Герої нашого часу: Сергій Годлевський

р

Герої нашого часу: сержант ОБПК «Галицькі леви»  Сергій Годлевський

Перед початком війни я був головою Горохівської РДА. Мене призначили на цю посаду 9 квітня, а масова мобілізація розпочалася 11. Ніхто тоді не знав, що це таке, та куди ідуть ті хлопці. Потім, пам’ятаю, почалися перші біди і покійники – на Волинь у трунах почали повертатися хлопці. Мене тоді дуже багато людей просило повернути рідних зі Сходу і важко було пояснити, що я нічого не можу зробити.

Мені 47 років, я пройшов три революції, тому розумів, що мені буде легше дивитися людям в очі, якщо я сам це пройду. Ще працюючи головою РДА я пішов у військкомат, щоб перевірити,  чи є мої документи – усе-таки я демобілізувався ще за Радянського Союзу. Все було в порядку, тож 17 березня мені прийшла повістка і  я пішов служити.

Спочатку нас відправили у Великі Мости. Туди призвали хлопців переважно із Західної України, тому ми жартома називали себе ЗУНРом (усміхається). На базі нас сформували в ОБПК – окрему бойову прикордонну комендатуру. Ми пройшли перепідготовку, тренували всіх разом – і новачків, і тих хто відслужив. Згодом нас розділили на групи, я став командиром однієї з них. Тож після місяця на Львівщині нас наприкінці квітня «перекинули» на Схід, під Мар’їнку.

У нас воює багато хлопців, які мені годяться в сини, але на війні не відчуваєш цієї різниці. Порядки нагадують Запорізьку Січ де поряд воюють і юні, і поважні. Коли я йшов, то трохи остерігався, щоб не бути найгіршим солдатом. Але, дякувати Богу, ще декому фору даю (усміхається).

Наближалося 9 травня, тому всі посилено готувалися до великого наступу. Ми приїхали, окопалися, провели улагодження з сусідніми частинами. Ми отримали позицію поблизу зеленки,  за 8 кілометрів від Донецька.

Ситуація у Мар’їнці, як кажуть у медицині,  стабільноважка – обстріли відбуваються постійно. До речі, коли ми входили в Олександрівку, то на блокпості написано було «Волинь моя, краса моя!». Рядки були знизу підписані Рожищами та Лобачівкою, а це рідне село мого батька (усміхається).

На Схід у нас є «стабільні» блокпости, а є так звані «нулі»– стратегічно важливі точки, які займають наші війська, але умовно є нічийною територією. Це може бути перехрестя, міст тощо – об’єкт може бути не вигідний зі стратегічної точки зору, але його треба тримати, хоч він постійно під обстрілами та там постійно відбуваються провокації з боку проросійської сторони. Нашому підрозділу доводиться тримати і те, і інше.

У  червні був великий наступ на Мар’їнку – це місто, яке плавно переходить у Донецьк. Якби ворогам вдалося його відвоювати, то лінія оборони відсунулася б кілометрів на 15 не на нашу користь. Але їм тоді добре «дали по зубах» – аж гордість взяла за наші Збройні сили (усміхається). Ми навчилися воювати.

Наступ починається з сильних обстрілів, а після руйнувань оборонної інфраструктури ідуть танкові колони. Але наші позиції були дуже добре укріплені. Сепаратистам вдалося увірватися в Мар’їнку, але їх швидко відкинули та зачистили. Ми тоді втратили 6 бійців, а сепаратисти втратили понад 200 осіб та мали багато поранених.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

Після відбиття того нападу ми повернулися до виконання загальновійськових функцій: стоїмо на блокпостах та проводимо бойові виїзди, хоч зараз немає великих наступальних операцій ні з нашого боку, ні з боку ворога.

На Сході ситуація невпинно змінюється на нашу користь, нам лише треба це все витримати. Ось раніше, від проголошення Незалежності  і до минулого року відбувалося планомірне розвалення армії. Знищили середній командний склад, нам не вистачало безпосередньо бойових командирів, зате у нас величезний генеральський корпус. Танки різали і здавали на брухт, техніка іржавіла. Та й ЗСУ постійно скорочували, мовляв, для чого нам армія, якщо ми ні з ким не воюємо? Тож Путін розраховував на великий парад  і всю Україну, але квазідержави не вийшло. І якщо спочатку наші війська були неготові протистояти агресії, то тепер роблять це досить ефективно – армія, незважаючи на страшні муки, народжується.

