Ліпше бути першим Луцьком, ніж другим Львовом, — культурна активістка Олена Семенюк

Олена Семенюк

Перший в обласному центрі фестиваль міської культури Art Teritorry об’єднав творчих людей та став приводом для дальших пошуків, вважає його організаторка. Так, опісля в Оленки Семенюк виник задум, як боротися з підприємцями, котрі незугарними вивісками псують архітектурні фасади Луцька — і в фейсбуці з’явилася сторінка «Тут не може бути ваша реклама».

Оленка, котра вивчає та реалізовує креативні ідеї у міському просторі, розповідає про цю та інші ініціативи, які варто запровадити в Луцьку

З чого розпочалося твоє зацікавлення міським простором?

— Я лучанка, моє життя в місті триває від народження до нині, з 5-річною перервою на навчання в Польщі та подорожі. Повернувшись додому, намагалася знайти своє місце тут. Луцьк за той час трохи змінився, але все одно залишається досить стабільним місцем. З одного боку, це добре, з іншого — хочеться осучаснення, динаміки. Моя перша офіційна робота була в Центрі туристичної інформації, звідки й почалося активніше та глибше ознайомлення з містом, його знахідками і потенціалом.

Працюючи, зрозуміла: люди, які приїжджають до нас, бачать у Луцьку набагато більше, ніж самі лучани. Запитували туристів про їхні враження від міста і відкривали для себе речі, про які раніше не задумувалися. Виявилося, що є багато цікавостей, які слід належно подати. Луцьк є ідеальним містом для життя: тут легко дістатися з однієї точки в іншу, рідко доводиться стояти в заторах. Інша характеристика —людський масштаб, особливо в центральній частині: мало дуже широких вулиць і високих будівель, які вибиваються з загальної лінії горизонту, що створює комфортні умови для проживання.

Водночас є й проблеми: мало громадських зон, які забезпечують комунікацію. Комерційну нішу заповнюють кафе й торгово-розважальні центри, але нема якісного громадського простору, який давав би людям не тільки можливість гарно провести час, а й виховував би есететичні почуття.

Ще один величезний пласт роботи — культура. Ми сильно застрягли в шароварщині, багато свят проводяться за стандартною схемою: ярмарка, урочисті виступи, дитячі концерти, народні колективи. Але треба показувати альтернативну, більш сучасну, нішеву, незалежну культуру, відходити від звичних сценаріїв.

Фестиваль Art Teritorry був такою спробою. Що нового відкрив цей захід?

— Це була частина моєї роботи в Луцькій міській раді, де координую проект «Спільна мережа співпраці в сфері культури та соціального захисту з метою розвитку міст польсько-українського прикордоння». Реалізовуємо його з Жешувом та Івано-Франківськом за підтримки Європейського Союзу. Запланований фестиваль був досить недетально описаний у нашій проектній заявці, тому можна було дати волю фантазії. Вирішили, що це буде фестиваль сучасного мистецтва, якого в Луцьку ще не було, який охопить вулиці, сколихне громаду й покаже, що тут є не лише замок Любарта, а багато інших місць, які можна використати творчо, інакше, ніж звикли це бачити.

Так центр перетворився на мистецькі зони, де можна було відвідати театр, виставки, побачити перші в Луцьку інсталяції, урбаністичну культуру.

З’явилися графіті, які вперше в такому масштабі були створені у співпраці з міською владою, і цей процес триває. Тому вважаю, що фестиваль має право на життя, це яскрава подія, яка має надихати і спонукати до переосмислення міського простору.

Можемо збирати семінари, конференції, тренінги, але якщо час від часу не влаштовуватимемо такі мистецькі провокації, то ця робота зведеться до кабінетів, стане буденною. Тоді не варто розраховувати на результат, який можна отримати так весело, невимушено, з піснями, танцями, театрами.

Фестиваль об’єднав багато класних людей, не всі мали нагоду раніше перетинатися, хтось уперше вигулькнув у новому форматі. У Луцьку є з ким проводити такі заходи, можна згуртувати людей навколо ідеї. Більшість із задіяних в організації не отримали жодної фінансової винагороди, лише моральне задоволення з бонусами, як то спілкування з цікавими людьми, обмін ідеями та натхнення.

Задум потрапив на життєдайний ґрунт. Якби взялися за фестиваль середньовічної або народної культури, невпевнена, що він мав би такий успіх. Місто вимагає втручання, такі пошуки є актуальними для багатьох людей.

Чого тобі, як жительці міста і як людині, яка розвиває його культуру, не вистачає в Луцьку?

