Штурм Савур-Могили: як це було

підполковник

Серпневі бої між українською армією і донбаськими бойовиками за найвищу точку Донецькій області – курган Савур-Могила за рік обросли легендами і домислами.

Підполковник Микола Капінос – на той момент командир батальйонно-тактичної групи 51-ої бригади, на якого офіційно було покладено наказ взяти ключову висоту, розповів Цензор.НЕТ правду про події на висоті 277,9.

Біографії більшості українських професійних військових одноманітні і схожі: професійний вуз, сім’я, одне або кілька місць служби, кар’єрне зростання, пенсія. Уродженець Рівненської області Микола Капінос теж якийсь час відповідав стереотипу – закінчив Одеське вище училище, зробив кар’єру від командира взводу до комбата, побував на війні в Іраку, послужив в розвідці.

А далі в його житті відбувся ряд неймовірних випадковостей і знакових подій: в 2013-му міністром Партії регіонів був звільнений за службову невідповідність, у 2014-му став сотником на Майдані, потім був мобілізований в армію командиром батальйону 51-ої бригади, отримав орден за взяття стратегічно важливої ​​висоти – кургану Савур-Могила і навіть балотуванвся кандидатом у депутати Верховної Ради. Військовослужбовець розповів про події минулорічного серпня і наміри піти з армії.

До 2013 року я служив у розвідці. А потім при Лебедєві (Павло Лебедєв, міністр оборони України 2012 – 2014 рр,.- Цензор.НЕТ) мій підрозділ скоротили, а мене звільнили за службову невідповідність. Я почав оскаржувати це рішення в суді, а тим часом влаштувався викладати на військовій кафедрі Національного університету водного господарства та природокористування у Рівному. 2 грудня 2014-го я вперше приїхав на Майдан, де після першого штурму записався в восьмому афганську сотню. Додому повертався лише лекції проводити, а 18 лютого і зовсім звільнився, бо до Києва відпускати не хотіли. Не пошкодував про це жодного разу.

Я з 2010 року вожу в машині червоно-чорний прапор, всі знають, що я “бандерівець”. У мене батько такий був, ну, і я недалеко пішов. На Майдан я не так просто потрапив. Мене не підхопило натовпом і хвилею, я усвідомлено на це йшов. Пам’ятайте плакат “Зрозумійте нас, дістало”? Такий був мотив.

Коли почалися кримські події, мені зателефонував знайомий майор, родом з Криму. Ми завжди були антиподами, він був проросійським, часто говорив, що ми єдиний народ, але росіяни у всьому кращі. Ми сперечалися часто, навіть сварилися. Тоді він сказав: “У мене батьківщину вкрали. Буду воювати”. Така реакція у багатьох офіцерів в той момент була. Навіть не знаю, з чим її порівняти. Може, з чоловічими ревнощами. Ну як це так? Була країна оооот така, а стала – така. Так не має бути. Армія – гарант суверенітету і недоторканності кордонів України. Ось ми гарантували, гарантували і догарантувались. Не те щоб провину за собою якусь відчуваємо, але просто точно знаємо – так не повинно бути. Той майор, до речі, в лікарні зараз, отримав поранення під Донецьком.

Місце в 51-ій бригаді мені запропонували після загибелі комбата третього батальйону. На той момент я вже був мобілізований. Сумнівівщодо того, чи погоджуватися у мене не було.

Після двох тижнів бойового злагодження, у червні, ми сіли в два потяги і поїхали спершу в Запорізьку область, а потім до Маріуполя.

До війни 51-а бригада була кадрованою. Тобто, якщо у звичайній бригаді до війни служили 800-1000 контрактників, тобто, ядро, на яке нарощували +1000 мобілізованих, то в цій бригаді кадрових військових було всього близько 500, а до чисельності в 4500 її укомплектували мобілізованими. Причому, сумнівної якості – кажу так, як є. Багатьох добровольців тоді військкомати прогавили, бо пізно заробили. Тому просто зібрали всіх, кого знайшли – тоді ще ніхто так сильно не ховався. Через такий підход кістяк там не зумів зібрати нормальний колектив.

Хоча в моєму першому батальйоні хлопці були нормальні. Наприклад, дуже сильна мінометна батарея з командиром з Донецька Андрієм Задорожним. У нього тільки пару чоловік були контрактниками, зате дисципліна була жорсткіша, ніж у деяких кадрових підрозділах. Він для них буквально батьком був. Загинув Андрій в декількох кілометрах від рідного села на Донбасі.

