Ми можем стерти «сєпарів» з лиця землі, – боєць ДУК

боєць ДУКу

Історія молодого юнака, який завзято обороняє територіальну цілісність України не може залишити читача байдужим. Адже у свої 20 років він має більше сміливості, ніж дорослі чоловіки у 50.

Про це повідомляє інформаційне агентство Волинські Новини.

Володимирчанин Юрій Якимович – боєць ДУКу «Правий сектор», який у квітні отримав важкі поранення в селищі Піски Донецької області.

Після лікування і невеликого відпочинку Юрій – знову на сході. Його оптимізму й життєвій мудрості можна позаздрити. Завжди усміхнений і привітний він не вважає себе героєм, але по-праву вже є ним. Зараз хлопець перебуває у Дніпропетровській області на базі «госпітальєрів».

– Юрію, чому саме добровольцем ти вирішив піти на війну? Розкажи про свої перші враження з передової.

– Скажімо так, я досить добре знаю систему у нашій армії, а подекуди й чітко виражені факти, які свідчать про професійну непридатність вищих чинів у лавах Збройних сил. Тому у мене не було навіть думки йти воювати в офіційній структурі і, відповідно, виконувати накази, які суперечать здоровому глузду. Зробивши вибір піти в добровольчий батальйон, який не має офіційного статусу, я знав, і не раз упевнився, що я зробив правильний вибір та дійсно веду боротьбу з окупантом, а не вдаю із себе героя-одноденку. Війна повна жахіття, страху та смерті, і я не раз переконався, що не всі здатні ефективно воювати і тримати себе в руках.

Особисто мої враження з першого тижня на передовій: це – постійний страх та несприйняття того факту, що я можу будь-якої миті загинути.

– Навіть твоє поранення не змусило тебе залишитись вдома. Після лікування і маленького відпочинку ти знову поїхав на схід.

– Я досить вперта людина, навіть занадто, і вибравши шлях, я не відступлю ні на крок від поставленої мети. Я спочатку думав, що не витримаю і зламаюсь, плюну на все і залишусь жити цивільним життям але я виявився сильнішим за обставини і стіну нерозуміння та продовжую воювати не дивлячись ні на що.

– Як ти відносишся до постійного перемир’я? Чи потрібно дотримуватися Мінських угод, фактично в односторонньому порядку?

– Як на мене перемир’я – це лом в колесах нашої машини перемоги. Ми здатні дійсно стерти з лиця землі так званих «сєпарів», але через режими тиші з нашого боку ми тільки терпимо постійні артобстріли, і, зціпивши зуби, шкодуємо, що у нас немає хоча б десятої частини артилерії, яка є на фронті, і ми не можемо дати достойну відповідь. Перемир’я – це білети на той світ десяткам наших бійців, це гра життями заради збагачення тих, кому на долю країни плювати з високої гори, виражаючи максимум занепокоєння.

– На твою думку, ще довго триватиме так зване АТО?

– АТО скінчиться тільки тоді, коли об могилу останнього ворога України обстукають лопату і розстріляють тих, хто прийшов на поминки. Скінчивши з зовнішнім ворогом, необхідно, не звертаючи увагу на гучні заяви та обіцянки, робити чистки у вищих ешелонах влади, об’єктивно та відверто знімати різного роду чиновників та керівників.

– Що ти можеш сказати про місцеве населення? Як вони відносяться до українських військових?

– Місцеве населення досить неоднозначно відноситься до військовослужбовців. Є ті, хто нам дуже допомагає і ділиться настроями місцевої громади, а є ті, хто підтримує сепаратизм, і їх майже не видно. Вони намагаються не потрапляти на очі українській армії.

– І все-таки, війна закінчиться. Яким ти бачиш своє майбутнє? Чи хочеш присвятити і далі своє життя військовій справі?

– Я ще не готовий відповісти на це запитання. Поживемо – та й побачимо.