Герої нашого часу: Олег Кобилинський

 

12016605_10205003691397076_460342881_n

 

Герої нашого часу: старший офіцер 51-шої бригади по роботі з особовим складом Олег Кобилинський

Я закінчив Харківський інститут танкових військ у 2006 році і тоді ж був відправлений для подальшого проходження служби у 51-шу бригаду, тож з армією знайомий давно. У 51-шій я був і командиром взводу, і заступником командира зенітної батареї з озброєння, і заступником начальника польового вузла зв’язку, а потім став офіцером відділення по роботі з особовим складом. Але після п’яти років служби в армії я не продовжував контракт, а у званні капітана пішов на «гражданку».

Минуло три роки і мені прийшла повістка. Я знав про неї трошки наперед – хлопці з бригади подзвонили і «запросили в гості» (усміхається). А увечері 7 квітня мені зателефонував сусід, який розносив повістки, щоб повідомити, що мені теж прийшла (усміхається). Я запропонував забрати її зранку просто біля військкомату. Тож 8 квітня я вже був у бригаді.

У 51-шій бригаді мене призначили старшим офіцером по роботі з особовим складом. В народі це називається «політрук» (усміхається).

Призов цей – це було щось абсолютно незрозуміле, ніхто нічого не пояснював. Хоча на центральних дверях військкомату був розміщений Закон України про мобілізацію, де було роз’яснено, що мобілізують на період не довше року але ніхто її не читав – люди були в стані ейфорії після Майдану, думали, що покопають окопи місяць чи два і поїдуть додому. Але в армії таке не проходить. Найбільшим мінусом була відсутність відбору – психологічного, за сімейними обставинами чи станом здоров’я. Медогляд взагалі виглядав як проставляння печаток та «Скарги є? немає? Придатний» (усміхається).

Хлопців до бригади постійно привозили, навіть уночі. Проте під час першої хвилі набирали бійців віком до 35 років. Тобто старших чоловіків , які приходили добровільно і серед яких було багато спеціалістів, просто відправляли до дому. У них гас ентузіазм і зникало бажання служити.

Це був просто масовий набір, без розбору. Коли сталася Волноваха, то чинники, які недогледіли при мобілізації , «вискочили» нагору. Хлопцям у деяких військкоматах обіцяли службу, максимум 45 днів, але тримали довше – у багатьох за цей час проявилися проблеми зі здоров’ям чи вдома. І от тих 10-20%, котрих набрали недогледівши, спричинили абсолютний хаос в бригаді.

Це, мабуть, одна з найголовніших причин, чому її потім розформували – щоб приховати прорахунки в першій хвилі мобілізації. Саме після Волновахи прийняли закон, який дозволяв під час наступного етапу мобілізації  звільнити військовослужбовців, які не відповідають за станом  здоров’я, сімейними обставинами тощо. Але такі проблеми з людьми тоді були практично у всіх частинах.

Після Волновахи на Миколаївський полігон приїхали лікарі і воєнкоми – тоді подали на звільнення близько 600 людей. Тобто фактично вони взагалі не мали потрапити до армії. І знову наша українська бюрократія: частину з них звільнили відразу, а частина поїхала в Володимир і чекала, поки їх документи пройдуть всі інстанції та закінчиться наступний етап мобілізації.

Незважаючи на таку незрозумілу ситуацію, неукомплектована бригада вертається на Схід. Тоді з’явилася проблема нестачі спеціалістів. Адже багато хто загинув, багатьох звільнили, а на їх місця не прийшли нові люди. Та й бригаду розкидали по всій зоні АТО: саме наш екіпаж разом з Савченко потрапив у засідку – її забрали в полон, а хлопці загинули. Наші були і в Луганському аеропорту, і в Лутугіно, коли туди російські війська заходили… Тобто командування частини фізично не вистачало на весь особовий склад.

Я ж був замполітом на полігоні у Рівному аж до Волновахи  – боровся з хвилями бунтів, які періодично відбувалися. Частина хлопців мала сімейні проблеми, але додому їх ніхто не мав права відпускати. Але їх підтримували інші бійці. Вище командування прийняло рішення, щоб ці хлопці зустрічали тіла загиблих під Волновахою на полігоні. Нам тоді і так несолодко було через розукомплектацію бригади – приходили папери, відповідно до яких від нас відкомандировували бійців – 30 сюди, 20 туди. По дорозі до місця дислокації частин їх перенаправляли до зони АТО. Через це зараз значна частина бійців має проблеми з отриманням документів про участь в бойових діях – документів, як підтверджують де ті воювали, годі знайти.