Проблеми у мене там були, звичайно, але як і скрізь. Але особливо серйозних – ні. Всі розуміли, що ми скоро їдемо в зону АТО. До того ж, мені було простіше, бо в батальйоні служили люди з Рівного та знали мене. Плюс, я був мобілізований, як і вони. Це допомагало.

Я ще не був у бригаді під час подій в Волновасі, але з багатьма розмовляв про той випадок. Навіть з одним офіцером, якого пошкодували і не застрелили після бою. Чи спричинила цю трагедію безпечність чи ефект несподіванки – не знаю. Там було забагато “двохсотих” для того, щоб однозначно говорити про зловживання спиртним. Мене там не було, я такого говорити не можу. Важливіше інше – після цього бригаду вивели на Широкий Лан, але 300 осіб виявили бажання залишитися в зоні АТО. З ними мені й довелося попрацювати в майбутньому. У тому числі, при штурмі Савур-Могили.

Під Маріуполем ми пробули три тижні, а в кінці червня нас перевели в Докучаєвськ. Звідти частина особового складу перекинули в Амвросіївку, де тоді вела бої 72-а бригада, а мене на чолі частини сил моєї батальйонно-тактичної групи відправили в район села Григорівка – на кордон з РФ. Росіяни там щоночі в різний час ходили колонами, машин по п’ятдесят, з Куйбишеве в нашу сторону, імітуючи напад – атакували психологічно, провокували. Незвично було спершу, але ми освоїлися. Нормально замаскувалися, вдалу висоту зайняли. Могли б повоювати, якщо що. Але кордон вони тоді не перетнули.

Зате кожен день протягом двох тижнів там велися артилерійські обстріли. Кожен день моя мінометна батарея била по сепаратистах. У нас хороша позиція була… у нас у результаті був лише один поранений. А ось 79-а бригада там же мала великі втрати.

В останні дні липня зі штабу мені повідомили, що Савур-Могила зачищена. Насправді виявилося, що 51-а і 30-а тільки спробували туди зайти 28 липня, але були вибиті. По них били з артилерії і з боку РФ, і з Тореза, і зі Сніжного. Це все через мене перелітало, я бачив навіть снайперів, які відкривали по них вогонь навіть з самої вершини кургану. Відійшовши, вони почала базуватися в Петровському, а вогонь з РФ до того часу перенісся на мене, ще й ДРГ зайшла в Григорівку. І мені надійшла команда з’єднатися з усіма. Ми, трохи більше 100 чоловік, з боєм вийшли з Григорівки, переночували в таборі в Амвросіївці і вранці встали в Петровському. Там мене призначили командиром всього зведеного угруповання 51-ї бригади. Ми відразу ж взяли під контроль ще одне село – Мануйлівку, і тримали напрямок з Тореза і Сніжного.

На 1 серпня конфігурація була така: Петрівське – наше, Степанівка – наша, Савур-Могила – їх. З неї вони розстрілювали будь-яку нашу колону, бачили всі пересування наших військ.

2 серпня до нас прибув полковник Гордійчук (Ігор Гордійчук, спецназівець, – Цензор.НЕТ), Юлдашев (Темур Юлдашев, командир добровольчого батальйону “Темур”, – Цензор.НЕТ) зі своїми людьми, кілька груп третього полку спецназу і батальйон 25-ої бригади. Таким складом ми зробили першу, після 28 липня, спробу штурму висоти: висунулися туди декількома танками і БМП з Петровського. Мінометний вогонь по ним відкрився вже на середині шляху. Машини піднялися до половини, піхота спішилася, а з боку РФ відкрився прицільний артилерійський вогонь. Того разу у нас було двоє “двохсотихй” – замполіт-полковник третього полку спецназу і один наш. Поранених – близько двох десятків, і наших, і з 25-ї, і з 3-го полку. Як потім з’ясувалося, противник дуже добре там зміцнився, а нам не вистачало точної інформації про це, безпілотників на той момент у нас не було.

Другий штурм був іншим – ми спробували використовувати відволікаючий маневр: зімітували звичайний наступ, а 25-й спробував їх оточити і зайти з боку Савурівки (село недалеко від кургану Савур-Могила, – Цензор.НЕТ). Того разу ми втратили одну БМД, двох людей і знову відійшли під шквалом вогню. Це був складний момент – друга, а для деяких вже третя, безуспішна спроба штурму з втратами. Бійцям було психологічно складно.