І не варто забувати про удари, які нам завдавала російська 5-та колона, працюючи в армії – це парадокс, що за наші податки ми годували людей, які спеціально руйнували нашу армію. Зараз ми маємо працювати над тим, щоб вирахувати усіх зрадників.

Про Мар’їнку рік тому від хлопців  я чув, що тоді 95% місцевих були налаштовані проти нас і лише 5% були проукраїнськими. Зараз картина приблизно 30% проукраїнських на 70%  проросійських. Ситуація змінилася через правильну позицію і створення буферної зони. Люди там покричали, що хочуть Росії,  але ми не визнали їх. А їсти отримувати та пенсію їм теж хочеться. Я розумію, що у них не прокидається любов до України, але з голови вже виходить хміль і це діє на нашу користь.

Стосовно людей, які знаходяться на підконтрольній Україні території, то навіть досі  підходять люди з репліками «зачєм ви прієхалі фашисти, ви Данбас на калєні не паставітє». У них чомусь постійно враження, що хтось хоче їх принизити. Але зараз наші військові навчилися на це реагувати – для цього є спеціальні спецслужби. Це аргумент, який діє.

Найбільше мене вражає бідність людей, що живуть на Сході України. Я «західник», тож звик до гарних охайних осель. А там – сірі будиночки з двома вікнами до дороги, у селах майже немає церков. Я зрозумів, що вони проти нас, бо просто не знають хто ми і  як живемо. Коли розмовляв з місцевими, то вони завжди запитують «какіє у вас проізводства в Луцке» і «з чєво ви живьотє?». У людей там враження, що наші жінки – усі посудомийки у Європі,  чоловіки беруть кредити, а вони за нас ці кредити гасять. Їм просто вбили  в голову –  завод, шахта, вони заробляють гроші, а  ми нібито прийшли і зламали їм це все.

Там інші поняття – от першого травня всі одне одного зі святом вітають, а на Трійцю кроплять колорадських жуків. Це як паралельні світи.  Хоча було й інше враження – поблизу наших позицій у селах населення на 90% україномовне. А у місті просто «не модно» бути україномовним – це величезний контраст.

На Західній Україні люди вміють слухати і переконувати, а на Сході аргументом є лише сила – люди звикли, що у них є хазяїн. Ось наприклад, там є копанки – імпровізовані шахти, з яких люди самі добувають вугілля. Так от,  в часи Януковича навіть з копанок платили «данину». Чим не кріпосне право? Але це наша земля – Україна, яку ми маємо захищати. Навіть якби Росія почала повномасштабне вторгнення, тепер так просто нас не пройдеш. Туди підуть десятки тисяч трун і імперія почне валитися знизу. Головне для нас – вистояти.

Коли я повертаюся зі Сходу у Луцьк, то намагаюся втекти у стареньку хату в лісі. Не можу звикнути, що тут  люди п’ють, гуляють, роблять політику, поки мої побратими там. Ми заплатили Небесною Сотнею і усіма бідами через людей, які продали свій голос за 200 гривень. А ще за те, що ми терпіли,  слухали та вірили в братський народ. У дев’яностих роках ми отримали незалежність і говорили, що за неї вже колись загинули козаки та повстанці. Але свободу не можна «купити» наперед. Тож тепер прості поліські хлопці, які може і не були глибокими націоналістами, повернуться додому і не дадуть тут безчинствувати після того, як рік відстояли на фронті. Так будується національна свідомість. Шкода лише, що платять за це кращі.

Я все життя ходив у вишитій сорочці, а зараз можу показати свій націоналізм не просто словами, а  й діями. А буває, що іноді ті, хто розповідає про свій родовід  не ледь від Бандери, зараз не на фронті, а десь в Італії чи різко захворіли. Найбільший обман, коли чоловіки кричать, що не підуть воювати за Яценюка чи Порошенка. Я не за них там, а за своїх батьків, дружину, сестру, дітей. Я там для того, щоб їм спокійно жилося. Справжній чоловік, не дивлячись ні на що, має захистити свою печеру і свій шматочок мамонта (усміхається).

 

Василина БОРУЦЬКА