодні займаємося лише Україною, лише гуманітарною допомогою та АТО.

-Відколи працюєте як громадська організація?

-Певний час ми працювали як волонтерська група, але люди приносили багато грошей і не могли їх приймати, тому стали організацією. За цей рік ми багато встигли. До речі, у Києві нашій волонтерській організації вручатимуть нагороду.

Ми це робимо не для нагород, але для нас важливо що  в Україні бачать нашу діяльність. Це важливо, бо коли говорити про українців і євреїв, то історія Другої світової війни нагадує  і про праведників, і про тих, хто сприяв знищенню євреїв. Тому важливо це питання поставити на другий план  і пояснити, що  сьогодні між Ізраїлем  іі Україною інший діалог. Є багато інших сторінок історії, якими зв’язані наші країни.

-Скількох хлопців з Майдану ви лікували? Які враження після спілкування?

– Сьогодні вже знають, що ми займаємося пораненими. За весь час у нас було 10 майданівців  та 17 хлопців з АТО. Ми і зараз стараємося підтримувати стосунки. Спілкуємося майже з усіма майданівцями, у нас  дуже дружні, майже сімейні відносини – вітаємо одне одного зі святами, переписуємося (усміхається).

Хлопці багатьом врізалися в пам’ять, бо першим відкриттям про Майдан для людей було те, що в Україні боролися всі – представники різних класів, поглядів і інтересів. Майдан  був різний, і перші 10 хлопців були абсолютним доказом – від режисера, військового лікаря, якого поранили ,коли він рятував інших, до 17-ти річного хлопчика-сироти, адвоката  і вчителя хімії Сергія Трапезуна. Він розповідав,  що після того, як його учні дізналися про поранення, вони постирали всі надписи з парт у класах (усміхається).

-Які проекти реалізовує ваша волонтерська організація?

-У нас є декілька напрямів – ми допомагаємо дитячим будинкам, збираємо допомогу, одяг, був період коли замовляли продукти і ліки.

Відправляємо в зону АТО бандажі, зараз розпочали пошив аптечок та шапок-невидимок на каску – у такій шапці снайпер не бачить людей.  Це все роблять люди, які приходять після роботи та на вихідних зі своїми швейними машинками, вони купують тканину і працюють.

Є ще у планах дитячий табір для дітей з України. Реалізовуємо проект «Голоси» – привозимо з України різних людей на зустрічі. Ось цього тижня відбудеться перший в Ізраїлі фестиваль українського кіно. Організовували «Етнохутір» – фестиваль української культури, всього цього раніше в Ізраїлі не було. Розумієте, для ізраїльтянина,  який народився тут, Росія і Україна – це одне і теж саме. Але те, що сьогодні відбувається в Україні, дуже сильно підняло свідомість. Тому одним з наших завдань є вести просвітницьку діяльність , пояснювати, що Україна – це велика держава зі своїми традиціями, історією і колоритом. Це насправді дуже цікавить ізраїльтян.

Раніше, коли я казала, що з України, мене перепитували що це і де це. Зараз вже  всі знають, де Україна і що там відбувається. У листопаді ми хочемо зробити фестиваль вишиванок. Коли ми шукали інформацію, то з’ясували, що Ізраїль збудували українські євреї – емігранти, які були одягнені у  вишиванки. Є навіть фото цих «піонерів», які будували Ізраїль (усміхається) .А ізраїльтяни цього не знають. Тому просвітництво дуже важливе.

А ще ми  привозили в Ізраїль фільм «Добровольці Божої чоти» і на показ дійсно прийшли люди.

-У вас велика команда?

-Вона в нас особлива (усміхається). Ми професіонали з абсолютно різних областей – юристи, фотографи, журналісти, педагоги, тому якщо нам щось потрібно,  у кожного є свої зв’язки (усміхається). Кістяк команди існує ще від березня 2014 року, але склад постійно змінюється я- є люди, які приходять і йдуть, бо не витримують. Актив – близько 25 людей, на яких можна покластися, які постійно працюють. А у групі у Фейсбуці у нас 8 тисяч людей, тож на великі заходи приходить багато людей.

Ось ми святкували День Незалежності України – організовували пікнік, на який прийшло 350 людей. Здається, що це крапля в морі, але ці люди поширюють інформацію серед своїх знайомих, а ті розповідають своїм друзям. Це важливо,бо  я бачу нашим завданням по-новому побудувати суспільство людей, які налаштовані на діалог та підтримку України.

-Ваша організація працює у лише у столиці?

-Ми намагаємося діяти всюди. Активні люди є  в різних частинах країни – вони постійно просять проводити заходи  по всій країні. Це важко, бо ми маємо сім’ї  і роботу,  але намагаємося вирватися. Тож фестиваль, який ми проводимо вперше, вирішили провести і на Півдні, і на Півночі країни – нам важливо заявити, що ми працюємо. Але коли ми робимо великі заходи, то приїжджають люди з усієї країни – дехто добирається по кілька годин.

Чи доводилося вам стикатися з осудом людей, мовляв ви спонсоруєте війну?

-Так, ми часто стикаємося з нерозумінням. Проте ми прийняли для  себе рішення, що допомога, яку ми надаємо АТО, спрямована на порятунок життів. Ми не передаємо тепловізорів чи зброї, натомість допомагаємо бандажами, медикаментами, тактичними окулярами, ножицями для аптечок, одягом – шукаємо все, що можна в Ізраїлі дістати дешевше.

