Волинь: сім місяців родина чекає на зниклого кіборга

родина

Сім місяців нічого не відомо про долю «кіборга» з села Криничне Маневицького району Юрія Ковальова.

Востаннє мама Віра з ним розмовляла 18 січня, ‒ пише Вісник+К.

У родині бійця ‒ четверо дітей. За один тиждень повістки прийшли йому, брату Андрію та батькові. Брати довго сперечалися, хто піде на війну, проте Юрій перший медкомісію пройшов, і його мобілізували у 80-у аеромобільну бригаду.

«Сьогодні дехто такий розумний ходить, каже: «Хай би гроші збирала, відкуповувала від армії, то й на війну хлопця не забрали б, – каже мама. – Тож не всі такі, що гроші за все платять! Мої хлопці хотіли йти в армію і служити. Хіба то думалося, що таке буде? Юра, як в армії відслужив, від хати нікуди не їхав. Казав: «Буду біля дому». У Тростянці у підприємця працював. Він у мене такий спокійний, не пив, не курив. А нам із батьком поміч була. Ми ж не робимо – ні я, ні чоловік, дочка розлучена, на дитинку копійки получає. Ото і виживали так – щось Андрій заробить, щось Юра. Молоко здавали.  Надумали хату добудувати, щоб як у людей – ванна, кухня… А тут Юру забрали… І ще ходять сміються: «Тільки лохи служать». Як можна так казати?»

Востаннє Юрій приїжджав додому 28 жовтня 2014 року ‒ їх відпустили перед поїздкою на схід. Ще раз рідні побачили його по телевізору. Показали відео, як наших хлопців пропускали в аеропорт через денеерівський блокпост, забирали у них зброю. Востаннє з мамою на зв’язок виходив 18 січня.

«Я на Водяну коляду до сестри поїхала у Борбин Рівненської області, – каже мати. –  Десь біля 10-ї дзвінок, говорив буквально 2-3 хвилини. «Мамо, все добре, балакаємо з хлопцями з одного телефона, бо багато розряджених. Ви не переживайте». І нічого більше не сказав. А як виявилося, у той час їх уже газами травили. Ми з Вєрою Полицяк зустрілися, дзвонили. Її Пєтька тоже там був (Петро Полицяк загинув, ‒ авт.) Він ще бачив мого 19 січня. А вже 20-го дзвонив до Вєри і прощався. А я ж нічого не знала…»

«Він числиться у безвісти зниклих, – каже брат Андрій. – Я зв’язувався з волонтерами, які ходили і шукали Юру на «тій» стороні по госпіталях «ДНР-ЛНР». Не знайшли. Його розшукували у лікарнях і моргах Дніпропетровська. ДНК жодного разу не збіглося. Кажуть, є багато угруповань, про які мало хто що знає. Може, він у них…»

«Ми не знаємо, у якій він країні, в якій точці – чи в Луганську, чи в Донецьку, чи в Росії. Чи, може, де чечени забрали і вивезли… Скажіть, де моя дитина, я на край світу поїду! –каже мама. – Але всі мовчать. СБУ, Міноборони, військова частина… Раніше хоч іноді дзвонили. Зараз перестали. Надіємося, що Бог його збереже для нас. Я прибираю біля церкви і щоразу свічечку поставлю за здоров’я. Батюшка сказав, якщо не відомо, що з ним, то він живий».

«21 березня о 12 годині 50 хвилин задзвонив телефон, чую – ніби схлип у трубці. Це був Юра, – з хвилюванням розказує батько. – Відразу подзвонили до волонтерів, зв’язалися із СБУ. Дзвінок запеленговано на межі Луганської, Донецької областей і Росії.

Побратими не бачили його мертвим. Брат всі ці місяці мотається по містах і селах, зустрічається з тими, хто служив із Юрою.

«Зі Львівщини хлопець один із полону вернувся – Любомир, – розказує. – Вони до останнього були разом. Розповідав, що Юра поранений був у руку і ногу. Після першого вибуху брата контузило, з вух кров потекла. Хлопці ще витерли його, відкрили останню банку тушонки. Юра не хотів їсти, то заставили. Зайняли оборону. І тут другий вибух. Там уже ніхто нікого не бачив. Вони літали, як метелики. Коли Любомир прийшов до тями, то був уже в полоні. Потім його заставили з-під уламків доставати загиблих. Він каже, що Юри серед них не було».

«Не переказати, який то біль. Кожен день думаю, як він, де, що їв, пив,– втирає сльози мама. – Був хлопець, а зараз тільки фотографії зосталися…»

Родина Ковальових дуже просить усіх, хто щось знає про долю Юрія, повідомити їм. Він служив у 7-й роті 3-го батальйону 80-ї бригади.