Доки лучани бідні, продаватимуть голос на виборах, – Олександр Ніколайчук

Кандидат у депутати міської ради від луцького осередку «БПП ‒ Солідарність» за квотою «Народного фронту», підприємець, активіст «Самооборони Волині» – про те, як заробив «перший мільйон», як патрулює вулиці вночі та чому йде на вибори з провладною партією.

‒ Олександре, чим ви займалися до того, як стали громадським активістом і кандидатом у депутати?

‒ Я ‒ приватний підприємець ще з тих часів, коли не було офіційної реєстрації для цієї діяльності, з 90-х років. Почав самостійно заробляти гроші в 10 класі. Разом із знайомим їздили по ринках Волині і на Львівщину, у Червоноград заїжджали – продавали штани. Досить успішно торгували. Якби тоді до молодого віку додалася нинішня свідомість, то зараз був би, мабуть, серед луцьких найбагатших людей. Тоді я за день заробляв більше, ніж моя мама, вчителька математики, отримувала за місяць. Наступного року з товаришем, із яким мали спільний бізнес, позичили перші 100 доларів і вклали в особисте. З того часу я займався власним бізнесом (наполовину з другом), але згодом розійшлися. Тобто, свій перший мільйон, як у нас люблять говорити, я не вкрав, а заробив із тієї позиченої сотні доларів.

‒ Ви також брали участь у подіях на Майдані. Як оцінюєте його наслідки?

‒ Ще в 2004 році регулярно їздили з товаришами на Помаранчеву революцію. І під час недавніх подій Майдану моє життя ділилося на дві частини: 3-4 дні в Луцьку, решта часу в тижні ‒ у Києві. Весь час туди-сюди їздив. Було де жити в Києві, у мене там сестра мешкає. Графік був таким: удень, коли на Майдані було вдосталь людей, відсипалися, а вночі, коли небагато, виходили на чергування.

Спілкуючись із людьми, бачу, що зараз найбільше розчаровані ті, хто або не брав участі в подіях 2004 року, або ті, хто ніколи на Майдан не їздив і не переживав тих відчуттів. На Майдані справді була козацька республіка, так ми її називали: заходиш на територію, де зовсім інші відносини. Нині дуже важливо той дух, який там панував, перенести на всю країну. Тоді набагато швидше, навіть раніше за сусідів-поляків, пройдемо етап становлення справжньої незалежності.

У 2004 році ми привели до влади нібито правильних, нібито хороших людей, ми в них повірили. Але тоді перемогла людська зажерливість. Усе-таки, щоб вирватися з лещат комунізму, треба більше часу. Років за 10-15 Україна точно буде такою, про яку мріяли наші батьки і діди.

Волелюбні почуття нізвідки не беруться. Памʼятаю, коли мені було 13 (у 1989 році), мій дід Мішка намалював тризуб, пояснив, що він означає, розказав, як люди боролися за нашу країну. Він був упевнений, що Україна колись таки буде. А згодом відбувся мітинг «Народного Руху України» за перебудову на Замковій площі, я побачив Вʼячеслава Чорновола, жовто-синій прапор.

10457867_691548097624068_6087432659090978819_n

‒ Навіщо вам політика?

‒ Кожен із нас ‒ активних людей, які дійсно хочуть змін, – розуміє, що делегувати повноваження комусь не можна. Треба, щоб кожна людина займалася сама і по можливості долучала інших, пояснювала, що все в наших руках і все залежить від кожного. Ніколи не буде, що, поки ти сидиш, хтось за тебе щось зробить. Теперішня громадська діяльність демонструє: коли ти «гавкаєш» збоку, хтось чує, хтось ні, хтось дослухається, хтось навіть, буває, боїться, але це набагато складніше, ніж просто споглядати.

Одна з причин того, чому йду в владу, – мені ніколи не подобалося, що багато хто стає політиком, щоб заробляти. Я був у першому випуску юридичного факультету Волинського університету. Більшість моїх одногрупників сьогодні займають досить непогані керівні посади. І я також мав змогу працювати за спеціальністю: мене бачили хорошими прокурором, суддею. Один дідусь дуже хотів, щоб я продовжував їхню династію, але на той час я непогано заробляв. До речі, свою першу квартиру придбав, коли мені ще не виповнилося 20 років. Я тоді чітко сказав: йти у владу, чіпляти на себе зірочки, одягати погони, вирішувати долю людей і заробляти на цьому не можу. Хотів заробляти як чесний підприємець. Але отримані під час навчання знання застосовую і тепер.

