Після демобілізації бійців рівень насильства в сім’ї зріс, – експерти

насильство

Правозахисники розповіли про ситуацію з насиллям в сім’ї, яке зростаю у зв’язку з війною та поверненням демобілізованих бійців додому.

Про це інформують у Корреспонденті.

Голос у трубці схвильований і трохи переривається.

«Ви обіцяєте, що не будете називати моє ім’я і прізвище? Так?», – співрозмовниця Корреспондента насилу погоджується розповісти свою історію сімейного краху.

Її чоловік у квітні демобілізувався і повернувся додому, а вже влітку пара подала на розлучення.

Три роки сімейного життя для молодих людей закінчилися різко і несподівано. Ще до початку АТО в домі панувала напружена атмосфера, але дружина списувала це на звичайні «побутові негаразди».

«Думала, притремося, все буде нормально. А тут його призвали служити», – розповідає вона.

Не ставши «косити» від армії, чоловік зібрав речовий мішок і вирушив воювати. Йому довелося пройти кілька гарячих точок – не дивно, що в квітні додому повернувся вже інша людина.

«Перший тиждень усе було добре, а потім Льоша став закриватися в собі. Пив чи не кожен день. Про те, щоб повернутися на роботу, мова взагалі не йшла», – згадує дружина.

Чоловік нічого не розповідав і не пояснював. Просто часто вимагав залишити його у спокої, причому в доволі грубій формі. Останньою краплею стала сварка через недосолений суп.

«Він сказився і почав кричати на мене, – каже дружина тремтячим голосом. – Я теж завелася, ми кричали один на одного, а потім він з розмаху вдарив мене по обличчю, розвернувся, грюкнув дверима і пішов. Я сіла на підлогу і тихо заплакала».

У підсумку пара обопільно вирішила подавати на розлучення.

Такі випадки зараз не рідкість навіть у родинах, де подружжя довгі роки жило душа в душу. У маленькій київській квартирі недалеко від станції метро Нивки щодня вислуховують по кілька схожих історій.

Тут, у непримітному місці, розміщується українська штаб-квартира найбільшої міжнародної правозахисної організації Ла Страда. В Україні вона існує з 1997 року, основні напрями діяльності – протидія торгівлі людьми, а також будь-якої дискримінації жінок і дітей. Окрім іншого, фахівці центру надають психологічну та юридичну допомогу жертвам домашнього насильства.

ДОМАШНІЙ ФРОНТ

За розрахунками Фонду народонаселення ООН, в Україні від фізичного насильства страждають 4 млн жінок, від сексуального – 1,8 млн. Фахівці Ла Стради стверджують, що цього року кількість дзвінків на анонімну гарячу лінію з питань насильства в сім’ї вже перевищує торішні показники.

І це тільки ті, хто готовий довірити свою проблему фахівцю, хай навіть і анонімно. Що стосується сексуального насильства, то, як зазначають експерти, багато жінок не розуміють, що це також протизаконно. Саме тому точну цифру тих, хто страждає від сімейного насильства, назвати неможливо.

У Ла Страда виділяють три категорії сімей, де насильство стає головною проблемою. Це переселенці з окупованих територій, ті, хто залишився жити в так званих республіках, і сім’ї, де чоловік повернувся із зони АТО.

Остання категорія, за спостереженнями експертів, найчисленніша. Бійці, повернувшись з фронту, перебувають у важкій депресії й апатії. Як правило, вони зриваються на батьках, дружинах і дітях. Нерідко доходить і до рукоприкладства. Як результат – розлучення, алкоголізм і навіть випадки самогубств.

Головний координатор гарячих ліній Ла Стради Альона Кривуляк розповідає, що часто їй дзвонять діти.

1

Альона Кривуляк зазначає, що найбільше від насилля у родині страждають діти

«Одного разу до нас зателефонував 12-річний хлопчик, який хотів помирити тата і маму. Вони постійно лаялися, і дитина дуже страждала. Не знаю чому, але цей дзвінок мені особливо запам’ятався. Звичайно, через дитину проблему не вирішиш. Але це ще раз свідчить, що діти страждають від насильства в сім’ї ледь не більше за всіх», – каже Кривуляк.

