Обіцянки кандидатів у мери Луцька

мультфільм

Журналісти проаналізували обіцянки міських голів Луцька та що з обіцяного мери реалізували.

Про це пишуть Хроніки любарта.

Незабаром стартує передвиборча кампанія. Часто-густо лучани голосують за кандидата, беручи до уваги його партійність, репутацію та харизму. Велику роль, звісно, відіграють масштаби й методи передвиборчої агітації. Втім не останнім, на що варто звернути увагу виборцеві, є передвиборча програма претендента на крісло мера. Саме цей документ дає лучанам уявлення про те, чи знає кандидат проблематику міста, чи не є популістом, а й, зрештою, якщо саме він виграє вибори, то програма кандидата дає відповідь на питання, чого досягнув міський голова та якими методами? Чи не обдурив він виборців? Чи довів свою компетентність?

Часто-густо політики не задумуються над тим, що бездіяльність – це теж свого роду злочин, адже коли вже став біля керма, то треба тримати слово і рухатися вперед.

У старих підшивках міських газет можна віднайти обіцянки претендентів на крісло мера. Хай як дивно це звучить, але частина з них – і досі актуальні, починаючи з 1998 року. Тобто протягом майже 20 років. Наприклад, наскільки потрібне, назріле і обговорюване в громадськості розширення проспекту Волі.

Отож, «Хроніки» вирішили дослідити, що обіцяли кандидати у мери Луцька різних років.

НА ЗЛАМІ БАГАТООБІЦЯЛЬНОГО МІЛЕНІУМУ

Наприкінці 90-х років Луцьк, безумовно, перебував під впливом Антона Кривицького. Навіть якщо у нього й були конкуренти, то, здавалося, існували вони для відводу очей. Разом із тим, на той момент діючий мер і кандидат у міські голови досить багато уваги приділяв своїй передвиборчій програмі. Вона була ретельно і детально розписана.

Кривицький обмежувався переважно практичними обіцянками, хоча й не обійшовся без загальних гасел, які здебільшого вирішуються на всеукраїнському рівні та мало залежать від міського голови чи навіть міської ради. Як, наприклад, підтримка малого та середнього бізнесу, стимулювання надходження інвестицій, переоснащення виробництва. Часто-густо, коли бізнес чи інвестор чує такі обіцянки, то просить просто не втручатися та зменшувати бюрократію. На превеликий жаль, такі прохання до політиків залишаються не почутими, а політики не втомлюються повторювати, як мантру, заїжджені фрази напередодні останньої неділі жовтня четвертого чи п’ятого років повноважень.

Одначе у 1998 році в конкурента Кривицького Володимира Ліщука тези програми нагадували одне суцільне загальне гасло. Наприклад, кандидат обіцяв ліквідувати масове безробіття, сприяти сільгоспвиробникам збувати продукцію і навіть забезпечити своєчасну виплату пенсій та допомогу малозабезпеченим.

fuxswvnfukgbk4iyw3hihxtoujujd2ya

Хоча є в програмі Ліщука і тези, які нині набувають актуальності. Наприклад, наприкінці 90-х була проблема відключення будинків від електропостачання через нестачу потужності. Як відомо, рік тому Луцьк також потерпав від таких негараздів. Тоді, у 1998 році, Ліщук не навів метод вирішення «марнотратного витрачання електроенергії», втім таку проблему констатував.

З програми конкурента Кривицького випливає, що наприкінці 1998 року в Луцьку була негласна приватизація об’єктів комунального майна, а також діяли своєрідні економічні стосунки між виконавцями і замовниками послуг.

Вчитайтеся в пункт програми: «Припинити платіжно-розрахункові перекоси впровадженням схеми: конкретний замовник напряму платить конкретному виконавцю за конкретну роботу, не повинно бути роботи без оплати, як і оплати без роботи». Дивна теза, еге ж? Річ у тім, що на той час був популярний бартерний обмін, що аж ніяк не є прозорим.