Коли стаєш людиною, від якої залежить прийняття рішень, тоді реально змінювати життя лучан. Наші люди повинні багатіти. Це одне з головних моїх бачень: коли основна маса суспільства є заможною, не постає питання, як виживати, люди мають змогу не лише працювати, а й мати час для саморозвитку, вдосконалення, подорожей. Докладатиму максимум зусиль і допомагатиму їм, підказуватиму, яким чином досягати успіху.

Депутатами повинні бути не те, щоб дуже багаті, але успішні в певній галузі люди, аби займатися конкретною діяльністю. Якщо людина успішна, значить, і забезпечена.

‒ Уже тривалий час ви патрулюєте вулиці Луцька вночі. Чи допоможе цей досвід у майбутньому, якщо станете депутатом?

– Мене турбує безпека міста. Бажаю не тільки своїм рідним і близьким почуватися безпечно. Кожен у місті повинен почувати себе безпечно і захищено, не переживати, що навіть вночі може щось трапитися.

У «Самообороні Волині» займаюся нічними чергуваннями у групі швидкого реагування, є керівником однієї з груп. З пʼятниці на суботу та з суботи на неділю складаємо розклад, хто коли виходить чергувати. Робимо це з працівниками міліції, але своїми мобільними самооборонівськими групами. Заступати на чергування почали в березні 2014 року, коли в Луцьку взагалі не було міліції, на 102 можна було і не пробувати дзвонити.

Лучани, небайдужі до того, що відбувається, взяли охорону громадського порядку у свої руки, починаючи з облаштування блокпостів. Повністю виконували функції міліції. Потім близько трьох місяців заступали на спільні патрулі разом із працівниками міліції, бачили їхню роботу зсередини, багато чого не подобалося. Не розуміли, як можна перевіряти мобільні телефони посеред вулиці, багато чого іншого не сприймали. У результаті зрозуміли, що стали тягарем ‒ тільки не ми міліціонерам, а вони нам. Організували власні незалежні групи швидкого реагування. Діємо згідно з Законом України «Про участь громадян в охороні громадського порядку та державного кордону». Виконуємо ті ж функції, що й патрульна міліція, лише не маємо права складати адміністративні протоколи.

12086887_1636168353299361_1125264488_n

‒ Чи не стане ваша праця зайвою, коли на вулицях міста зʼявиться поліція?

‒ Із нами в патрулі заступають майбутні поліцейські, які нині проходять навчання. Роботи в цьому напрямку багато, починаючи з незаконних точок продажу алкоголю і закінчуючи більшими негараздами. Наші правоохоронні органи долучаються до кришування. Ми собі ставимо за мету після введення нової патрульної поліції більше часу приділяти цим питанням.

Зараз бачу, в нас навіть до нової патрульної поліції надто мало поваги. Я так розумію: якщо є виклик або якщо підійшов поліцейський патруль, значить, людина щось порушує. Отож, працівник хоче або припинити це порушення, або зробити зауваження. На свої очі бачив, що з поліцейськими поводяться надто вільно: ставлять недоречні запитання, вже не кажу про те, що дозволяють собі нецензурно висловлюватися. На мою думку, в такому випадку треба завозити у відділок, оформляти злісну непокору законній вимозі працівника поліції і направляти матеріали до суду. Порядок є порядок.

Сьогодні поліція, наприклад, у Києві, цей порядок до кінця не забезпечує. Це така собі гарна цяцька, але цього мало.

Ми все ж будемо виходити на чергування разом із ними, підказувати. Півтора року ‒ досить непоганий досвід в патрулюванні.

Інше, що мене не влаштовує, ‒ занизькі штрафи. У всьому цивілізованому світі за порушення громадського порядку карають грішми. У нас кермувати нетверезими ‒ як «добридень». У Луцьку вночі працює 2 або 3 патрулі ДАІ (нова поліція теж виконуватиме їхні функції). Спіймати пʼяного водія, оформити все документально, завезти в наркодиспансер на обстеження, вилучити автомобіль на штрафмайданчик займає до трьох годин лише по одній людині. Неважко порахувати, що за ніч вони можуть максимум до 9 людей затримати. А тим часом сотні нетверезих водіїв продовжують їздити. А пʼяний за кермом, на моє переконання, ‒ вбивця. Рано чи пізно ця людина скоїть злочин.

