Бійця із Луцька в АТО врятувало гниле яблуко

Сергій Федотов

У свої неповні 22 Сергію Федотову з Луцька довелося пережити АТО, «іловайський котел», полон, звільнення та цілий рік лікування.

Про це пишуть «Відомості».

Зараз Сергій Федотов готується до чергової, двадцятої, операції за кордоном, на яку потрібно $ 40 000.

Повістку хлопцеві принесли 10 квітня минулого року на роботу, а наступного дня о 7 ранку він був уже у військкоматі, а о дев’ятій всіх, хто прийшов разом з ним, привезли до м. Володимира-Волинського.

— Все якось так швидко відбулося: не було ні медогляду, взагалі нічого. Тільки за списком назвали тих, хто їде, і все — поїхали. Спочатку були у Володимирі, опісля відправили в Рівне, а вже потому поїхали в Дніпропетровську область, де ми вже й стояли. Спочатку нічого в нас не виходило, багато хто отримав зброю вперше, тому відправили бригаду «наших» на перепідготовку до Миколаєва. Тоді навіть мені вдалося приїхати на 3 дні додому. А після Миколаєва все й почалося, — пригадує юнак  перші події 51-ої  механізованої бригади до АТО.

Бойові дії, учасником яких був Сергій, розпочалися в серпні. Бійців відправили у с. Дачне, що на межі Донецької та Дніпропетровської областей, де стояли після перепідготовки три дні. Опісля цього близько місяця охороняли с. Оленівку і, як їм казали, «чекали подальших наказів». А за тими «наказами» хлопців відправили в Кутєйнікове, що за 20 кілометрів від Іловайська.  «Тоді-то щодня обстрілювали «касєтами», «градами», чим тільки не били по нас… Але, будучи саперами, ми не йшли на передову, а трохи позаду», — додає хлопець.

«Іловайський котел»

24 серпня, коли вся Україна святкувала День Незалежності, бійців 51-ої бригади оточили у так зване кільце.

— Якщо ще 25-го ми могли прорватися з Іловайського котла, то 26-го вже були повністю оточені. Того ж дня до нас прийшов російський офіцер і сказав, що «армєйци» можуть вийти з червоним прапором, а добровольчі батальйони, (які теж були з нами) залишаються. Звісно, таку пропозицію ніхто не підтримав. І стояли… Говорили, що ніби 28 серпня десь опівночі має бути вихід, але потім перенесли його на 4 ранку. У кінцевому результаті о восьмій ранку повідомили, що чекаємо основну колону і вже тоді виходимо всі разом. Проте, як з’ясувалося згодом, проходу нам ніхто не давав. Переговори велися, але погоджено нічого не було. Ішли на рожен… Перші «рускі» пропустили, другі пропустили. А вже десь за селом, точно навіть не знаю, яким саме, виїхало російське БМП, яке почало по нас стріляти. Тоді отримали завдання розвернути колону. А в тій, іншій стороні, стояли ворожі спецназівці та десантники. Близько 10 000 «рускіх», не «сепарів», отримали, як теж згодом виявилося, завдання знищити всіх до єдиного, живим не мав вийти ніхто з українців.

Спочатку врятованих залишили в с. Новокатеринівка, де вони пробули близько 6 годин у «деенерівців», потім у «рускіх». До речі, полон в останніх набагато легше витримати, бо вони штурмують тільки морально, а от перші — знущаються, незважаючи на те, що теж українці.

У результаті відпустили 80 поранених, але до лікувального пункту дісталося ще менше.

— Ми вибиралися на броні. Наїхали на 2 снаряди, половину з нас викинуло на поле, а інша — загинула.

До розмови приєднується мама, Світлана Анатоліївна, яка розповіла, що тоді її Сергійка записали до вбитих. Йому ж порозривало ноги, а хлопець, переконавшись, що «ноги на місці», зумів пробігти більше 70 метрів, поки не влучив снайпер (куля потрапила у ребро за міліметр від легень). Врятував лучанина бойовий товариш, який переніс і сховав пораненого в льосі, де вони просиділи добу. Отоді-то ділили гниле одне яблуко на всіх. Але Сергій переконаний, що саме воно врятувало йому життя.

Після переговорів російських військових із сепаратистами поранених відпустили на лікування спочатку до Дніпропетровська, а тоді до Києва.

Сергій мав настільки серйозні поранення, що лікарі не давали ніяких гарантій. Казали, відсотків 5–10, що виживе. До того ж боялися гангрени, оскільки хлопець після травмування пробіг ще метри по землі.

Світлана Анатоліївна й досі не може розповідати про події річної давнини без сліз.

— Недарма кажуть, що материнське серце завжди передчуває небезпеку для своєї дитини. Ми з чоловіком були тоді в Польщі на заробітках (сім’я ж у нас велика: старший син та дочка вже одружені, ми маємо шестеро внуків, а допомогти хочеться всім). Котрогось з тих важких днів, коли Сергій не виходив на зв’язок 10 діб поспіль, підійшла помолитися до ікони і здалося, ніби вона мені щось хоче сказати. Зразу й сказала: з ним щось сталося. Лише наступного дня подзвонила донька та розповіла, що його привезли до Дніпропетровська із маленькою подряпиною. А коли сина перевезли до Київського військового госпіталю, подзвонили лікарі та повідомили, що буде ампутація. Уявіть мій стан: із сином горе, а я за кордоном. Якби були крила, не став би на заваді й той кордон. Наступного дня були вже в Києві. Перед першою операцією в госпіталі до мого брата підійшли якісь дві жіночки, які сказали, щоб молилися від щирого серця, бо надія тільки на Бога. Вже о пів на другу дня вийшов хірург і повідомив: «З вашою дитиною сталося чудо. Оскільки всі судини циркулюють, ми дали йому шанс, спробуємо зберегти ногу».

Чергова операція

Уже більше року Сергій бореться з хронічним остеомієлітом, переніс 20 операцій. Були, на жаль, і невдалі – ставили протез замість кісток ступні та гомілки, але він не прижився. За нову операцію беруться українські лікарі, але вони не дають жодних гарантій того, чи ходитиме хлопець. Натомість німецькі фахівці це гарантують. Вартість операції для сім’ї непідйомна — від 40 000 доларів. Всі кошти та заощадження вже вичерпали себе. Проте Федотови не занепадають духом і сподіваються на підтримку волонтерів та звичайних небайдужих людей. До слова, саме волонтери Києва допомагали лікувати лучанина у столиці, підтримували батьків увесь цей час і зараз опікуються поїздкою до Німеччини.

Цими днями Сергій поїде до Києва для підготовки до операції. У закордонній клініці на нього чекає місяць повної ізоляції, сама операція та період реабілітації. Батьки ж хвилюються, аби «нова кістка» прижилася. А Сергій мріє швидше встати після операції та піти своїми ногами.

Для того, щоб допомогти бійцеві, можете зв’язатися з самим хлопцем за телефоном 099 4811587 або з його мамою — 096 5785699.

5168 7420 2546 5851 — рахунок банківської картки Сергія