Деякі з тез програми Кривицького нині є незрозумілими для сучасника, а їх актуальність давно себе вичерпала. Наприклад, теза про створення ринку вільних телефонних номерів. Очевидно, наприкінці 90-х така проблема у місті була, коли спостерігався дефіцит вільних телефонних «домашніх» номерів. Втім із технологічним прогресом та доступністю мобільних телефонних апаратів вона себе вичерпала. Або ж планувалося у районі Гнідави збудувати міжміський переговорний пункт.

Ще у 1998 році почали говорити про сміттєпереробний завод. Втім тоді його планували збудувати у Клепачеві. Проблема й досі актуальна, адже побудована (лише в селищі Брище) тільки сміттєсортувальна лінія. Про завод і досі не йдеться.

У Старому місті в планах було відновити старовинну забудову, завершити благоустрій Замку Любарта і прилеглу площу. Втім і в 2015 році захаращеність історико-культурного заповідника впадає у вічі як туристам, так і лучанам. Чого лише варті закинуті старовинні будинки біля самісінького Замку Любарта чи величезні бур’яни біля веж луцької гордості.

Наприкінці 90-х років Кривицький обіцяв реконструювати Театральний майдан і розширити проспект Волі. Найбільші роботи на майдані, як відомо, почалися за мерства Богдана Шиби, хоча ще й нині не завершилися. Адже посеред міста стоїть «корито» (колишній фонтан), яке нині перетворили на пісочницю. Зрештою, інвестор на цей проект таки був. Втім у міській раді не спромоглися дати проект на таку цікаву ідею. Та й однією лише заміною бруківки реконструкція не мала би завершуватися. Ішлося про будівництво підземного переходу в центрі міста, який забрав би вуличних торговців.

Частина обіцянок програми Кривицького була нереальною до виконання, тобто відвертим популізмом. Наприклад, повна ліквідація ветхого фонду, муніципальне житло.

За часів Антона Федоровича почали говорити про побудову плавальних басейнів та навіть цілого комплексу «Гідропарк», будівництво школи у 55-му мікрорайоні, прокладення тролейбусних маршрутів до села Липини та мікрорайону Вересневе, реконструкцію вокзалу та побудову шляхопроводу через нього. Окремий пункт – будівництво Храму. Якого саме – не уточнювалося. Та практично для кожного району міста Кривицький обіцяв або збудувати, або допомогти в реконструкції якоїсь сакральної споруди.

Наприклад, у центрі мав би бути Храм Христа Спасителя до 2000-річчя впровадження християнства, в Завокзальному районі собор Всіх святих землі Волинської та собор Успіння Пресвятої Богородиці, в районі Гуща – також собор Успіння Пресвятої Богородиці, на Кічкарівці – відбудова Преображенської церкви й облаштування Новочерчицького кладовища. Мабуть, це був гарний спосіб догодити великій частині електорату.

Проспект Волі планували розширити і зрештою перетворити на пішохідну зону, у центрі міста мав би бути п’ятизірковий готель. А на території Центрального парку – критий тенісний корт. Серія таких кортів, за задумом екс-мера, мала би бути на проспекті Молоді, в районі мікрорайону Гуща. А відкритий плавальний басейн – у Завокзальному районі.

Біля філармонії Кривицький обіцяв збудувати громадський туалет, розширити вулицю Глушець у районі Старого ринку.

До слова, комплекс «Гідропарк», за задумом Кривицького, мав бути у Старому місті. А ось на вулиці Данила Галицького та Драгоманова торгова мережа мала би розширитися. Тоді ж заговорили про реконструкцію ринку та реконструкцію комплексу Луцької тюрми. У районі Красне планувалося будівництво школи на 700-800 місць, а на вулиці Червоного Хреста – ринку. На Володимирській планували збудувати резервуар чистої води.

Більш віддалені від центру райони, наприклад, Вишків, Теремне, Кічкарівка, Дубнівська, Красне передбачали чимало рутинної роботи – влаштування доріг, фекальної каналізації, ремонт будинків.

