Історія від волонтера: завести собі макарона – не проблема

Волинська волонтерка Наталія Толмачова розповіла про свою поїздку в Італію. Там активістка гостювала у друзів-волонтерів, які постійно допомагають українським військовим.

Про це пише Вісник.

Волонтерка Наталія Толмачова провела відпустку в Італії у знайомих волонтерів Віталія та Галини.

Подаємо публікацію без змін та правок:

«Ми познайомились в Інтернеті, спілкувались приблизно півроку, але коли я приїхала до них, то відчула, що знайшла своїх рідних людей. Віталій та Галя – справжні українці, щирі патріоти, які невтомно збирають речі та кошти для наших бійців та їхніх сімей і регулярно передають їх в Україну. Навіть їхня трирічна донечка Настя називає себе «укаїнкою» та співає Гімн нашої держави. Тому з подарунками в мене питань не  виникало: великий Державний прапор та українська символіка. Навіть сала не довелося везти – пригощали мене своїм!

В СЕЛІ ЖИВУТЬ НА ПОВЕРХАХ

Зазвичай туристи милуються великими містами та архітектурними пам’ятками. Мені ж довелось побувати в невеличкому селі на п’ять тисяч жителів. Хоча називати його селом язик не повертається – виглядає воно як затишне містечко. Двоповерхові будинки на кілька сімей та невеличкі котеджі, затишні маленькі дворики, прикрашені зеленню та безліччю квітів, сонно пливуть у літньому полудні. Здається, що в таку спеку життя завмирає, але ні. Господині галасливо торгуються на маленькому базарчику за свіжу рибу. Велосипедисти, яких тут надзвичайно багато, торують собі шлях на тротуарчиках, час від часу викрикуючи «скузі, пермессо». А пенсіонери смакують каву в маленьких кав’яреньках, читають газети та розглядають перехожих.

Та справжнє життя тут починається, коли спадає спека – десь по десятій вечора. Маленька площа в центрі міста вміщає церкву з високою дзвіницею, два пам’ятники жертвам війни, фонтан, сквер і ще залишається купа місця для столиків, за якими і молодь, і сімейні пари, і пенсіонери п’ють каву та прохолодні напої, пліткують та слухають музику, адже вечірні безкоштовні концерти бувають дуже часто. І ще тут всі про всіх усе знають, тому Галю просто перепиняли на вулиці й запитували, що у них за гостя. А коли я умудрилась впасти з велосипеда, то італійці збіглися з усіх сусідніх кафе, а мої господарі сміялись: ото вже їм буде про що говорити, матимуть розмов на цілий день!

ВЧИТЕЛЬ НЕ МАЄ ПРАВА КАЗАТИ ПРО ПОГАНІ ОЦІНКИ УЧНЯ

Тагліо ді По, село, куди я приїхала – це комуна, і мені було дуже цікаво дізнатись, як там дбають про мешканців. Найперше – комунальні служби тут на висоті. Мала змогу переконатись в цьому, коли увечері в луна-парку, який заїхав сюди на тиждень, пропало світло. Ніхто нікуди не дзвонив – комунальники постійно були тут, як і медична служба, і вони відразу кинулись виправляти це непорозуміння. Світло зникло і в нашому будинку, але на моє: «Давайте дзвонити кудись», господарі лиш посміхнулись: «Не варто, самі все зроблять, то їхня робота».

Взагалі, про людей тут дбають, навіть якщо це й не італійці. Мої друзі стоять у черзі на комунальне житло, обов’язково отримають його протягом одного-двох років. Житло надають з огляду на рівень доходу на кожного члена сім’ї: чим нижчий дохід, тим менше платити за квартиру. Якщо ж зарплата зростає, то зростає й квартплата, аж до такого рівня, що дешевше буде винайняти вже інше, не комунальне житло, звільнивши його комусь іншому в черзі.

Знайти квартиру – не проблема, в агенціях це зроблять за день, знайдуть на будь-який смак. А ось вода, газ, світло – підписуйте договір з кожною службою окремо. Так само – протягом доби, зате платиш тільки за своє.

Якщо дитина ходить в дитячий садок лише до обіду і не харчується – відвідування безкоштовне, і те, що вона не знає мови – абсолютно не проблема. Батьки самі вибирають садочок, і мають повне право ознайомитись з умовами і вихователями. Якщо в садочку є неповносправна дитина, до неї дають персонального вихователя – за рахунок держави, без ніяких доплат. У школі вчитель не має права оголошувати на загал про успішність учнів. Наскільки погано вчиться дитина – однокласники можуть дізнатися лише в кінці року, коли її не переведуть у наступний клас.

ЯКЩО БІЛЯВКА ФАРБОВАНА – ТО НАША ЖІНКА

Італійці дуже люблять посміхатись, їхня  міміка та жестикуляція часто вражає, або й ставить в незручне становище. Мені один італієць все казав, що я «дольче» (солодка), і старався торкнутись хоч пальцем, бо так вони люблять. А я дивувалася, чого то незнайомий чоловік простягає до мене свої руки. Також до поїздки я думала, що посміхаюсь дуже часто, але…

 – Саме так видно наших людей, каже Галя, – вони закриті, зажаті, постійно чекають, що треба буде оборонятись, сваритись в черзі, щось доказувати. А ще як побачиш фарбовану білявку, будь певна – то точно наша жінка!