— Мало життя в Старому місті. Хочеться, щоб воно оживало, щоб розширювалася прогулянкова зона. Коли йдемо по Лесі Українки, то відчуваємо міське життя, але варто переступити Ковельську, як потрапляємо в невеликий хутір із древніми, гарними історичними пам’ятками. Тут не вистачає культурного життя, яке б у різних форматах вирувало б упродовж року.

Наразі є лише точкові сплески активності на День міста, Незалежності чи Великдень. Проте історична частина — це величезна зона без житлових будинків. На самій лише Замковій площі можна творити дива постійно. Чому б не оживити площу Ринок, яка втратила своє традиційне призначення?

Не вистачає гарних впорядкованих зелених зон. У нас є парки, але вони ні до чого не надихають. Це і не ліс, але ще не парк. Хочеться, щоб вони перетворювалися на місця, які б об’єднували людей, щоб наше життя в парках не обмежувалося прогулянкою головною алеєю туди і назад.

Само собою, бракує велодоріжок, та вірю, що здобудемо їх.

Нішева культура боїться себе показати на вищому рівні. Відчуваю великий розрив між офіційною і неофіційною культурою.

Маємо приклад Львова, який успішно творить про себе міфи і приваблює гостей. Що з досвіду цього сусіднього міста міг би перейняти Луцьк?

— Туристів може привабити саме відмінність від Львова. По-перше, народ втомився від Львова. Він постійно дивує, вигадує щось нове, але це не може тривати нескінченно. Львів стає типовим туристичним містом, вже не він подає себе туристам, а туристи і бізнес навколо них творять місто. Вважаю, що Луцьк повинен переорієнтуватися, брати звідти найкращі практики, але не намагатися наслідувати Львів у всьому. Є багато речей, які можна запозичити, але не всі підходять тому, що не та архітектура, ментальність, зрештою демографічна ситуація. Можемо акцентувати на тому, що Луцьк — місто, де можна відпочивати, почуватися вільно, не поспішати, не бігати між групами туристів, а просто жити. Це місто для життя, а не інтенсивного туристичного вікенду, після якого хочеться ще тиждень відпочивати.

Це не применшує цінності Львова,  заслуженої культурної столиці України. Просто не варто прагнути ставати другим Львовом, ліпше бути першим Луцьком. Я слідкую за тим, що роблять сусіди, особливо в урбаністиці. Львів уже має відповіді на запитання, з якими ми тільки стикаємося. Приміром, побороли проблеми з вивісками та рекламою у центральній частині міста. То навіщо винаходити велосипед, якщо з певними відмінностями можна повторити шлях, який вони пройшли.

Так само зі створення громадських просторів. Є чудові напрацювання Києва, Львова, Франківська, закордонних міст, то можна взяти сценарій роботи й адаптувати його до Луцька. Оскільки творитимемо це на місці, то будемо особливими й унікальними.

Розкажи, як виникла ідея спільноти «Тут не може бути ваша реклама»?

— Кілька тижнів тому створили з однодумцями сторінку у фейсбуці. Після Art Teritorry почала міркувати, яку корисну невеличку реформу можна зробити в Луцьку. Мене давно турбує проблема вивісок, зокрема по Лесі Українки. Зробивши вилазку вулицею, помітила, що вона в нас абсолютно захована.

По-перше, там дуже непрофесійне і застаріле озеленення. За величезними кронами, непідходящими для міської зони, не видно будівель, історичних памяток.

По-друге, естетику цієї та інших вулиць псують кричущі рекламні вивіски. Вони є подразниками для очей: займають велику площу та привчають погоджуватися не на дуже гарний смак.

По-третє, вони затуляють, спотворюють, а то й знищують архітектуру. Нерідко вивіски створюються на панелях, які затуляють арки, двері, ліпнину або цегляну кладку на будинках. Часто цегляні поштукатурені будинки додатково оббиваються пластиковими панелями різних кольорів. Замість того, щоб створити гарну вітрину, вікно просто заклеюють, бо  в підприємців існує уявлення — чим більше площі вони займуть рекламою, тим більше людей до них прийде. Це вважається класно, бо в закладу є «брендовий вигляд». У той же час є гарні приклади реклами. Ці заклади не нарікають на відсутність клієнтів, наприклад, «Львівська майстерня шоколаду» має елегантну непримітну вивіску, що не зачіпає архітектурних деталей. На Лесі Українки  – це кафе «Виноград», де реклама не кидається в очі, але привертає увагу креативом. Зі старіших — усім відомий окуліст, металевий кронштейн із вітражами.