Хай як дивно, але в програмі Кривицького чимало пунктів недалекі від сучасних днів, втім і досі залишаються мріями для лучан. Мабуть, наступники Антона Федоровича і він сам зрозуміли, що обіцяти потрібно лише те, що реально виконати. І в подальшому настільки детальних програм нам зустрічати не довелося.

ПОСТПОМАРАНЧЕВІ НАДІЇ

Цілу плеяду кандидатів лучанам представили під час виборів 2006 року. У багатьох із них в програмах звучала потреба затвердження генерального плану міста, зміна системи ЖКГ, подолання корупції. Було чимало загальних популістичних гасел.

Деякі з кандидатів уже пробували свої сили у 2002 році. Наприклад, тоді кандидат Олександр Главацький у задумах бачив будівництво клініки «Червоний хрест» і танцювальних майданчиків. У 2006 році він у програмі писав, що хотів би створити Духовну раду при міському голові за участі представників духовенства. Загалом обіцянки кандидата були досить нереальними. Як мер він обіцяв забезпечити роботу кожного ліфта, а в будинках створити службу консьєржів, соціальні магазини, де продукти були би на 20% дешевші, бізнесу обіцяв кредити до 10 тисяч гривень, що зрештою досить мало навіть на 2006 рік.

Втім деякі деталі програми Главацького таки було впроваджено. Наприклад, трансляція засідання міської ради в інтернеті.

Прогресивними як на 2006 рік були частини програми кандидата Володимира Литвинюка. Наприклад, він акцентував на підтримці об’єднань співвласників багатоквартирних будинків, створенні чіткого графіку руху всього громадського транспорту. Ще й нині, навіть маючи сучасні технології, досягти цього досконало не вдалося. Щодо потреби підтримки ОСББ тоді також висловлювалися кандидати Геннадій Кожевніков, Інна Рейкіна та Олег Бойко. До слова, як і в програмі Кривицького, у тезах Литвинюка були згадки про потребу будування тенісних кортів і басейну.

Розробити муніципальні автостоянки, земельний кадастр міста, забезпечити вільний доступ до інформації про власників земель, заборонити рекламу алкоголю й тютюну у своїй програмі записав кандидат Кожевніков. Частину із них уже втілено в життя, втім на державному рівні через зміни до законодавства.

На потребі підтримки місцевого виробника акцентував у програмі зразка 2006 року Євгеній Мельник. Від хотів впровадити спеціальну програму «Купуй луцьке» та навіть налагодити у місті виробництво ліфтів.

Бізнесмен Олег Чернецький у програмі писав, що мер має працювати задля громади, а не лобіювати бізнесові інтереси. Команду обіцяв підбирати на конкурсній основі. Будувати хотів соціальні об’єкти, а не «показові споруди в центрі». Деякі гасла програми випереджали час. Наприклад, умова про обов’язковість подання декларацій про доходи чиновникам, запровадження «єдиного вікна». Чернецький волів розвинути прибережну зону Стиру як зону для відпочинку, а для студентів хотів запровадити погодинний підробіток на підприємствах міста.

У програмі Олега Бойка була цікава теза про розширення меж міста за рахунок навколишніх сіл. Минуло майже десять років – і проблема постала на новому рівні.

НАЙПОПУЛЯРНІШІ ОБІЦЯНКИ КАНДИДАТІВ У МЕРИ З 90-Х РОКІВ

  1. Розширення проспекту Волі
  2. Реконструкція Старого ринку
  3. Будівництво у місті басейнів
  4. Створення сміттєпереробного заводу
  5. Реформування системи ЖКГ

Кандидат Олег Максимович мав досить пафосну програму. Наприклад, обіцяв не брати хабарів та не дозволяти це робити чиновникам місцевої влади. Претендент Олександр Гіль у програмі записував потребу створити системи тендерів на проведення ремонтних робіт за кошти місцевого бюджету.