Директор департаменту правової та соціальної допомоги Ла Стради Марина Легенька каже, що під важку руку потрапляють і діти, і дружини, і батьки.

«Дзвонила сім’я, де донька вже доросла, їй років 16, – згадує Легенька. – Вона і раніше гуляла допізна, ось і цього разу вирішила. А її тато тільки демобілізувався і чомусь вирішив не відпускати. Зав’язалася сварка, він у пориві її вдарив. Потім, правда, зрозумів помилку. Зараз займається з психологом».

Нерідко жертвами агресії стають батьки, що стикаються з рукоприкладством з боку синів, які повернулися з війни. Ця категорія є найбільш мовчазною, кажуть експерти Ла Стради. Адже літнім людям простіше витерпіти знущання, ніж виносити сміття з хати. Як зазначають фахівці, позначається стара радянська витримка.

Киянка Олександра своє прізвище не називає, хоча в її родині адаптаційний період пройшов досить успішно. Можливо, справа в 15 роках шлюбу та наявності майже дорослого сина-підлітка, а може, подружжю просто вистачило такту і розуміння, щоб зберегти гармонію в родині.

Олександра каже, що до рукоприкладства у них не дійшло.

«Мені взагалі моторошно чути від вас про такі випадки», – зізнається вона.

Її чоловік демобілізувався в травні, спочатку був неговірким і замкненим. Олександра намагалася зрозуміти чоловіка – не розпитувала його про війну, намагалася не діставати побутовими питаннями.

«Це ще з АТО пішло. Коли ми телефонували одне одному, ми не говорили про свої проблеми. Просто щоб не робити ще гірше», – згадує киянка.

Чоловік після війни почав заїкатися, його терміново відправили лікуватися. Зараз завдяки лікарям і психологам проблему вдалося вирішити. Правда, чоловік знову рветься на фронт. Дружина вмовляє його не йти туди.

«Я просто цього не переживу», – зізнається вона.

Кривуляк зазначає, що найважче тим, хто побував у полоні.

«Багато хто з них кастрований. І, повертаючись додому, вони почувають себе неповноцінними, непотрібними. Дуже страждають. У підсумку вони зриваються на дружин, а нерідко … – Кривуляк на секунду замовкає. – Нерідко накладають на себе руки».

Стреси, незвична обстановка, жахи пережитого – все це накладається шарами і серйозно б’є по психіці. Мова йде не тільки про солдатів, а й про сім’ї, які опинилися в екстремальних умовах.

Легенька каже, що часто їм дзвонять навіть з окупованої території.

«Звичайно, нашій рекламі там не зрадіють, – усміхається вона. – Але люди часто і раніше знали про нас. І тому дзвонять зі своїми проблемами».

Сім’ї, які залишилися на території бойових дій, страждають не тільки від вибухів і пострілів. Ще з часів Євромайдану різні політичні погляди подружжя ставали причинами розлучень. Війна цю тенденцію максимально посилила.

«Нам дзвонила жінка з Горлівки. Казала, що хоче виїхати, а чоловік не випускає. Він явний прихильник «ДНР», вона ж просто втомилася від війни. Чоловік вважав, що якщо вони виїдуть, то зрадять батьківщину. І зачиняв дружину з дитиною вдома. Мало не приковував до батареї. Їй вдалося втекти чисто випадково – сказала чоловікові, що йде до сусідки за сіллю, дитину в оберемок – і бігом з дому. Допомогли її вивезти волонтери, ледве владнали все – ні документів, ні речей, нічого не було. Зараз вона на мирній території, і все добре», – розповідає Легенька.

БРАЗДИ – ДЕРЖАВІ

Із січня в Ла Страда надійшло майже 6.000 дзвінків на гарячу лінію, мінімум половина з яких – історії про насильство в сім’ї. Для порівняння: за весь 2014 рік надійшло 7.725 дзвінків, з них 5.000 звернень стосувалися домашнього насильства. Фахівці кажуть, що тенденція почала посилюватися навесні, саме після початку демобілізації бійців.