Щодо підготовки на полігонах – окреме питання (усміхається). Заняття у Рівному проводили по обороні,  а хлопці потрапили на блокпости. Як стояти на блокпостах почали вчити лише у Миколаєві, звідки ми потрапили на Схід. Тим часом там вже ставили завдання брати міста – от така «своєчасна» підготовка (усміхається).

Були проблеми і з забезпеченням – це вже зараз всі просять коліматорні приціли і кевларові каски. Коли ми йшли воювати, то мали лише форму і взуття, один комплект. І все. На кілька місяців. Волонтери ще тоді не знали , що потрібна форма, тому в основному везли сало. А ще кожного дня привозили свіжі продукти з усієї Західної України. Нам дуже важко було звикнути до жари,мали величезні проблеми з питною водою. Я написав про це у Фейсбуці, а вже на наступний день відізвався волонтер з Дніпропетрвовська – його звали Захар. Він уточнив, куди необхідно привезти воду, а на наступний день привіз нам просто на позиції вантажівку із бутлями з водою (усміхається).

Так-от, всередині липня ми перебазувалися до Степного (табір розміщувався за 15 км від Донецька)  – нас було близько тисячі. Нами тоді командував полковник Сергій Шаптала – від дав тиждень щоб окопатися, і лише тоді передав наші координати в штаб (до речі, зараз він вже Герой України).  Після того, як штаб отримав координати, почалися регулярні обстріли по базовому таборі. Блокпости ж розміщувалися на підступах до Донецька.

У Степному я постійно був оперативним черговим – таким собі зв’язковим між постами та керівництвом. Оскільки в бригаді я був політруком, то першим завданням було познайомитися та вивчити особовий склад – 4000 людей,  про яких фактично не було даних. Коли почали з’являтися поранені, то не могли знайти кінці, хто звідки і кому телефонувати.

Потім ми отримали наказ брати Мар’їнку – і у нас при першій же спробі штурму відразу 3 двохсотих та 6 трьохсотих. Їх застрелив снайпер, інший вивів з ладу танк. Найцікавіше те, що ми за три дні до штурму прочитали у новинах, що взяли Мар’їнку – а у нас ще тоді навіть наказу не було.  У новинах можна було прочитати багато «розвідданих». Ми наперед  знали, куди треба йти.

Наступного дня на підмогу прийшли батальйон «Азов» та «Шахтарськ», які зачищали будинки. Але добровольці тоді нікому не підпорядковувалися – сьогодні вони з нами, а завтра вже помчали далі. А на третій день, коли ми стояли в місті, почалася стрілянина – батальйон «Донбас» разом з телебаченням приїхав «брати Мар’їнку» (усміхається). Вони обстріляли наш блокпост, одного було поранено.

А сусідня Олександрівка була сепаратистською – наші блокпости знаходилися на відстані зо півтора кілометра від ворожих. Люди, які їхали з Донецька, розповідали нам про те скільки сепаратистів на блок посту і як він укріплений. Не сумніваюся, що те саме вони розповідали і сепаратистам.

До речі, про взяття Савур-Могили, ми також дізналися з новин. Лише за кілька днів хлопці з «Колоса» отримали наказ їхати на підтримку. Але коли бійці підрозділу  приїхали, то виявилося, що вони у тилу сепаратистів. До хлопців постійно під’їжджали  представники добровольчих батальйонів «брати» Савур-Могилу – покрутилися та поїхали. А наші хлопці там три дні билися. Коли закріпилися на Савур-Могилі, то взяли в полон російського генерала, який думав, що там свої – то і заїхав просто на позицію до наших. Його відразу передали до СБУ.

Тим часом ми вже звикли до обстрілів. Але ближче до Дня Незалежності стали обстрілювати по п’ять-десять разів на день, постійно гуділа сирена і ми майже безвилазно сиділи в окопах. Десь 19 чи 20 серпня розбили базовий табір «Колоса» на Савур-Могилі. Ми відправили колону на підмогу, але наших хлопців розбили. Дуже багато було поранених, дехто попав у полон. До Дня Незалежності «Колос» вже повернувся до нас у базовий табір, бо в них вичерпалося все: набої, їжа, не було зв’язку. У складі «Колоса» в основному були хлопці, які з квітня без відпусток та перепочинку були на передовій. Взагалі «Колос» – це героїчні хлопці, їх усі в бригаді поважають.

Саме хлопці з «Колоса» доповідали, що на територію України заходять російські війська. Начальство було на параді, тому сказали: просто спостерігайте , все нормально. Операції, які тоді проводили, дозволили б «відрізати» «ЛНР» від «ДНР». Але російські війська змінили ситуацію.