Одна із найжорсткіших програм була в кандидата Інни Рейкіної. Ось її тези: «Премії за виявлення хабарництва серед чиновників, розслідування фактів розкрадання міста в минулі роки», «Громадська атестація усіх чиновників щороку», «Ліквідація системи «кумівства» у вирішенні земельних питань», «Створюєш бар чи ресторан – створи дитячий чи спортивних майданчик», «Збільшення кількості дерев і скверів. Сапалаївка не буде «пахнути».

А ось переможець виборів 2006 року Богдан Шиба у програмі намагався не вельми конкретизувати завдання, на відміну від свого попередника Антона Кривицького. Частину із них так і не вдалося вирішити за його перебування на посаді. Наприклад, у програмі Шиби було записане завершення довгобудів – мосту над залізничними коліями та будівництво світломузичного фонтану в центрі міста. Він обіцяв запровадити швидкий механізм передачі усіх гуртожитків у міську комунальну власність, втім така проблема й досі є. Будівництво соціального житла за бюджетні кошти – це й узагалі популістичне гасло в українських реаліях.

Втім деякі обіцянки Богдан Шиба або втілив у життя, або ж починав втілювати. Наприклад, продаж земельних ділянок на відкритих аукціонах, запровадження системи єдиного дозвільного центру, капітальний ремонт доріг замість ямкового (прикладів небагато, але варто згадати вулицю Набережну, яка і досі тримається).

Деякі з обіцянок, схоже, трансформувалися. Наприклад, укладання угод про побратимську співпрацю з європейськими містами, де працюють українські заробітчани, було потрібне для юридичного захисту заробітчан. Нині ж ці угоди, здається, використовуються у культурній сфері.

НАШІ ДНІ

На виборах 2010 року перемогу здобув Микола Романюк. Серед плюсів, які вдалося досягти за останні п’ять років, – відкриття Центру надання адміністративних послуг, підсилення уваги до туристичної галузі (але аж ніяк не суттєві зрушення у цій сфері), збільшення інформативності та публічності діяльності міської влади. Хоча, якщо ретельніше дослідити питання, що відкриття і будівництво ЦНАПу, яким так пишається мерія, – дітище і лобіювання тодішнього голови Волинської облдержадміністрації Бориса Клімчука.

Цього року Романюк теж заявляв про готовність балотуватися, тому увага до нього більш ніж прискіплива і критична.

abzjtvno33rxwxlmzetgnb25dzlhj6ja

Почнемо із того, що поки в Україні не створена дієва податкова система, а децентралізація все ще доволі ефемерне поняття, міський голова має бути передусім успішним менеджером, мати гарні зв’язки та власну принциповість. Зрештою, успішним менеджером має бути будь-який управлінець такого рівня відповідальності.

Це потрібно для того, аби вміти домовлятися в Києві про фінансування, сприяти інвесторам. Схоже, до певного періоду міському голові не варто було володіти такими якостями, адже в нього був покровитель – колишній голова обл­держадміністрації Борис Клімчук, який вмів оббивати київські пороги, був ініціатором, виконавцем і контролером проектів не лише в області, а й у місті.

Одне лише слово Клімчука, його вміння домовлятися, як не крути, давало результати, які бачили люди. Звісно, що за всім цим стояло, достеменно вже ніхто не розкаже. Своєї посади Борис Петрович позбувся під час подій Євромайдану. Тоді він добровільно пішов з крісла, аби уникнути кровопролиття. А у вересні 2014 року помер.

Разом із тим, лучани бачать відремонтовані Волинський обласний драмтеатр, Меморіал «Вічна слава», Залізничний вокзал, будівництво школи у 55-му мікрорайоні. Ті об’єкти, які на виду, одначе форсування цих робіт лежало на плечах саме у Клімчука. Оновлений ЦУМ, ТЦ «Port City», рекреаційна зона в районі Київської площі, кіно­театр «Промінь», незабаром стадіон «Авангард» – заслуга приватних інвесторів.