На Богдана Хмельницького — схожа вивіска нотаріуса. Цікавий приклад поєднання нового і старого — вивіска магазину «Гермес» зі старим металевим кронштейном. Відчуваючи, що треба привабити клієнтів, бо ж конкуренція, підприємці вирішили, що найкращий варіант — заклеїти вікно білою наліпкою «Продукти» замість того, щоб змінити щось у сервісі чи асортименті чи інтер’єрі.

На всій вулиці  Лесі Українки одиниці установ, які мають прийнятний вигляд за більш-менш цивілізованими рекламними правилами. Змінити це досить просто: має існувати угода, бажано писана, між підприємцями, яка б передбачала певні рамки. Щоб не було так: один підприємець зробив вивіску на 2 метри, а інший хоче бути крутішим і робить на 3, наступний — 4, а ще інший думає: я взагалі заліплю будинок і буду найкрутішим. Апелювати до окремих підприємців про зміну їхніх вивісок немає сенсу, бо їх з’їдає конкуренція. Зрозуміло, що яскраві вивіски, великі літери, пластиковий блиск більше кидатиметься в очі.

Якщо ж їх зобов’язуватиме загальна угода, то всі полегшено зітхнуть: і підприємці, яким не треба буде витрачати великі кошти на ці вивіски, оббивки та інші дивні речі, дизайнери, яким не казатимуть: «Цей ваш жовтий недостатньо жовтий, тут давайте зробимо більший шрифт, а тут яскраві квіти». І, звичайно, з полегшенням зітхнуть самі лучани, які побачать новий вигляд міста. Це досить просто: проводяться аналізи, зустрічі з експертами, активістами та діячами, якими вдалося це втілити в своєму місті, готується концепція розміщення вивісок та реклами на вулиці Лесі Українки. З групою однодумців подавали такий проект на конкурс підтримки ініціатив жителів Луцька, який проводила міська рада, але наш проект не отримав підтримки експертної групи. Ми не маємо фінансової підтримки на реалізацію, але все одно думаємо це робити. Будемо збирати людей, яким тема небайдужа.

А таких чимало: збираючи підписи за нашу ініціативу, спілкувалися з багатьма людьми, які казали, що це направду потрібна річ, порятунок міста. В ідеалі мені хотілося б, щоб цю концепцію підтримали депутати ЛМР і щоб поступово ми з кожним закладом на Лесі Українки пропрацьовували покрокову зміну їхнього зовнішнього вигляду в бік цивілізованості. Група отримала підтримку, фейсбук-користувачі радо відгукнулися на неї, вона поступово набирає популярності. Надіюся, що стане буде майданчиком для обміну думок.

Завдяки цій групі вдалося познайомитися з людьми, яким небайдуже, які хочуть підключатися до роботи. Тож, принаймні, одну функцію вона виконала.

—  Також нещодавно ти почала писати блог. Про що будеш у ньому розповідати?

— Мені подобається працювати з громадським простором. Блог створила, аби, по-перше, самій вчитися, по-друге, ділитися власними спостереженнями, щоб вони не загубилися в інформаційному полі. Усе почалося з того, що я написала про забудову 55 кварталу.

Жахливі забудови — набагато більший виклик, ніж вивіски, і вимагають втручання на зовсім іншому рівні. Окрім того, щоб показати, як погано все в нас, навести приклад, яким чином це можна виправити. Я трохи подорожую Україною та Європою, поєднуючи це зі спостереженнями, як розвиваються міста, які цікаві архітектурні фішки з’являються. Найближчим часом викладу фото та опис кількох житлових кварталів Жешува з останньої поїздки. Описи українських міст теж обов’язково будуть.

Тарас Прохасько писав, що безлад у міському просторі впливає на хаос у нашому мисленні. Чи помітила ти це, вивчаючи урбаністику?

— Безперечно, якщо в нас неестетичне громадське середовище, то починаємо до нього звикати і сприймати нормально. Відтак хаос у чомусь іншому буде для нас так само природнім, сприйматимемо його, як даність. Існує така наука, як психологія міста. Люди будують міста, у яких потім виховуються мешканці, які переносять уявлення про місто і життя на міста, які будують у майбутньому. Люди, які виростають у мегаполісах, мають відмінності з жителями маленьких містечок. Звикли до іншого темпу, естетики, краєвидів, масштабів. Так само люди, які живуть в естетичному середовищі, відрізняються від тих, які звикли жити в хаотичному забрудненому просторі.

