Невідомі українські в’язні режиму Путіна

St. Basil's Cathedral is seen through a gate in Red Square in central Moscow, September 18, 2014. Picture taken September 18, 2014. REUTERS/Maxim Zmeyev (RUSSIA - Tags: CITYSCAPE TRAVEL)

Початок слухання справи Олега Сенцова у Північно-Кавказькому окружному військовому суді Росії знову привернув увагу до українських політв’язнів. Утім, репортажі журналістів і коментарі політиків здебільшого стосуються лише трьох осіб — Надії Савченко, Олега Сенцова й Олександра Кольченка. Тоді як, за словами представників українських спецслужб, у Росії незаконно утримують десятки українських громадян, і точно відомо прізвища й обставини затримання одинадцятьох із них.

INSIDER вдалося поговорити з родичами чи адвокатами п’ятьох осіб. У кожному випадку це історія з майже детективним сюжетом. Тут є і кохання, і прагнення помсти, і банальне бажання вислужитись перед керівництвом. Ми не можемо бути повністю впевнені у правдивості слів родичів ув’язнених, але переконані, що цих людей, про чиї проблеми майже не пишуть у ЗМІ, болить не менше, ніж родичів відомих політв’язнів.

 

Станіслав Кліх. Підступне кохання

У телефонних розмовах Тамара Кліх часто не стримується й плаче. На плечі 71-річної жінки навалилось кілька важких проблем. Її син, київський історик Станіслав Кліх, уже понад рік перебуває в російських СІЗО. То в Орлі, то в П’ятигорську, то в Нальчику. Зараз Станіслав у Єсєнтуках, 21 серпня його мають судити — наімовірніше, у Грозному, неподалік від місця “скоєння злочину”. Чоловіка звинувачують в участі в чеченській війні 1994-1995 років. Хоч у ці роки він навчався в університеті, який закінчив 1996-го.

—  Він, мабуть, навіть автомат не може скласти, — бідкається жінка. — Зовсім невойовничий, обережний хлопець. Навіть було, що він їхав машиною, стукнувся з КаМАЗом, після цього за кермо вже й не сідав.

Єдине, що росіяни можуть закинути Кліху, каже Тамара Іванівна, це патріотичні настрої. Станіслав спілкується українською з восьмого класу школи, ще до початку незалежності. Принципово не вставав під радянський гімн. Брав участь у “революції на граніті” 1990 року, його намет був поряд із наметом Олеся Донія. У Росії Кліха подають як активіста “Правого сектора”, хоча, за словами матері, її син до організації не був причетний. Колись був в УНА-УНСО, але коли її активність згасла, вийшов з організації.

— Він і під час Євромайдану не дуже активний був, лише кілька разів туди виходив, — каже мати. — Підтримував його, і дівчину свою туди якось повів. Але їй не сподобалось, то вони й пішли звідти.

Дівчину Кліха, лікарку Вікторію Симонову, мати й підозрює у “здачі” її сина російським силовикам.

Станіслав Кліх із Вікторією Симоновою. Фото зі сторінки чоловіка у vk.com

— Якось він відпочивав у Скадовську і познайомився з дівчиною — з Орла. Двічі в нас була, так хвалила його: “Я никогда такого мужчины не видела, я буду с ним счастливой”. Він теж до неї їздив. І коли був там торік у серпні, у його номер у готелі заходять ФСБшники: “Ви з “Правого сектора”?”. Ні, який “Правий сектор”. “Пішли з нами”, – розповідає Тамара Іванівна.

Спочатку Кліха затримали на 15 діб “за спротив представникам правоохоронних структур” — звичний початок затримання в Росії. Тоді справу стали розкручувати, знаходити нові звинувачення. Дівчина Кліха після затримання чоловіка з його батьками не спілкувалась. На дзвінки не відповідала. Іншим журналістам сказала, що під час останнього візиту Станіслава вона з ним посварилась і подальшої участі в його долі не бере.

