Військова техніка 51-ї бригади не заводилася 10-20 років, – боєць

Колишній володимирський волонтер, а нині – військовий 14-ї бригади, Роман Мартинюк розповів про війну на Сході.

Про це пише Волинська газета.

– Романе, коли почалася ваша війна і що змусило вас стати до лав ЗСУ?
– Усвідомлення того, що в Україну прийшла війна з’явилося в мене у лютому-березні 2014-го, – розповідає Роман Мартинюк. – 16-го березня я запросив півсотні друзів та знайомих в одне приміщення. Саме там відбулася наша перша розмова, під час якої слово «війна» прозвучало вголос. Того ж вечора 7-8 найактивніших із нас вирушили до командира в/ч А2331 (51 ОМБР) полковника Яцківа. Ми запропонували військовим свою допомогу. А вже з понеділка 17 березня процес відновлення військової техніки Володимир-Волинської бригади почав набирати оберти. Якось у залі засідань обласної ради відбувся форум «Захисти Волинь – збережи Україну». Найактивнішим учасником форуму став керівник «Модерн-Експо» Петро Пилипюк. Саме там ми з ним познайомилися. Згодом саме він познайомив нас із Євгеном Дудкою, Олександром Андріановим та іншими відомими волинськими підприємцями та керівниками. Лише у квітні-червні завдяки нашій співпраці з Петром Павловичем для потреб виключно 51-ї бригади вдалось залучити близько мільйона гривень. При тому, що ці ж люди допомагали й іншим військовим частинам: бійцям Національної гвардії, прикордонникам, спецпідрозділам СБУ та новоствореному батальйону ТРО «Волинь».
А наприкінці квітня мобілізація «прийшла» і в нашу бригаду. Протягом тижня у Володимир-Волинський привезли понад 4000 мобілізованих. Гостро постало питання їхнього побуту, забезпечення речовим майном тощо.

Усе літо ми щотижня вирушали в зону АТО до бійців 51-ї ОМБР. Традиційно в четвер та цілісіньку п’ятницю їздили Донеччиною, в суботу поверталися додому. Щоденно я їздив до обласного центру, де щоразу знаходилось усе більше однодумців. Зустрічались із новими людьми, просили допомогу. Одним із найактивніших та найвпливовіших серед них був і є Петро Пилипюк. Щоразу, коли ситуація вимагала значного фінансування, я просив про зустріч. Як правило, вечорами, після робочого дня, такі зустрічі відбувалися в його робочому кабінеті. Там ми годинами вирішували, як виконати поставлені завдання. Петро Павлович тут же при мені обдзвонював знайомих бізнесменів, керівників відомих підприємств, домовлявся про допомогу. Так крок за кроком ми «тягнули» в тилу цю війну. Згодом підприємці вирішили створити благодійний фонд «Волинь-2014». Саме в період його створення відбулася жахлива трагедія – 29-го серпня 2014-го року «іловайський котел». 51-ша ОМБР зазнала тоді серйозних втрат, отримала непоправний моральний удар. Її повернули у Володимир-Волинський. Стало відомо про рішення Президента щодо розформування. Бійців відправили у відпустки, з яких більшість уже не захотіла повертатися в зону АТО. Паралельно розпочався процес створення нової 14-ї бригади.

А я припинив поїздки в зону АТО і зосередився на роботі в частині. Задумав стати військовим, підписавши контракт. Однак це виявилося непросто. 51-ша бригада вже не приймала людей, а 14-та ще не мала затвердженого штатного розпису. В результаті я вирішив поїхати в зону АТО разом із реактивним артилерійським дивізіоном новоствореної 14-ї ОМБР. Ми вирушили ешелоном на початку грудня в Луганську область у сектор А. Саме там я почав намотувати перші тисячі кілометрів зруйнованими дорогами Луганщини. Пробув там без малого 2 місяці до початку нової хвилі мобілізації. Цього разу військкомат уже згадав і про мене. Тож вирушив на Волинь та розпочав офіційний шлях мобілізованого. Не дивно, що мені вдалося з новим призовом через 2 місяці повернутися до Старобільська у складі нового РЕАДН. Там ми змінили попередній призов і зайняли їхнє місце на фронті.
Фонд позитивно відповів на наші прохання: придбав для потреб розвідки БПЛА квадрокоптерного типу за 40.000 гривень. Ще понад 160 тисяч витратили на придбання для цілого дивізіону близько 200 комплектів зимового взуття – теплі берці та теплі гумові чоботи, рукавиці, балаклави, термобілизну… Варто відмітити, що це був перший підрозділ новоствореної 14-ї бригади, який вирушив у зону АТО після розформування 51-ї ОМБР.