Найнеприємніше те, що нашим активістам на машинах чи будинках малюють свастику. Ми навіть організовували мітинг біля поліції. До того ж, є телефонні погрози, намагання зірвати наші заходи. Ось коли планувався показ «Добровольців Божої чоти» ми винайняли зал  кінотеатру. Прихильники Росії дізналися про це,  і в соцмережах виклали звернення, нібито це фільм про фашистів, який не можна допустити в Ізраїлі. Тому ці люди закликали зірвати показ  – у кінотеатр постійно дзвонили і питали, чому дозволяють показ фільму про фашистів. Мені зранку зателефонували представники кінотеатру і почали розпитувати, про що  фільм  і чи не політичний він. Я сказала, що якщо у них є сумніви, то вони самі можуть переглянути.  Тим не менше, наші дівчата цілий день провели в поліції, добиваючись, щоб показ охороняли.

Проте ми готові – всі герої знають один одного  в лице, ми знаємо їх, а вони – нас, принаймні найактивніших. Ми  не воюємо, це  вони воюють з нами. А на нашому боці значно більше підтримки від людей.

-Чи був момент, коли вам важко стало волонтери ти  і хотілося усе залишити?

-Декілька разів таке було. Найважче – це непорозуміння серед своїх, я дуже важко сприймаю особисті конфлікти між волонтерами. Але ми всі живі люди,  ці конфлікти забирають багато сил, навіть якщо ти не безпосередній учасник. Іноді фізично на щось не вистачало часу і опускалися руки, бо люди не до кінця бачать те, що ти робиш. Проте  мене завжди повертає те, що я – часточка пазлу. Все не обертається навколо мене, багато людей зав’язані у цей процес. Якщо якась частина людей «відпаде» – порядок порушиться. Тому мені завжди допомагає відчуття команди і результати діяльності – ти розумієш, що  допоміг багатьом людям, які навіть не знають про твоє існування. Це неймовірно – ти є частиною ланцюжка, який починається в Ізраїлі і  закінчується в Україні. Є дуже багато людей, завдяки яким одна посилка доходить з пункту А в пункт Б . Є десятки рук, які хочуть допомогти зовсім незнайомій людині.

Це дає силу відчувати себе частинкою чогось дійсно значного.

-Ви нагороджували волонтера року під час премії «Люди року Волині». Як вам така ініціатива? Було приємно отримати таку пропозицію?

-Це було дуже несподівано (усміхається). До мене приїхала Наталя Соколова і сказала збиратися – через годину ми мали їхати. Але  я подумала, що це просто причина витягти мене з дому (усміхається).  Я вважаю, що мені пощастило, що я бачу, як тіснішають зв’язки між Україною та Ізраїлем – раптом я з Ізраїлю вручаю «Волонтера року» на Волині. Звідси хлопці, які у нас лікувалися  і які стали мені майже рідними, тож  для мене це було дуже важливим потрясінням. Я не  обдумувала промови наперед – слова прийшли самі.

Зараз я впевнена, що Ізраїль з Україною. Для мене дуже важливо, коли під час військового конфлікту минулого року,  у Дніпропетровську  і Києві вийшли на демонстрації на підтримку Ізраїлю. Я впевнена, що коли нам потрібна буде підтримка, буде кому підставити плече.

Я дуже люблю  Україну, але зрозуміла це  за останній рік. І коли в Україні вже йшла війна та почалася війна в Ізраїлі  – у мене дві домівки, і в обох йде війна. Через це у мене розривається серце,  але я щаслива, що  за рік повернула для себе другу домівку.

-Ви вперше приїхали на Волинь?

-Так, і я у захваті!  Ми до цього завжди літали відпочивати в Європу. Тепер все – Європу ми закрили, хочу приїжджати сюди кожного року (усміхається). Волинь добра, гостинна, тепла, справжня, багата. тут чудові люди. Не знаю, як це пояснити. І тут живуть люди, яких я по-справжньому полюбила.

 -У вас двоє маленьких дітей, робота. Чи вистачає на все часу?

-У мене  завжди запитують – у чому секрет, що я все встигаю. Але секрет у тому, що  я нічого не встигаю (усміхається). Я могла б ще більше, зараз ми в команді намагаємося ділити обов’язки. Я вдячна родині за підтримку – чоловік витримав дуже важкий рік, але завжди підставляв своє плече.

-Що найцінніше вам дав Майдан?

-Людей (усміхається). За рік я познайомилася з великою кількістю звичайних людей, яким важливо не бути осторонь. Бути частиною цієї глобальної мережі  – це дуже багато вартує. А друге – це фраза, яку Наталя Соколова написала у вечір, коли поранені майданівці летіли до Ізраїлю – неможливе можливо. Цей рік довів це. Якщо є так багато людей, які чогось хочуть – воно обов’язково станеться. Можна відкрити будь-які двері – ти розумієш, що завдяки людям можливо абсолютно все.

– Які маєте плани на майбутнє? Чи будете волонтери ти після закінчення війни?

-Та у нас стільки планів (усміхається). У нас є проект – спільно з ізраїльським клубом «Роттері» почали проект стажування українських лікарів в ізраїльських клініках. Поки що це більше спрямовано на військові поранення, але ми сподіваємося організувати такі програми і для медсестер, і для педіатрів. Хочемо привозити психологів для поранених, та організувати дитячий табір. Ідей у нас вистачить років на 10, був би час і можливості.

Розмовляла Василина БОРУЦЬКА