Чимало інших людей та структур теж проявили байдужість. Сім’я писала керівнику російського МЗС Сергію Лаврову — тиша. В українському Міністерстві закордонних справ спершу сказали, що уряд допоможе грішми на оплату роботи адвокатів, потім уточнили: грошей немає. Тетяна й Роман — звичайні пенсіонери, живуть у хрущовці на київській Вознесенці. Донедавна вони навіть не мали банківської картки, щоб небайдужі люди могли переказати допомогу. Гроші на гонорари адвокату збирали самі.

— Не дай Бог, звичайно, на місці Сенцова чи Савченко опинитись, у всіх горе, — каже жінка. — Але тут подвійно. Там хоч допомагають, платять за них. А ми взагалі не знаємо, де ті гроші взяти.

Станіслав на Майдані. Фото з vk.com

Зі Станіславом працює росіянка Марина Дубровіна. Це вона розшукала його спочатку в Нальчику, тоді в Єсєнтуках, бо російські силовики стараються приховувати місце перебування чоловіка. Минулого тижня Дубровіна прилітала до Києва збирати потрібні для суду документи: характеристики з місць навчання, роботи. Принесла батькам звістки від сина: його, напевно, б’ють. Він писав батькам чимало листів, але дійшов лише один, написаний російською мовою під контролем наглядачів. У СІЗО його запевняють, що батьки кинули його напризволяще, що друзі від нього відмовились. Під час останньої розмови з адвокаткою Станіслав не витримав, розплакався.

Разом з адвокаткою батьки Станіслава передали синові передачу. Серед речей —іконка та хрестик, бо ті, які він мав, росіяни забрали.

На тижні батьки Станіслава Кліха, нарешті, зробили собі картку “Приватбанку”. Її номер— 5168 7572 9496 4939.

 

Микола Карп’юк. Без доступу адвокатів

Якщо на долю Кліха ще намагається вплинути адвокат, то інший затриманий у Росії українець — 50-річний Микола Карп’юк — лишився із системою сам на сам. Багато юристів намагались стати його захисниками, також і адвокат Надії Савченко Марк Фейгін. Та за кілька днів, як каже дружина Карп’юка Олена, адвокату відмовляють — нібито на підставі заяви Миколи. Слідчий з адвокатами зустрічатись не хоче: постійно звучать “відмазки”, що його немає на місці.

— Я вже навіть не знаю, чи варто когось наймати й ворушити це, — каже жінка.

Миколу, як і Станіслава, звинувачують в участі в чеченській війні. Карп’юк дійсно брав участь у бойових діях — у Придністров’ї та в Абхазії. У Чечні, як переконані родичі, ні. Хоча доказів алібі Олена Карп’юк надати не може: мовляв, це було понад 20 років тому, які можуть бути докази?

Інформація про українців, утримуваних у Росії з політичних мотивів. Інфографіка Центру громадянських свобод

Чому чоловік, активний у “Правому секторі”, у розпал конфлікту з Росією туди подався, Олена не знає.

— Я й сама хотіла б це знати. Він мені нічого не пояснював: 17 березня, незадовго до кримського “референдуму”, сказав, що їде у відрядження. Куди саме, не казав.

У лютому чоловік отримав змогу написати листа — офіційного, теж російською мовою. Повідомляв, що “как для содержания под стражей условия нормальные”.

Справи Карп’юка та Кліха об’єднано в одну. За звинуваченнями, чоловікам загрожує до 15 років ув’язнення.