Після Іловайського котла ми не знали, що робити – командирів не було на місці. Наш командир Павло Пивоваренко потрапив у котел,  Володимир Яцків  був на Волині, Сергія Шапталу перевели в 128-му бригаду. А вище командування казало чекати та спостерігати.

Буквально перед  закриттям Іловайського котла нам прислали 300 необстріляних бійців – усі були прикомандировані з різних частин. І при першому ж обстрілі «Градами» вони «розбіглися»,  вчинивши масове дезертирство. А для всіх це була «51 бригада».

До нас у Степне почали повертатися ті, хто виходив з Іловайського котла. З батальйону «Миротворець» із ста людей повернулося троє. Вони хотіли відразу по вертатися витягувати своїх, але нам вдалося якось їх відправити в Дачне.

Хлопці з нашої бригади, які воювали в Луганській області – брали Лисичанськ, стояли під Щастям – також потрапили в іловайську м’ясорубку. Кадрові військові потрапили в полон,ситуація була незрозумілою – командування немає, зверху передають постійне «чекайте».  Під Іловайськом загинуло мабуть 90% від загальної кількості загиблих з 51-шої бригади. Досі близько 50 людей вважають зниклими безвісти.

Десь тоді мені вдалося через знайомих додзвонитися до одного з заступників Міноборони, і він дозволив виходити. На той момент у базовому таборі було близько 200 людей, з блокпостами не було зв’язку. Уночі після нашого виходу табір обстрілювали кілька годин і зрівняли з землею.

Першого вересня ми повернулися в Дачне, нас було менше тисячі людей – це навіть не третина особового складу. Ніхто не знав, де решта бійців. До нас прийшов новий командир – полковник Заболотний.

Наступного дня прийшло рішення про повернення бригади до Іловайська – а нас десь 800, техніки ж понад тисяча одиниць – невідомо, з яких підрозділів вона і в якому стані. Вирішили набирати добровольців, яких прийшло аж десять. Тоді було прийнято рішення про виведення нас із зони АТО. Ми перебазувалися десь на 20 км в глибину Дніпропетровської області, де ми пробули до жовтня, а звідти по підрозділам поверталися у Володимир. На Волині нас чекала звістка – бригаду розформовують.

Най той час у нас лишилося менше половини складу частини: безліч дезертирів, більше сотні полонених та більше сотні зниклих безвісти.

Потім ми ще їздили відстоювати честь бригади, бо ж хто винен, що було так багато дезертирів? Через покійного Ігоря Єремєєва вийшли на Президента. Тож ми вдесятьох поїхали на зустріч з президентом – з нами були полковник Яцків, солдати і офіцери, які проявили себе героїчно під час АТО. Ми говорили про Савур-Могилу, перетин нашими військовими російського кордону та Іловайськ, де нас  усі кинули.

Результатом зустрічі стало те, що деякі підрозділи 51-шої бригади не розформовували (танкістів, протитанкову батарею, ремонтний батальйон, тощо), також президент схвалив нагородження наших бійців – до того бійці 51-шої ще не отримала жодної нагороди.

А потім була 14-та бригада. Там я займався питаннями оформлення документів бійців для отримання  посвідчень учасників бойових дій. Це питання також з’ясовував на зустрічі з Президентом – він відправив до людей, які проконсультували щодо переліку необхідних документів.

Дуже шкода батьків, які розчарувалися у своїх дітях. Вже у Володимирі до мене приходила мама бійця, який вдома заявив, що він працювати не буде, бо воював. Мама, інвалід першої групи, віддавала йому свою пенсію. Ми перевірили –  а він дезертир, ні поранення, ні участі у бойових операціях. А матері дорікає тим , що воював.

Після війни змінилося ставлення до людей і цінності. З’явилося поняття колективізму, став простіше ставитися до проблем – тут їх немає  зовсім. Головне, щоб усі здорові були.

Зовсім не розумію тих, хто зараз організовує салюти. Після повернення я місяць взагалі не спав, постійно зривався. А від звуків салютів досі мурашки по тілу  і серце з грудей вистрибує. Я більш ніж впевнений, що у всіх, хто хоч раз потрапляв під артилеристський обстріл, є подібні відчуття.

Думаю, що ситуація на Сході може затягтися на роки. Маю навіть підозри, що хлопцям, які зараз там, не захочуть давати учасника бойових дій – зараз ситуація значно спокійніша. Можливо приймуть якісь доповнення до законів – як завжди. Але їм там не легко, ми маємо тут зробити все, щоб полегшити їхню службу.

Мені пропонували залишитися служити за контрактом, але я відмовився – у мене молода дружина та робота, яка мені подобається. Життя тільки починається (усміхається).

 

Василина БОРУЦЬКА