Виношую проект створення структури з умовною назвою «Громадська поліція безпеки». У кожному дворі чи ще краще підʼїзді організовувати на громадських засадах, наголошую ‒ не на зарплаті, людей, які є небайдужими до правопорядку, які, живучи в підʼїзді, знають усі неблагополучні сімʼї, і співпрацюватимуть із правоохоронцями. Усі сусіди, всі бачать одне одного, знають, хто приходить напідпитку додому і дебоширить, бʼє дружину, дітей. Слід боротися з насиллям у сімʼї, бо це велика проблема нашого суспільства. Чому на громадських засадах? Коли людина влаштовується на отримання заробітної плати, вона ставиться в певні рамки, над нею є керівник, який їй за ці гроші вказує: це треба зробити, а на це слід заплющити очі. Громадські засади, як волонтерство: людина вільна і дуже добре, коли керується тим людським, що в ній присутнє.

‒ Вам і вашим колегам дорікають також за те, що після гучної критики чинного мера на вибори йдете однією командою. Що б відповіли на це?

‒ Якщо мер або будь-хто інший приноситиме шкоду, фінансовий збиток громаді, то критикуватиму будь-кого. Чому йду з цією командою? На сьогодні ідеологічних партій, мабуть, нема ‒ усі «імені мене, коханого». БПП ‒ тому що провладна, рейтингова партія ‒ так. Я йду не сам, а з командою самооборонівців. На перше місце ставлю поняття людини: чесної, відповідальної. Спершу особистість, а вже потім ‒ партія. Не партія керує людиною, а яскраві особистості підсилюють її авторитет. Чому провладна? Є категорія людей, які завжди все критикують. Мені також багато чого не подобається, йду саме для того, аби змінювати і впливати на процеси. Я впевнений, що досягну цього. Дуже хочу перемогти, але для мене це не є самоціллю. Я реально хочу змінити життя лучан. Зі сторони можна на щось впливати, але зсередини значно ефективніше.

‒ Наскільки добре знаєте округ, по якому висуваєтеся? Чи зустрічалися з його мешканцями? Які проблеми людей, що живуть там, відомі вам?

‒ Це округ 32 ‒ вулиця Кравчука, 32-48. Я в цьому окрузі прожив 7 років. Зараз на Кравчука, 40 є квартира у маминій власності. Знаю проблеми району зсередини. Всі будинки знаходяться поблизу Варшавського ринку. Це сусідство вносить певні особливості: дуже багато автомобілів у дворах. Психологія нашої людини така ‒ якщо можна поставити задарма чи на стоянку за гроші, завжди вибирають перше. Знаки заборони вʼїзду в двір, які там висять, діятимуть лише тоді, коли за кожним знаком поставити ще працівника ДАІ, та їх апріорі не вистачить. Можливо, комусь не сподобається моє вирішення проблеми, але я готовий обговорювати, спілкуватися, чути аргументи. Треба ввести оплату вʼїзду в двір і збирати банальні 50 гривень із кожного власника авто, який ставить машину у дворі й навіть проживає в ньому. Це невеликі гроші, але якщо їх сумувати і помножити на кількість автомобілів у місяць, можна буде або зменшувати витрати на комунальні платежі мешканцям, або окультурювати двір і прилеглі території.

По-друге, є досить непоганий досвід Польщі ‒ роздільне збирання сміття. Укладаються договори з компаніями, які займаються вивезенням та переробкою вторинної сировини. Кошти, виручені від цих матеріалів, направляються на рахунки громади двору як компенсація зі сплати комунальних послуг. У тій же Польщі від 10 до 20 відсотків повертаються лише зі сміття. Це серйозні гроші. У нас ці програми зараз не працюють. Це друга річ після громадської поліції безпеки, яку я вважаю за доцільне поширити на все місто.

Є ще такий нюанс, як вкладання асфальту на Кравчука. Наш мер, якого я поки не критикую, відзвітувався, що на цій вулиці укладений асфальт. Але він укладений від 26-го поштового відділення до «Слона». А від нього і до виїзду на проспект Соборності багато ям. Виправдовуються тим, що біля Варшавки багато маленьких ринків ‒ 8 підприємців, які облаштували магазинчики і місця для парковки. Зробивши це один раз, далі не вкладають грошей у дорожнє покриття. Така позиція має право на існування, але вулиця Кравчука ‒ це дорога загальноміського сполучення, тому повинна бути до кінця дороблена за рахунок міського бюджету.