 

Сергій Литвинов. Сільський дурник

Сергій Литвинов зі Станично-Луганського району став у російських ЗМІ символом того, якими нелюдами є українські добровольці. Звинувачення, яке “шиють” 31-річному чоловіку, легко подати яскравою телекартинкою: Литвинов, будучи бійцем добровольчого батальйону “Дніпро-1”, нібито вбив 30 чоловіків, зґвалтував і убив вісьмох жінок, а також 12-річну дівчинку. Телефоную громадянській дружині Сергія —Олені. Чую хриплий голос, типовий для людей, які люблять перехилити чарку:

— А я не знаю, что там, он же не звонит. Вроде бы в Ростов увезли, — повільно, розтягуючи звуки, говорить Олена. — Ни слуху, ни духу от него. Как относятся? А я знаю? Не буду брехать вам, лучше с адвокатом поговорите.

Адвокат чоловіка — Віктор Паршуткін, московський юрист та історик, дослідник давніх слов’ян. Він узявся захищати чоловіка безкоштовно — робить так, коли справа цікава. А в цій справі цікавих деталей чимало.

Ось перша версія подій, яку виклав сам Сергій Литвинов. Слідкуйте: минулого серпня в чоловіка з’явився флюс. Лікувати його він вирішив у Росії, поїхавши в райцентр Тарасівський, що за 40 кілометрів від рідного села Литвинова, Комишного. Поїхав 13 серпня, а затримали його там само, у лікарні, 22 серпня. Тому що в палаті, де він лежав, було багато “ополченців”, перед якими Литвинов нібито хвалився своїми подвигами у складі батальйону “Дніпро-1”.

Сергій Литвинов. Фото 112.ua

– І тут починаються нестиковки, – каже Паршуткін. – По-перше, згідно з вилученими в лікарні документами, операцію йому зробили ще 12 серпня. По-друге, флюс – це захворювання, яке зазвичай лікують амбулаторно. Розкрили, промили ротову порожнину і відправили додому. Тримати 10 днів у лікарні для флюсу вже точно занадто. По-третє, жодного потерпілого у справі не встановлено. На очних ставках із нібито свідками його оповідань нічого свого підтвердження не знайшло. Зараз вони стверджують, що Литвинов взагалі не говорив їм про свою участь у “Дніпрі-1”, про участь у якихось бойових діях, а, тим паче, про вбивства і зґвалтування.

Далі — більше дивацтв. У Литвинова є брат, і коли я з ним спілкувався, він говорив, що це брехня, що в нього зуб захворів. А потім — оскільки всі розмови прослуховують — брата, очевидно, проінструктували, і далі він уже “співав”, що Сергій поїхав лікувати флюс. Інший родич у розмові з українською правозахисницею Марією Томак на запитання, навіщо ж Сергій подався до Росії, відповів: “Шукати захисту”. На цьому етапі ми дізнаємося, що молодший брат Литвинова Віталік зі своєю родиною в липні 2014-го виїхав до Росії й отримав там статус біженця. Ще дізнаємося, що “в лікарню” із собою Литвинов навіщось узяв паспорт дружини і її свідоцтво про народження. Як зараз говорить, узяв помилково.

– Ще одна деталь: від інших жителів села Комишне, які виїхали в Росію, я дізнався, що Сергій постійно “терся” біля українського блокпоста, що розташований біля села. То самогончику їм принесе, то ще щось. Тобто він знав українських бійців в обличчя, а може, й іншу цінну інформацію, – каже юрист.

На думку Віктора Паршуткіна, уся історія з лікуванням флюсу в лікарні — операція прикриття. Насправді ж Литвинов прагнув отримати в Росії статус біженця, який йому могли пообіцяти російські силовики в обмін на інформацію про українських військових та ополченців, які лежали в лікарні Тарасовського. От він і лежав там, “винюхуючи” цікаву інформацію. Коли ж з’ясували, що Литвинов людина недалека, вирішили використати його “по повній”. “Як камікадзе”, висловлюється адвокат.

За версією слідства, начебто одного вечора хлопці в лікарні випили горілочки, і Литвинов чогось такого ополченцям нарозповідав, що ті вивезли його, побили і здали ФСБ.