Втретє вчинили по-іншому: відправили під Савур-Могилу п`ять танків з боєкомплектом, зарядили фугасами. Вони виїхали і почали бити кожен по своїй цілі. За півгодини відпрацювали весь комплект і поїхали. Ми нікого не втратили тоді, але бійці бачили втрати тієї сторони. Це добре вплинуло на моральний дух.

Четвертий штурм ми планували добу. Командували з Гордійчуком спільно. Удвох були на командному пункті, який винесли прямо під курган. Був там і генерал Назаркін (В’ячеслав, генерал-майор, на той момент заступник керівника АТО, – Цензор.НЕТ) – давав зрозуміти, що він з нами, але не втручався і не заважав. За документами відповідальність була покладена на мене – мені було наказано взяти висоту.

Ми обговорювали всі можливі варіанти з комбатом 25-ки, думали, сперечалися, викликали до себе досвідчених солдатів, переглядали інтернет, навіть знайшли віртуальну екскурсію по меморіалу. Особисто мені ніхто не дзвонив, але психологічний тиск – “давайте швидше, швидше!” відчувалося. Та ми й самі розуміли, що її треба взяти, тому що кільце замикалося. Командування прийняло рішення відводити війська від кордону, де їх розстрілювали з Росії, і йти вглиб. Мені це здавалося абсолютно виправданим.

У підсумку ми відібрали людей – суто добровольців, – потрібну кількість машин і сформували дві штурмові групи – одну їх моїх, одну з 25-ї. За нашим задумом танки били по першому пілону, поки до його рівня піднімалися десантники, потім, за тією ж схемою, піднімалися вище. Це було дуже складно. Артилерійська батарея стояла за 15 км і крила у вказане місце прямим попаданням в вершину і саму стелу. Всі терикони і висоти в районі Сніжного і Тореза ми задиміли, щоб ворогові звідти неможливо було зрозуміти, що відбувається на кургані. Потім ми дали їм команду припинити вогонь і почався стрілецький бій. Паралельно мої підібралися на БМП до адмінбудівель, де засіли сепаратисти. 25-ка в цей момент отримала першого загиблого і відкотилася назад. Це був найдраматичніший момент. Потім особисто комбат повів їх у бій, а ми з Присмерком залишилися на командному пункті. Вони нас там виявили і почали обстрілювати. Ми не очікували цього, але добре, що так вийшло – били по нас, а не по тих, хто пішов в атаку. Мою групу повів сержант, хоча в складі були офіцери. Його першого і поранило в ногу. Замість нього прийняв командування мій взводний – Валік. Йому не вдавалося викурити сепаратистів, і він запросив танк, а я не міг зв’язатися з танкістами – нам заглушили весь зв’язок. Якимось дивом я зумів по мобільному вловити сигнал, зв’язався з командиром роти в Петровському, продиктував йому наказ і він передав його СМС-повідомленням по телефону. Таким чином танк все-таки висунувся в потрібне місце і завалив ту будівлю. Валік особисто направляв його.

Це був переломний момент – комбат 25-ої вдруге повів хлопців в атаку, і сепаратисти зрозуміли, що це все, почали тікати. Нам спецназ доповідав, що два буса (легкових автобуса, – Цензор.НЕТ) людей помчали звідти. На висоті залишилося 50 найвідчайдушніших. Хоча для такої висоти під прикриттям артилерійського вогню вистачило б і 30. Ми почали штурм о 16:00 7 серпня, а вже в 18:00 над висотою підняли прапор 25-ої бригади.

Півтори години тривав штурм – півтори години вони вели радіоелектронну боротьбу і направляли вогонь на нас.

За моїми підрахунками, під час першого штурму, 28 липня, був один загиблий – начальник зв’язку, майор з 51-ої бригади, наступний штурм – дві людини, потім ще два, третій – без втрат і четвертий – двоє. Один з них мій взводний Валік – там він отримав поранення і помер у госпіталі. Це все. Поранених було багато. Великі втрати ми понесли під час оборони висоти, а не атаки.

Після взяття Савур-Могили в повітрі вже відчувалася перемога. Ми всі це відчували.

