Герої нашого часу: Сергій Цуз

моцарт

Герої нашого часу: доброволець полку “Азов” Сергій Цуз

Я був учасником Революції Гідності, разом з своїми побратимами їздив на Майдан у Київ та стояв на майдані у Луцьку. Після завершення революції, ми, тоді ще просто чорні чоловіки, вирішали їхати на Схід. Тож вирушили до мобілізаційного центру, який  знаходився у готелі «Козацький» у Києві – якось так починається моя історія цієї війни. Мені на той момент було 18 років.

Всі наші хлопці були налаштовані воювати. Ми були націоналістами, яких  цікавили активні дії, а не протирання штанів десь там в тилу. Саме тому ми вибрали “Азов”.
Я вчився у технічному коледжі в Луцьку, але вже в часи Майдану не доводилося там часто бувати. Тож я трохи не довчився до захисту диплома – всі іспити здав, а на захист не встиг (усміхається). Але нічого – захистив на ротації.
Мама вдома звичайно не знала, куди я поїхав. Коли збирався, то сказав, що їду на декілька тижнів у Київ, потренуватися. Зізнався вже коли був на тренувальній базі.

Сказати, що мама була не  в захваті – це нічого не сказати. Скажемо так: покритикувала мене (усміхається), а потім ще два дні не брала трубки. Але потім підтримала, хоч кожного разу на ротації намагалася впросити лишитися.

Отож у Києві ми проходили підготовку. Хоч раніше я не служив в армії,  першим етапом для всіх стало «розвіювання армійських міфів», які ми бачили у фільмах чи чули від тих, хто служив. Нас готували на противагу радянській армії – для чого на війні по десять годин вчитися ходінню строєм? Навчали речей, які нам потім згодилися – як штурмувати будівлі, працювати у групах тощо. Проте основна частина підготовки відбувалася на базі, яка була ближче до передової – звідти ми вже їздили на бойові виїзди у бік Маріуполя, який тоді ще був сепаратистським. Отак я потрапив на війну.

На Сході найбільше здивувало ставлення місцевих до нас і ситуації в країні загалом. Люди ніяк не могли повірити, що ми воюємо за клаптик землі та двох рабів (усміхається), а за вільну, єдину Україну.
Сказати, що ставились непривітно – це дуже м’яко. Навіть за місяць після звільнення Маріуполя нас недолюблювали. Але з часом ситуація змінилася – думаю, вони відчули, при кому жилося краще.
Спілкуватися з місцевими вдавалося, але не завжди це приносило гарні емоції. За усі роки, відколи Україна здобула незалежність, з боку “сусіда” їм капали, що вони Україну годують, що вона їм не потрібна. Тому у людей там переконання, нібито вони можуть бути незалежні, а ми прийшли їм нашкодити. І якщо молоді ще можна щось пояснити, то старші люди так і лишилися в комунізмі.
Хлопці розповідали, що бабусі навіть телефонували і наводили ворожі “Гради” – людина накликає обстріли на власне місто, може навіть на свою домівку.

Мій перший бойовий виїзд був на Новий Свєт, але, якщо чесно (усміхається), я навіть не зрозумів, що і до чого – все відбувалося блискавично.
Першим серйозним боєм стала зачистка Мар’їнки. До цього бойового я був другим номером на кулеметі, а за п’ять хвилин до бою мені сказали, що немає кулеметника на інший кулемет. Це було несподівано. Я прийшов на «пряник» (це наш легендарний броньований КАМАЗ), на якому ми  в’їхали у Мар’їнку. В місті працював на кулеметі – стріляв туди, звідки «прилітало» нам, стріляв за наказами, за спалахами. Одним словом, куди стріляти вистачало (усміхається).
Штурм розпочався десь о 10 ранку, а закінчився, коли темніло. Ми туди заходили разом з 51-шою бригадою.

Там, правда поспілкуватися не вдалося, але хлопці гарно себе показали, як справжні солдати. Це приємно, коли твої земляки так добре воюють.
Після зачистки ми покинули місто, блокпости зайняли ЗСУ. У нас розпочалася підготовка до штурму Іловайська.
Попередження про те, що ми будемо штурмувати Іловайськ надійшло десь за два дні до початку операції. Правда, обіцяли нам і вертольоти, і вогневу підтримку, і танки. А результаті ми не отримали  нічого.