Сюжети про нібито здійснені Сергієм убивства вийшли на федеральних телеканалах, зокрема НТВ. А потім його перевезли в Ростов для очних ставок з “ополченцями”, і справа почала сипатися. Правда, про це пише хіба що газета “Комерсант”.

Російська влада, природно, не може визнати свою помилку. Тим більше, серед нібито жертв Литвинова немає жодного громадянина Росії. Тому силовики придумали новий злочин: розбій, каже адвокат.

– У цьому обвинуваченні Литвинов уже простий цивільний чоловік, не боєць якогось батальйону. Він нібито разом із двома невстановленими бійцями Національної гвардії України (хоча звідки слідство знає, що Національної гвардії, якщо особи не встановлено?) прийшли у двір до цього громадянина РФ Андрія Лисенка, який перебував на території України, і нібито, погрожуючи йому, побивши його прикладом автомата Калашникова, відібрали в нього два автомобілі. Один – УАЗ без акумулятора, другий – старенький Opel, – розповыдаэ Паршуткін INSIDER.

Це звинувачення пред’явили Сергію 8 липня 2015-го. Але й тут у слідчих нічого не виходить: ніяк не можуть знайти ні потерпілого Андрія Лисенка, ні свідків.

22 серпня закінчується термін утримання Литвинова під вартою, але адвокат підозрює, що утримання в СІЗО продовжать на кілька місяців. А тоді, сподівається адвокат, суд вирішіть скерувати справу на дослідування. Для Росії це звичний спосіб закрити справу, не псуючи статистики.

Чи застосовують до Литвинова тортури?

Адвокат працює з ним лише від квітня, і при першій зустрічі на його обличчі слідів побоїв не було, крім застарілого шраму на правій вилиці від флюсу. А на тілі рани є.

– Литвинов показував мені своє праве стегно – воно багряне. По ньому ніби чимось залізним пройшлися, здерли шкіру, ну і там це все залишилося. Хоча він плутається у свідченнях: то одні його били, то інші, то треті, то в один час, то в зовсім інший, – каже адвокат.

– Ви знаєте, як адвокат, я приходжу до висновку, що Литвинов добровільно приїхав у Росію і сам погодився брати участь у цій ганебній операції, “винюхуючи” інформацію в сусідів по палаті, – каже юрист. – А потім силовики використовували його ось так. Литвинов – дурник, реальний сільський дурник. Але яким би не був чоловік, якщо він не скоював приписуваних йому дій, він потребує захисту.

 

Юрій Солошенко. У тюрму в 73

Улітку 2014 року директор полтавського оборонного заводу “Знам’я” Юрій Солошенко почав регулярно отримувати електронні листи. У них ішлося про змогу дуже вигідно купити в Росії прилади, що допомогли б Солошенку в роботі. Родичі намагалися відмовити Юрія: мовляв, взаємини із сусідньою країною напружені, ризик вскочити в халепу високий. Той вирішив їхати, адже в Росії його зустрічали давно знайомі люди зі спільної індустрії. На місці Солошенка затримали і звинуватили у шпигунстві. Мовляв, мав намір придбати прилади, що є предметом військової таємниці. Вирок за таким звинуваченням — від 12 до 20 років в’язниці. Справа вже йде до суду, засідання будуть у серпні чи вересні.

Юрій Солошенко з онуком. Фото poltava.to

 

Син Юрія Олександр не вірить, що батька виправдають. Хоч і переконаний в абсурдності звинувачень.

– Спершу ми були вражені затриманням, потім – слідством і версіями. Після такого вирок старій людині здається цілком імовірним, – каже син.

За словами Олексія, суть справи така. Завод “Знам’я” випускає так звані лампи біжучої хвилі для засобів протиповітряної оборони. Україна за незалежності замовлень на заводі не розміщувала, від банкрутства рятували зв’язки директора з російськими військовими. Ті й робили на заводі замовлення: ці лампи використовують у системах ППО в країнах усього колишнього соцтабору й сателітах (приміром, Індії), їх треба планово замінювати. Так, “Знам’я” мало роботу і гроші на платню працівникам. Щороку люди із цієї галузі збирались на конференцію в Сочі. Усі вони були знайомі.