А тут все навпаки: ти випадково когось штовхнув – вибачаться перед тобою, якась помилка на касі – виправлять все відразу й знову безкінечно вибачатимуться. Всі постійно цікавляться твоїми справами, захоплюються чужими дітьми, обнімаються і кажуть компліменти. Для пересічного українця це виглядає дуже незвично. Хоча й тут буває, що жіночки, які щойно обіймались та говорили, яка одна «белла» (гарна), а інша «каріна» (мила), тут же поза спинами почнуть плюватись і казати геть інше.

ВИ НЕ ІТАЛІЄЦЬ, ЯКЩО ПОСТІЙНО НЕ ГОВОРИТЕ ПРО ЇЖУ

Італія – це макарони. Скрізь і завжди. Місцеві українці розповідають: весілля, похорони, хрестини, день народження – завжди лише макарони! Перша страва – це не суп чи борщ, це таки макарони! Друга – теж макарони! І десь між ними салат, який їдять окремо від основних страв. Звісно, є дуже багато соусів та сиру, які кожного разу надають страві іншого смаку.

Ще одна відома італійська страва – піца. Як виявилось, в піцеріях її лиш готують, але не їдять. Це домашня страва, тому гарячу піцу безкоштовно привозять вам додому. І хоча італійці їдять її лише ввечері, у великих містах вже підлаштовуються під туристів, тому там піцу готують і вдень. І вона надзвичайно смачна!

А ще місцеві дуже люблять говорити про їжу: навіть чоловіки не соромлячись обговорюють, що вони їли і що будуть їсти, а жінки то просто не змовкають. Якось наша сусідка прийшла позичити кухонний комбайн, щоб приготувати томатний соус. Навіть я, не знаючи італійської, зрозуміла, що півгодини мова йшла лише про цей соус!

ЗНАЙТИ «МАКАРОНА» МОЖЕ КОЖНА ЗАРОБІТЧАНКА!

Тепер Італія вже немислима без українських заробітчан. Куди б не повернувся, скрізь наткнешся на нашу Марію, Оксану, Лесю. Я в обидва боки їхала з «бусніками», які везли наших жіночок та передачі, то вже чого тільки не наслухалась… І про важку роботу, і про господарів, і про італійських чоловіків. До слова, «завести собі макарона» геть не проблема, італійці дуже падкі на наших жінок, бо вони в будь-якій ситуації умудряються доглядати за собою та не виходити на вулицю в піжамах, як то часто роблять ліниві італійки. Місцеві жінки про себе дбати не хочуть, їх заміж і так візьмуть.

Про своїх господарів заробітчанки можуть розповідати годинами, досвіду в них багато, особливо, якщо не працюють «день-ніч» в одного господаря, а мають по кілька годин на тиждень в інших синьйорів. Розсмішила одна старша жінка, дуже ділова й рішуча, яка сказала, що в неї поганих господарів не було, зате були випадки перевиховання:  заміняла подругу на місяць, поки та у відпустку їздила. Господині було за 80, балувана дуже була, мало що їла, «по-маленькому» ходила в пелюшки просто в ліжку, і в пральній машині їхній прати не можна було, бо ж то світло палиться, а як йшла в туалет, то помічниця її аж за руку мусила тримати! Проте наша «підмінна» в перший же день спокійним командирським тоном розказала бабусі нові умови. За місяць синьйора навчилась їсти все, що готували, і ходити на судно. Після відпустки заробітчанка не могла надякуватись подрузі.

Багато також розповідали історій про жінок, які роками допомагали своїм сім’ям в Україні, а коли повертались, то ні діти, ні чоловік приймати їх не хотіли. Саме тому велика частина заробітчан не передають тепер гроші, а збирають собі на житло.

Он невістка вдома сидить, діти вже великі, а вона на роботу не йде! Син каже: не поїдемо на море, бо мамі дорого буде. А вона до нього: так тож її гроші, яка тобі різниця?! «То хай спочатку помиє стіко туалетів, як я, а потім вже мої гроші тратить!» – сердито каже одна з жіночок.

Наших чоловіків в Італії небагато, може, відсотків з двадцять від загальної кількості всіх українців. Жінки сердяться на них, кажуть, що лінуються, працювати не хочуть, шукають відразу великих статків, а за кілька євро й не поворушаться. Але вже якщо працюють – то працюють, як от мій господар Віталік, по десять годин на будові під палючим сонцем. Мене теж хотіли залишити: «Скажи своїй подрузі, хай залишається тут, найдемо їй роботу, а там і чоловіка, – повторювала Галі її сусідка».

Отакою цього разу видалась мені Італія – не сонячно-туристичною, а спекотною, неоднозначною, живою, гамірною і несподіваною, де живуть чудові люди, справжні українці, щирі друзі і вірні патріоти Галя та Віталій. Сюди я обов’язково ще колись повернусь».