– На Волині часто називають 51-шу, а тепер  14-ту ОМБ «багатостраждальною»… Чи ви погоджуєтеся з таким визначенням? 
– Багатостраждальною її можна назвати через багато моментів. Почнемо із того, що 51-ша була найбільшою військовою частиною в складі ЗСУ. Бригада була сильно кадрованою за мирним штатом – близько 500-600 посад. У боксах бригади стояли на консервації десятки років близько 1000 одиниць військової техніки, яка не заводилася 10-20 років. Наказ про розгортання бригади був досить несподіваним, хоча й прогнозованим. Галопуючими темпами за тиждень бригаду розгорнули до штату 4800 штиків. Після екстреного бойового злагодження у надто стислі терміни вирушила в зону АТО. А там вже відразу протягом 2-х тижнів зазнала серйозних втрат – 16-ть загиблих 22 травня на блокпосту біля Волновахи. Наступний перебіг подій також був дуже суперечливий – відсторонення комбрига, відведення на Миколаївський полігон, роздроблення бригади. Один із підрозділів воював у секторі А північніше Луганська, інший стояв у Маріуполі, ще один залишався під Донецьком навпроти Мар’їнки. Згодом у результаті переміщень наші три тижні зазнавали нищівних обстрілів на Савур-Могилі, інша частина утримувала південь Донецького фронту в Оленівці, ще одна БТГР брала участь у наступі на Іловайськ. Тилові підрозділи розташувалися в селі Дачне Дніпропетровської області, тим самим юридично – за межами зони АТО. Перебування на Савур-Могилі вилилось у повне знищення частини техніки, люди змогли вчасно вийти із можливого оточення. Велика батальйонно-тактична група зазнала катастрофічних втрат 29-го серпня в Іловайському котлі. Інша 2 БТГР, яка за задумом повинна була прорвати кільце оточення, потрапила у засідку на марші в Іловайськ та панічно повернулася в Дачне, після чого відверто дезертирувала. Люди з літніх призовів не були готові до активної війни з перших днів. Польовий табір в Оленівці був змушений терміново покинути свої позиції, оскільки ворог провів активний наступ на усі навколишні блокпости після прориву біля Іловайська. Всі перераховані події важко оцінити однозначно. Там було багато зради та розчарувань, крові та боягузтва. Важко точно сказати, хто скільки завинив, коли і чому. Однак завжди був шанс виправити помилки. Бригаду після серйозних втрат просто необхідно було відновити. Натомість цей процес затягувався. Це призвело до масового самовільного повернення бійців у ППД. Після чого саму 51-шу ОМБР вирішили розформувати. Разом із цим переклавши всю вину на самих бійців, обізвавши всіх п’яницями та зрадниками. Так “спільними” зусиллями знищили найбільшу військову частину ЗСУ. Хоча історія цієї війни говорить і про те, що 51 бригада героїчно воювала та навіювала жах на ворогів по той бік фронту. Прикладів цьому є дуже багато. Навіть сьогодні нову вже 14-ту бригаду називають однією із найпотужніших бригад в АТО.
– Держава звітує про величезні кошти, спрямовані на армію. Що змінилося у забезпеченні бійців?
– У Збройних силах України відчутні зміни. Держава зробила мінімальні висновки із уроків минулого року. Але їх замало. Усіх мобілізованих одягнули в нову форму, однак тканина в ній неякісна, синтетична. Її майже ніхто не носить. Взуття також шукають самі, оскільки важкі бєрци літом непрактичні. В кожного солдата є особиста зброя та набої. Але часто бракує кулеметів, гранатометів. БМП замінили переважно на легкоброньовані МТЛБ, кулемети на які доводиться монтувати буквально власноруч. Суттєво зменшилася кількість танків та артилерії. Зношуються стволи, і їх немає чим замінити… Всією лінією фронту збудували ДОТи, але в їхню ефективність не вірить ніхто. Проблем із харчуванням не було й минулого року. Голодний солдат швидше виняток, аніж правило. Цьогоріч забезпечують питною водою 1,5 л/людину/добу. Військовим заборонено продавати спиртне, але вони однаково його знаходять. До статуту внесли зміни і згадали про мобілізованих. Прописані методи впливу на тих, хто не виконує накази. Однак кожен командир сам мусить розбиратись із власними аватарами – їх кидають у ями, прив’язують до дерев, але ніхто не дорікає військкоматам, вони і так не дають план. Почастішали випадки дефіциту пального та окремих боєприпасів. Інколи їх просто нічим привезти.
– 29 серпня – річниця Іловайської трагедії. У нас – вшанування, пам’ятні заходи, а як бійці 14-ї бригади провели серпневі дні, через рік після Іловайська, зокрема – ви і ваші побратими, які зараз на Сході?
– На жаль, сьогодні мало хто тут знає достовірно про Іловайську трагедію. Новачки лише чули про це по ТБ. А ті, хто це пережив, воліють мовчати і не згадувати вголос. 51-ша ОМБР чи не найбільше постраждала під Іловайськом, але рідко де це можна прочитати у звітах. На вустах у всіх – добровольчі батальйони. Тому наші військові скромно мовчать.
– Другий рік триває війна. На вашу думку, завдяки чому вдається тримати оборону і протидіяти сильному ворогу?
– Армія тримається на відважних офіцерах, які буквально кують свої підрозділи самі. А також – на благодійниках. Саме Фонд “Волинь-2014” можна сміливо назвати найнадійнішим партнером 14 ОМБР у тилу. Від самого моменту створення там діє чіткий алгоритм отримання допомоги, який дозволяє раціонально розподіляти ресурси. Очевидно, що за таких обставин ніхто не дозволить собі просити неймовірної помочі на мільйони. …Адже головним донором для військових повинна бути держава. Від себе особисто хочу подякувати Володимирові Кривовичу, Петрові Пилипюку, Євгенові Дудці, Олександру Андріанову та усім співзасновникам Фонду, колективу дирекції за підтримку та неоціненну допомогу. Приємно, коли ти впевнений, що ці люди тебе ніколи не підведуть. Адже від самих витоків створення Фонду його девізом став вислів: «Благодійність – як стиль життя». Я щиро радий тому, що мав свого часу нагоду познайомитись із хорошими людьми, які допомагають наблизити той день, коли війна в Україні закінчиться.
– Щиро дякую за розмову. Мирного неба вам!


Олена ЛІВІЦЬКА