Не сталося її тільки через втручання Росії, до якої ми в той момент стояли спиною. Для того, щоб успішно відбити атаки, що здійснюються з її території, у нас об’єктивно не вистачало сил. Теоретично ми могли їм відповісти, але цього робити було не можна – вийшла б велика провокація. Вони це знали. Було прикро, що вони так нечесно воюють: “По укроповському селі вогонь!” Звичайно, вони сильніші – у них РЕР сильніші, танки новіші, зарплати вищі, безпілотників більше. Але навіть при всьому цьому вони не змогли далі просунутися – повірте, якщо б могли – просунулися б. Що стосується місцевих, то воювати там ні з ким. Півтора-два тижні без росіян – і ми б там все зачистили. І якщо зараз вони підуть – ми теж все за пару тижнів закінчимо.

Тиша на кургані тривала всього кілька днів. Тепер я розумію – у супротивника це був час прийняття рішень. З 10 серпня вони відкрили безперервний вогонь, а 12 вдарили по мені. Було два прямих попадання в мій бліндаж. Ми встигли вискочити – поранило мене і ще двох моїх зв’язківців. Перебігли в інший – вони перенесли туди вогонь, в третій – вогонь за нами. Зрештою нам вдалося переміститися вглиб села, хоча всі думали, що ми загинули. Я протримався там до 12:00 наступного дня і мене евакуювали. Вся голова була перемотана, очі, думав, витікли. Замість мене залишився начальник штабу – Іванов, героїчний абсолютно хлопець. Так почалася епопея оборони Савур-Могили. Я судити про неї не можу – мене там не було, але обороняли її героїчно.

Назаркін, Сумрак, Юлдашев опинилися там в оточенні і билися. Хоча треба розуміти, що як тільки вона опинилася на передовій в оточенні, то перестала грати роль вдалого спостережного пункту, а саме в цьому була її цінність. Утримувати її під безперервним вогнем не було ніякого сенсу. Наприкінці серпня ми залишили висоту. Наступного разу штурмувати Саур-Могилу буде морально складніше – козачки встановили там каплицю.

Мене евакуювали спершу в Оленівку, де був штаб бригади, потім в польовий госпіталь, потім в Дніпропетровськ і нарешті в Рівное. Залишилася угруповання п’ятьдесят перший бригади надалі вийшла на Дніпропетровщину. Був наказ чи ні – я не знаю – мене там не було. Я сподівався, що, як минулого разу, буде угруповання, яке повернеться в АТО, але замість цього її вирішили розформувати. Звичайно, у бригади були проблеми і дисципліною, і з алкоголем. Але вони у всіх були, якщо чесно. У зону АТО бригаду більше не повернули.

Покійний вже депутат Єремеєв навіть ініціював зустріч з президентом з цього приводу, ми з ним прес-конференцію в Луцьку проводили, але врятувати бригаду не вдалося. Кадрові офіцери, звичайно, важко переносили зміну прапора та імені. Для них це важливо.

Якби на момент початку АТО у нас виявилося хоч три-чотири розгорнутих бригади, що складаються з контрактників, війни на Донбасі не сталося б. Ми віддали ініціативу Росії, і вона цим скористалася. Нам потрібна тепер професійна армія з нормальним відбором. Щоб у ній не служили на тепленьких місцях з хорошими зарплатами кум, брат, сват, які як війна – так нога або спина у них хвора. І у нас вже є для цього потенціал – минуло шість хвиль мобілізації, з кожної залишився кістяк, який і зможе в майбутньому стати тією самою армією, яка буде здатна протистояти сусідові. 3 січня 2015-го за бій під Саур-Могилою мене нагородили орденом. З другої спроби. Перше клопотання Гордійчук подав ще з АТО, але документи загубилися. Я його не ношу, поки не нагородять всіх. Перший раз ми підготували подання на 72 людини і останнє більш, ніж на 10. Але поки результату немає. Чому так довго, я не зрозуміти не можу. Злого наміру тут не бачу, але все-таки це не нормально. Для солдата важлива будь-яка медаль, навіть та, яка не несе жодних фінансових навантажень для держави. Після розформування бригади ми сформували новий підрозділ, у складі якого зараз виконуємо завдання в зоні АТО. Кілька тижнів тому я нарешті оскаржив у суді незаконність мого звільнення і відновлюся в армії. Але коли це все закінчиться – звільнюсь. Коли зрозумію, що більше не потрібен, і мій підрозділ вийде з АТО, відразу піду. В армії зараз дуже багато молодих нормальних хлопців, а ми всі все-таки служили в бордюрних паперових військах. Нас, підполковників, треба гнати звідти. Думаю, що на громадській роботі в Рівне принесу більше користі, ніж в армії. Та й життя свою хочу змінити. Дружину шкода, зрештою.