На думку експертів, тенденція до збільшення домашнього насильства триватиме ще кілька років. Довоєнні проблеми у вигляді алкоголізму та нестабільної економічної ситуації нікуди не зникли, а тільки посилилися. Тепер же в загальну картину вписалася війна.

Боротися з домашнім насильством подвійно складніше, враховуючи табуювання цієї теми в суспільстві. Мова йде не тільки про те, що проблема не вирішується на рівні держави. Головним каменем спотикання стає елементарна неграмотність жертв у цих питаннях.

За словами Легенької, сексуальне насильство більшістю жертв сприймається як «подружній обов’язок». Прислів’я «Б’є значить любить» у багатьох також міцно сидить у голові. Особливо це стосується сільської місцевості, де є сильними стереотипи і вплив громадської думки.

«Ось дзвонить жінка в міліцію і каже, що її чоловік побив, – каже Легенька. – Наряд перебуває в сусідньому селі. І вони нікуди їхати не збираються. А щоб потрапити в найближчий соціальний центр, потрібно їхати в район. Занадто довго і складно».

При цьому співробітники правоохоронних органів нерідко виявляють недоречну в цьому випадку солідарність з агресивними нападниками. Як зазначає Кривуляк, нерідкісними є випадки, коли в міліції відмовляються приймати заяву від постраждалої сторони.

«Вони кажуть: «Та як вам не соромно, він за вас воював, а ви на нього «віз»! Ну вдарив раз, ну з ким не буває! Заберіть і не ганьбіть», – каже фахівець.

Від допомоги відмовляються і самі бійці, які вважають похід до психолога принизливим. Тут теж грає роль неосвіченість: досі багато хто не розуміє різниці між психологом і психіатром. У підсумку надати людині хоча б мінімальну допомогу без її бажання стає неможливо.

На думку експертів, вирішувати проблему потрібно системно і поступово. Адже навіть після закінчення війни «синдром АТО» залишиться в багатьох сім’ях. На допомогу повинні прийти соціальні програми, які забезпечать усіх демобілізованих роботою, і програми психологічної підтримки. Окремо необхідно створити план з реабілітації інвалідів.

Адже якщо людина повернеться з війни і відчує себе захищеною, їй не буде сенсу виливати агресію в сім’ї.

Проблема, яка стає дедалі більш глобальною, поки не вийшла на державний рівень. Ініціативу частково звалюють на свої плечі районні соціальні центри.

В Оболонському районному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді з проблемою адаптації тих, хто повернувся з війни, намагаються справлятися хоча б малими силами.

«Ми намагаємося постійно працювати з нашими бійцями і допомагаємо їм адаптуватися до повоєнного життя», – стверджує директор центру Олена Дмитрієва.

Олена Дмитрієва з колегами намагається допомогти родинам бійців АТО

Олена Дмитрієва з колегами намагається допомогти родинам бійців АТО

За її словами, окремого бюджету на ці потреби не виділено.

Психологи центру всіх своїх хлопців знають поіменно, знайомляться із сім’ями. За допомогою звертаються не всі, тому часто доводиться пропонувати її самостійно. Психологи намагаються допомогти сім’ям бійців, які повернулися з війни, заново почати розуміти один одного.

«Ми влаштовували спільний похід у театр для сімей. У шлюбі у подружжя часто на це немає часу. А тут, у такій обстановці, вони стали більше говорити і пізнавати один одного», – розповідає Дмитрієва.

Крім цього, на таких загальних посиденьках сім’ї знайомляться між собою, діляться своїми проблемами та порадами. У центрі запевняють: про випадки рукоприкладства не чули, а останнє розлучення було ще до війни. Але не виключають, що деякі просто не говорять про це. Зателефонувати на анонімну лінію допомоги це одне, а прийти і повністю викласти свою історію – інше, кажуть психологи.

«Ви напишіть, будь ласка, що потрібно ходити до фахівця, а то багато хто не знає, – на прощання каже Корреспонденту Олександра, чия сім’я витримала випробування війною. – І що дітям теж треба туди ходити. Вони занадто за татами плачуть, нудьгують. А мами не знають, що робити».