Що ж до спорудження мосту над залізничними коліями, який, безумовно, можна додати до успіхів Романюка, то і цей успіх доволі сумнівний. Адже за довгобуд, який не має ліфта для неповносправних, міська рада уклала угоду із облспоживспілкою про оренду землі терміном на 25 років. Наскільки вигідна така економічна угода для лучан і підприємців, що працюють на «Варшавці», залишається під сумнівом.

На початку своєї каденції Микола Романюк перебував у дружніх стосунках з бізнесменами Ігорем Палицею та Ігорем Єремеєвим, тому міг розраховувати на їхню підтримку. Втім ситуація змінилася. Достеменно невідомо чому  їхні дороги розійшлися, втім Романюк втратив підтримку впливового лучанина Палиці. В інтерв’ю «Хронікам» голова правління Фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк» Олександр Товстенюк розповідав, що причиною стало «відмінне бачення розвитку міста, тому спільно провадити будь-які справи стало вкрай важко».

Улітку 2015 року сталася ще одна трагедія – загинув Ігор Єремеєв, який так само міг би політично і фінансово підтримувати Романюка. Таким чином, мер волею долі чи через власну бездіяльність втратив усіх лобістів, при чому тих, хто мав чи має безпосередній стосунок до Луцька.

Повернімося до програми Миколи Романюка. Деякі пункти, як і у його попередників, нагадують голий популізм навіть у тому випадку, якби в країні не було війни. Наприклад, подолання бідності, забезпечення належного рівня фінансування позашкільної освіти, будівництво соціальних гуртожитків, відкриття аеропорту, басейну. Останній відремонтований басейн (у районі Вересневого) профінансований за кошти згадуваного Фонду «Новий Луцьк».

Якщо брати до уваги буденні комунальні обіцянки, то і тут ситуація, на жаль, не краща. Будь-який автомобіліст розкритикує пункт про обіцянку модернізації і розвитку дорожнього покриття. Позитивом є хіба що ремонт вулиці Винниченка та району Гнідавської. Місто так і не відмовилося від ямкового ремонту і, незважаючи на теплу зиму, навіть центральний проспект Волі перебуває в жалюгідному стані. Логічніше було би перейняти практику повільного, втім якісного ремонту.

Відкриття першої, однак дуже короткої велосипедної доріжки не вселило особливого ентузіазму. Здавалося, що з велосипедистами просто не порадилися. Та й який сенс із велосипедної доріжки, коли загалом дорожнє покриття у вибоїнах?

А відсутність розмітки на дорозі до середини літа не піддається жодній критиці, хоча тут і можна винити у всьому дорожників. Втім хто головний у місті? Записане в програмі поновлення повноцінної роботи та розвиток мереж зовнішнього освітлення виконано частково. Хоча питання про освітлення пішохідних переходів, вкрай важливе для безпеки водіїв і пішоходів, піднімається неодноразово.

Можна сказати, що це не робота мера, але ж кого? Можна сказати, що це мають робити спеціально навчені спеціалісти зі сфери житлово-комунального господарства. Втім ця команда не змінювалася з 2010 року, хоча у програмі й зазначено про подолання монополізму і створення конкурентного середовища на ринку послуг ЖКГ. Загалом, уже маючи в міській раді більшість та повноваження змінювати керівництво комунальних установ, революційних чи навіть у деяких сферах еволюційних змін не так і багато. Хоча й певні позитивні зрушення свіжа кров у команді мера таки принесла.

Значну увагу міський голова приділяв інвентаризації та оцінці комунальної власності й залученню її на службу громаді. Ймовірно, обіцяний офіційний перелік нерухомого комунального майна і транспортних засобів є, втім знайти його на сайті міської ради не вдалося. Критиці піддамо і пункт про розвиток парків для відпочинку, адже далеко ходити не потрібно – Центральний парк через масове вирубування нині вкритий чагарниками. Тоді ж пояснювали, що це – санітарне очищення. Імовірно, Романюк і сам знає про свої недопрацювання й больові точки, однак чи робитиме із цього висновки? Обирати лучанам.

Тетяна Грішина