Російську сторону на цих зустрічах і переговорах, серед інших, представляв військовий високопосадовець. За словами Олександра, нечистий на руку: “на даче такое богатство— негде уже деньги закапывать”. І він мав на Юрія Даниловича зуб:

– Із нашого заводу на переговори їздила жінка, яка стала його коханкою. Вона просила в батька відрядження, щоб частіше зустрічатися, – каже син. – Але батько, оскільки відрядження дорогі, а добові великі, відмовив: завод і без цього “в дупі”. Росіянин образився.

На думку сина, саме цей російський “партнер” підставив Солошенка. Можливо, прокрався, може, просто хотів вислужитись — і надав силовикам “шпигуна”.

Тепер у чоловіка регулярно змінюються адвокати, і тих, яких пропонує син, до батька часом просто не пускають. Консула пустили лише за рік. Юристи кажуть, що так буває, коли на справу тиснуть “згори”.

– Батько сидить у “Лефортово” – це чи не найкращий ізолятор у Росії. Там у нього все нормально, його поважають, ми бачимося, нещодавно почали дозволяти дзвонити. Хіба що мішки в нього під очима, а так нормально. Інша річ, що на зоні зовсім інший розклад. Психологічно – так взагалі, – розповідає син.

Урятувати батька, на думку Олександра, може тільки обмін на когось із затриманих в Україні росіян. Із боку України Солошенко дійсно один із пріоритетних людей на обмін (хоча слідчі в Москві запевняють чоловіка, що Росія пропонує його обміняти, а українці відмовляються). Але досі між Україною і Росією не відбулося жодного обміну. Справу гальмують.

Чи дійсно Юрій Солошенко міг вивезти з Росії військові таємниці?

– Та заради Бога, я вас благаю. Ці технології – минуле століття, – каже категорично Олександр. – І на “Знамені” технології застарілі давно. Їхню продукцію використовують тільки тому, що старі системи ППО ще працюють. У нових уже зовсім усе по-іншому. Що більше, у грудні минулого року такі прилади, які начебто планував продати мій батько, провозив з України інший хлопець, молодий, 30 років. Його просто видворили з Росії, нічого не зробили. Тому тут суто політична справа. Я все життя знав батька як людину чесну, і ніколи ні в які авантюри він не ліз. Завжди намагався спокійно жити і спокійно спати. І ця угода не була для нього чимось протиправним.

Прикро, що людина півжиття працювала на благо Росії, а його тепер там судять.

 

Віктор Шур. 20 років за фото зарослого поля

Замолоду Віктор Шур був нафтовиком, із родиною жив у Сургуті на заході Сибіру. Вийшовши на пенсію, повернувся в рідний Чернігів. У нафтовиків пенсія висока, тож громадянство зараз уже 58-річний Віктор вирішив не змінювати. Зайнявся антикваріатом, скуповував і продавав монети, ордени, картини. Це сімейний бізнес, батько Віктора — відомий на всю країну колекціонер, якого відвідували і Віктор Ющенко, і Юлія Тимошенко. У справах Шур часто їздив по країні, виїжджав у Росію. Під час одного з таких візитів виїхати з Росії він уже не зміг.

Про це ми говоримо із сином Віктора Валерієм. Він живе в Києві, працює менеджером на будівництві. Відчутно, що нервам Валерія за останній рік довелося тяжко. Кілька разів він уточнював моє ім’я та прізвище, назву видання. Про багато моментів говорити телефоном не захотів. А під час зустрічі, що відбулася в людному місці, майже постійно тримав затиснутими в кулаці маленькі ножнички.