 За планом, ми мали увійти в місто і закріпитися у школі та на залізничному вокзалі. Так склалося, що школу захопив “Донбас”.
Підтримки не було ніякої – в Іловайську тоді були лише добровольчі батальйони. Пам’ятаю цей день – друга рота зайшла до вулиці Донецької та закріпилася у місті. Тоді заходила наша, перша рота. Нас відразу почали «накривати» із мінометів, ми втратили перших хлопців.

Коли загинув Хома (Андрій Cнітко – ред.), я був на кулеметі. Наш взвод штурмував проходи по дорозі, а взвод Хоми ішов по лівому флангу і зачищав двори. В один момент їм «прилетіло» 6 гранат. Ми на той час були десь метрів за 40 від того місця, де вони загинули. Потім ми звідти  забирали Хому, Аксьона та поранених хлопців.

Ми евакуювали поранених та вбитих і закріпилися на позиціях, до яких встигли дійти. Вийшло небагато, бо сепаратисти вже встигли підготуватися. Але командування прийняло рішення виводити батальйон. Це було 20 серпня.
Штурм затягнувся – від початку боїв під Іловайськом минуло 10 днів, тобто це й штурмом назвати важко. Під Іловайськом нам дуже не вистачало важкого озброєння – ми мали лише стрілецьку зброю, і жодної бронетехніки. Вороги вже були готові і чинили опір.

Батальйону дали наказ повернутися до штабу, а наш взвод ще тримав три будиночки. Вся колона виїжджала, а ми мали рухатися позаду і прикривати відхід. Дякуючи нашому водію ми таки виїхали, але під серйозними обстрілами. Ще б кілька годин, і вже б ніхто нікуди з Іловайська не повернувся.
Там вже воювали російські військові – різницю помітно і в підготовці, і в прицільності самих обстрілів. 

Після Іловайська ми пішли на Старобешиво, а звідти на базу.
У кінці серпня російські військові дуже поспішали і щільно просувалися на Маріуполь. Тому до підписання Мінських угод у вересні ми тримали блокпости та надавали підтримку ЗСУ.
Восени ми обороняли Маріуполь та їздили на бойові операції в ближні села. Маріуполь – стратегічно важливе місто, російські війська мають на нього грандіозні плани, бо  це добрий плацдарм для наступу. Але ми місто не віддамо.

А ще Новий рік весело зустріли – ми сиділи у штольні в селі Гранітне. Зверху була наша позиція. О12 годині ночі я тільки звільнився з поста, нам хлопці привезли ялинку, ящик пепсі і мандарини. Отак і відсвяткували (усміхається).

Взимку після взяття Широкіного та Павлополя ми відкинули лінію оборони від Маріуполя на 20 км – зараз сепаратисти не можуть обстрілювати місто.

Взагалі Широкино – це болюча тема. Якби батальйон мав підтримку, ми б ішли далі, звільняючи інші населені пункти. Але операція знову пішла не за планом – ЗС не надали підтримки. Широкино добрий плацдарм для наступу на Маріуполь. У селищі воюють саме російські військові – ми прослухували їхні розмови, тому навіть сумнівів немає, хто є хто. Днерівці там бувають рідко, хіба коли ОБСЄ заїжджає.
У травні я повернувся додому. Тепер допомагаю в цивільному корпусі – не хочу втрачати зв’язку з хлопцями.

Коли вертався сюди, то важко було зрозуміти, чому людей не хвилює доля країни. Дехто думає, що достатньо просто вдягти патріотичну футболку, але ж це не підтримка армії. Здається, люди просто не розуміють, що там відбувається – солдату ні тепло ні холодно від твоєї патріотичної футболки.

Я ,як і всі, хочу, щоб війна скоріше закінчилася. Думаю, що без єдиної координації не обійтися. Повинні бути лише наступальні дії, неможливо миром відвоювати свою землю. Якщо ж все буде продовжуватись так, як зараз – із виведенням добровольців та підписанням чергових “мирних” угод, то є всі шанси, що Донбас стане другим Придністров’ям.

Війна таки навчила мене дечого – цінувати справжню дружбу. Жодного разу я не пошкодував, що потрапив у добровольчий батальйон, і ніколи не пошкодую. Це найкраще, що зі мною могло трапитися на цій війні.

Василина БОРУЦЬКА