Маю інший варіант, як побороти хаотичне розміщення автомобілів на цій ділянці. Сам неодноразово був свідком, як два водії зіштовхуються лобами, і стоїть затор хвилин 20. На шматку дороги з повороту від Соборності до «Слона» зробити односторонній рух. Або постійно, або в певні години, наприклад, із 8 години ранку до 15 дня. Це все треба буде обговорювати і знаходити спільні точки доторку з людьми, які там проживають.

Дотичною до проблем міста є створення ОСББ. З 1 липня 2016 року «жеки» в Луцьку припиняють своє існування. Тож громадянам доведеться обʼєднуватися і знаходити управлінців, що переймуть функції цієї структури. Так, «жеки» якимось чином реорганізовуватимуться і вже, напевно, думають, як змусити людей перераховувати кошти на підконтрольні їм підприємства. Так неправильно. На сьогодні сума грошей, яка сплачується мешканцями будинку, є досить суттєвою, вона до них не повертається. У «жеків» є поняття «людино-година», яке я по сьогодні не можу зрозуміти. У голові нормальної людини є поняття «виконана робота – заплачені кошти». За рахунок оцих «людино-годин» списуються величезні гроші, які відомо, в чиїх кишенях осідають. Створення ОСББ ‒ на сьогодні єдиний правильний вихід, як акумулювати кошти саме тими мешканцями, які проживають у будинку, аби вони самі розпоряджалися коштами.

555

Є хороші приклади діяльності ОСББ, які були створені першими, на них можна дивитися: Кравчука, 46. Це такий півкруглий будинок, де кожен підʼїзд рахується за буквами як окремий будинок. Енергоощадні лампи висять по всіх підʼїздах, вони себе вже окупили і кошти не витрачаються на оплату електроенергії загального користування. Заходиш у двір ‒ приємно дивитися. Люди під керівництвом, як я бачу, чесного і порядного чоловіка розпоряджаються коштами, які сплачують.

Я досліджував тему «жеків», було б ліпше їх уже знищити. Спростилася процедура оформлення організації. Ті ОСББ, які створювалися раніше, проходили круги пекла, доки реєструвалися, зараз це простіше. Потрібно бодай три активних людини в будинку. Як це зробити – буду спілкуватися з людьми, розповім.

‒ Хто ваш найбільший конкурент на виборах?

‒ Для мене навіть у бізнесі не існує такого поняття. Всіх сприймаю як колег. Таке ж ставлення до кандидатів у депутати. Тільки в мене одна велика перевага: я дуже впертий і те, що задумав, у більшості випадків втілюю.

Коли під час передвиборчої кампанії Ігоря Лапіна провели 73 зустрічі з лучанами, я зрозумів, що як депутатами місцевого рівня, так і нардепами можуть стати прості люди. Приклад останніх парламентських виборів продемонстрував, що таких людей небагато, але 70 депутатів до Верховної Ради пішло справжніх, як називаю їх, а не грошових мішків і тих, хто рветься до влади, щоб захищати свій бізнес або збагачуватися. Це був мій перший досвід, я навчався. Спостерігав, переглянув багато літератури і зрозумів, що потрібно йти в місцеві органи влади, аби допомогти людям досягти того рівня, якого вони варті.

Перемога Лапіна давалася дуже складно, через суди. Але в житті нічого легко не дається, інакше так само втрачається. А коли приходить завдяки тяжкій праці, в боротьбі, тоді й цінується.

‒ Чи маєте сподівання, що лучани не піддаватимуться підкупам і голосуватимуть чесно?

‒ Ні. Хтось, прочитавши ці слова, звинуватить мене в дволикості або цинічності. Але доки люди бідні, а так і є, їм пропонуватимуть, а вони братимуть. Несвідомі будуть продаватися. Це не найгірша риса людей, коли взяли гроші або якісь блага, вважаючи, що їх потрібно відробляти. Але звертаюся до людей: вам повертають те, що раніше відібрали. Якщо роздають ‒ значить повертають награбоване. Тому беріть, але читайте, аналізуйте, думайте.

Розмовляв Богдан АРКАНЧУК