– 9 грудня 2014-го він поїхав у чергову поїздку в Брянськ. Планував побувати на одній зустрічі і повернутися назад того самого дня. Навіть телефон із російським номером удома залишив. І він затримався, наступного дня не повернувся, і на наступний. Таке бувало, і раніше не було приводом для занепокоєння. А вже на третю добу ми забили тривогу. Батько їхав машиною, і я обдзвонив усі держоргани і в Росії, і в Україні – щоб з’ясувати, чи не потрапляли в аварію подібні машини. Не потрапляли. Обдзвонив морги, лікарні – нема. Тоді я подав у загальноросійський розшук. Але мої друзі в СБУ сказали, що його затримало ФСБ на кордоні при спробі виїзду в Україну.

Отже, Віктора мали десь утримувати. Але в жодному СІЗО й жодній в’язниці його не знайшли. 13 грудня чоловік зробив із невідомого номера один дзвінок своїй співмешканці. Понуро сказав, що живий-здоровий і повернеться за тиждень. Розмова тривала 10 секунд.

– Імовірно, його тримали в якомусь “обезьяннике”, що ніде не числиться, не проходить ні за якими базами. Навіть генерал ФСБ, наш далекий родич, не міг його знайти, – пояснює Валерій.

25 грудня Валерій поїхав у Брянськ, щоб розшукувати його на місці. Через знайомих у російській прокуратурі й ФСБ стало зрозуміло, що на день раніше Віктора етапували до Москви. Тоді ж, 24 грудня, на прохання слідства він підписав якісь папери. Державний адвокат запевняв: підпиши – і тебе випустять. Після того, як він поставив підпис, його звинуватили у шпигунстві. За цією статтею чоловіку загрожує від 12 до 20 років в’язниці.

Син бідкається, що батько спершу подзвонив коханій жінці, а не синові. Вважає, тоді ще були шанси його визволити. Адже причиною затримання було, як і у справі Станіслава Кліха, “спротив органам правопорядку”.

Син затриманого переконаний, що ніякої шпигунської діяльності батько в Росії не проводив. Так, Віктор був за Майдан, мав із собою українські прапорці та наліпки, які роздавав і в Брянську, і в Москві. Він дискутував зі знайомими людьми, доводив, що в Україні не хунта й що малюків тут не їдять. Але нічого радикального.

Усі звинувачення проти Шура базовані на фото, які він зробив.

– Усе будується на фотографіях у фотоапараті якогось поля, що нібито є військовим об’єктом, – каже Валерій. – Як потім з’ясувалося від адвоката, на цьому фото дійсно показано військовий аеродромом у Брянську, але зараз це поле, у якому росте очерет, по ньому ходять корови, а злітно-посадкова смуга розбита.  Аеродром не функціонує вже, напевно, від 1980-х років, існує лише на папері. А фактично це заросле поле, і більше нічого.

Я не знаю, фотографував батько чи ні. Під час зустрічі він цього озвучити не може. Каже: “Я підписав папери і тепер, звичайно, шкодую”.

Суд над Віктором мав відбутись у травні. Але, схоже, бракує речових доказів, чоловіка просять підписати нові папери. І він це робить: Шур свідомо пішов на співпрацю зі слідством. Усе заради того, щоб не дали максимального терміну. Щоб у батька не забрали останні продуктивні 20 років — це все, чого хочуть він і його сім’я. Для тих, хто співпрацює, можуть визначити покарання, менше від визначеної законом нижньої межі. Можуть навіть дати “лише” чотири роки.

– У тому, що його посадять або що справу доведуть до кінця, сумнівів немає, тому що в Росії немає справедливості і суду, – впевнений Валерій. – Вибір тут тільки з двох зол. Позиція мого батька: краще співпрацювати й отримати менше, ніж не співпрацювати, і тебе посадять на все життя.

Антон Семиженко, для INSIDER.

Автор висловлює вдячність за допомогу в підготовці матеріалу Центру громадянських свобод.