Є чудовий досвід Нью-Йорка, який у 80-90 роках потерпав від хуліганства, забруднення, розбитих вікон, обписаних, обпльованих вагонів метро. Коли змінився директор метрополітену, він не став запроваджувати новий громадський транспорт і посилювати охорону, а подбав про естетику. Вимив начисто вагони. Коли з’являлися нові написи, бруд, потяг заїжджав на кінцеву станцію і не виходив у рейс, поки його не відмили. Люди чекали, вони були насильно змушені їздити у чистому громадському транспорті.

Поступово звикли, почали берегти й цінувати. А досвід із метро перенісся на інші сфери. Те, що ми звикаємо до малих порушень, наприклад, кинути недопалок на землю чи проїхати зайцем у громадському транспорті, створює клімат вседовзоленості: якщо можна вчинити дрібне, то чому не можна скоїти більшого порушення?

Натомість якщо візьмемося за невеликі проблеми, навіть ті самі вивіски, можливо, це вплине на подальшу ситуацію із забудовами.

Чи комфортно тобі працювати у міській раді, державній структурі, котра, ймовірно, має консервативне мислення щодо культури?

— У міській раді є відчуття, що потрібні зміни, свіжість. Не завжди є ресурси, кадри й розуміння того, як це слід зробити. Але можу стверджувати, що міська рада відкрито ставиться до таких ініціатив, треба їх лише донести. Відчуваю атмосферу довіри, особливо в управлінні міжнародного співробітництва і проектної діяльності, де зараз працюю. Була велика свобода для моєї роботи, тим паче, я не є штатним працівником, а координатором проекту. Можу втілювати власне бачення, звичайно, узгоджуючи його з керівництвом. Так само було комфортно організовувати фестиваль. Те, що захід проводили від імені міської ради, було великим полегшенням. Активісти, які реалізовують подібні проекти самостійно, зустрічаються з набагато більшими перешкодами. Міська рада — це така велика штука, де є добре, погане, як і в кожному з нас. Але потрібно йти на діалог, шукати порозуміння і спільні шляхи, бо криками, сварками важко чогось досягнути. Щоб тебе почули, треба шепотіти, а не кричати. У цьому вихід.

Якою ти бачиш стратегію розвитку міста?

— Не знаю, на що має поставити Луцьк, за рахунок чого він має жити, і розвиватися, що має наповнювати його бюджет. Мені ближче життя простих людей, їхнє повсякдення, естетика, комфорт, дозвілля, культура. Хочеться, щоб Луцьк більше орієнтувався на європейські практики, спостерігав, як розвиваються сучасні міста, більше думав про виклики майбутнього, ніж про виклики сьогодення. Якщо говорити про зміни в дорожній інфраструктурі, то вирішення питання такими пропозиціями, як побудова підземного переходу, розширення вулиці Лесі Українки, проспекту Соборності та інших великих магістралей, — це дорога в нікуди.

Аналізуючи практики великих міст, які розвиваються, дізнаєшся, що триває рух за те, щоб транспортні магістралі всередині міст робити вужчими й уникати підземних переходів на користь наземних або надземних. Звертати увагу на велосипедистів, пішоходів, громадський транспорт. Якщо місто буде комфортним, сюди прийде бізнес.

Як би ти охарактеризувала Луцьк?

— Вважаю його у хорошому розумінні лінивим, розслабленим. Ритм життя нешвидкий, що добре. Можна проводити час без гонитви, тут хороший людський темп життя, який не заганяє. З іншого боку, бачу пасивність, інертність і брак відчуття цього міста. Видається, що надзвичайно великий відсоток лучан проживає життя в темпі дім-робота-дім. Громадський простір мав би змінити такі традиції життя з обмеженням його до квартири і роботи.

Хотілося би вивести цих людей на вулиці, дати їм відчути, що це не просто місце проживання, а місто зі своєю душею, частинкою якої є всі ми, бо ми  творимо Луцьк.

Хто є найбільшим активом цього міста?

—У нас багато рухів, які займаються вузькоспеціалізованою діяльністю: літературною, театральною, музичною, художньою. Поштовхом до розвитку Луцька є об’єднання цих розрізнених сил навколо спільної ідеї в єдину мережу. Мені надзвичайно запало в душу відчуття під час фестивалю, що люди вміють гуртуватися, можуть спільно творити щось велике і корисне. Великий потенціал має покоління, яке народилося в незалежній Україні. Мені на два роки більше. Спостерігаючи за молоддю, яка зараз навчається в університетах, бачу, що це інші люди, набагато вільніші, ніж їхні старші колеги. Вони заслуговують на класне життя і будуть його тут творити.

Розмовляв Богдан АРКАНЧУК