Герої нашого часу: Сергій Ващук

мпронгш

 

Герої нашого часу: кулеметник полку «Азов» Сергій Ващук

До початку війни я вів активну громадську діяльність. Разом з побратимами ми складали кістяк правого руху у Луцьку, організовували акції, частину з яких не афішували у зв’язку з політичною ситуацією  в країні. Ось, наприклад, ми організовували перші акції на підтримку Павличенків ще до того, як це стало мейнстрімом (усміхається). Тоді ми ще називалися «Чорний блок».

Потім розпочалася Революція. Ми з хлопцями пройшли Майдан – нам вдалося потрапити на усі «ключові» моменти, вдома у мене лежить шматочок Леніна.

Після Революції ми  зрозуміли, що у Луцьку нічим не допоможемо, тому вирішили їхати на Схід. Волиняни стали першою організованою групою, яка приїхала в «Азов» – тоді у батальйон поїхало 14 наших хлопців. До цього я не служив у армії, та й з усієї нашої групи служив лише один хлопець. З першої нашої групи восьмеро і досі воює.

Мені вдалося потрапити в «Азов» 16 травня, тобто трішечки раніше, ніж іншим – я  займаюся лицарськими боями (я капітан клубу «Айна Бера»). Тож у Києві у мене був турнір. Тож коли я «відвоював» там, поїхав на Схід.

Батькам вирішив не казати, «офіційною версією» були курси підготовки – розповідав, що трохи підівчуся, як зі зброєю поводитися, бо  в країні складний час. А потім у телефонних розмовах плавно пересувався все далі на Схід (усміхається).  Мама знає, що немає сенсу мені щось доводити.

На момент, коли я приїхав, «Азов» саме формувався. До його складу увійшло багато націоналістів – основою стали представники «Патріоту України», з якими у нас було тісне знайомство. Полк формувався як велика дружня родина – я пам’ятаю «Азов», у якому було 60 людей і усі всіх знали. Зараз це в рази більша кількість людей.

Та й по правді, вибір між батальйонами був невеликий. Для мене це був правильний вибір, про який я жодного разу не пошкодував.

Отож ми потрапили на тренувальну базу, де  пройшли базові навчання. Потім було 10 днів курсу молодого бійця – тоді нас готували інструктори різних родів військ, які навчали нас азів практики. Там ми навіть вистріляли по 20 патронів та навчилися ставити розтяжки (усміхається).

Третього  червня ми вже були у Бердянську, а  через десять днів був штурм Мар’їнки. Ми там були мало задіяні, бо  основний удар на себе взяли хлопці, які найпершими прийшли в «Азов». Це був дуже правильний вибір – взяти в бій «обстріляних хлопців».

Після цього нас ще багато і довго готували, у нас були чудові інструктори. В «Азові» завжди є люди, які мають досвід і готові ним ділитись – у нас є «Маестро», який пройшов три військові кампанії, у тому числі Ірак. Мені здається, що він знає що робити взагалі у будь-якій ситуації.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

Перед першим боєм була велика кількість цікавих виїздів. 8 липня ми виїжджали за Новоазовськ під самий кордон для патрулювання, бо раніше там помітили висадку російських військ. Так добре пам’ятаю це,бо в  мене у телефоні збереглося повідомлення «Вітаємо вас знову на території України», – дрібниця, але приємно (усміхається). Найвеселішим було те, коли ми їхали практично без нічого та планували повернутися через 3 години, а в результаті поверталися через 3 дні. Але це війна, треба бути готовим до форс-мажорів.

Першим моїм бойовим досвідом стало звільнення Мар’їнки. У нашого полку тоді було лише два крупнокаліберних кулеметів, і один з них дістався мені (усміхається). Ми тоді добре відпрацювали. Було весело, коли нашій машині пробили бак, і повз мене пролетів РПГ. Якби ми були у броньованому КАМАЗі, то зараз я вже б не розмовляв. А так був просто борт, між дошками якого і пролетів заряд. Після Мар’їнки був Новий Свєт, тоді Іловайськ – ми були останніми, хто вийшов з котла перед тим, як він «закрився».

У вересні ми займалися обороною Маріуполя. Там я зрозумів, що досить багато проукраїнських людей, які нас активно підтримують.  Причому, таке співвідношення постійно зростає на нашу користь.

Взагалі осінній застій мені асоціюється з блокпостами, виїздами на нейтральну територію, виїздами у місто та Гранітне. Крім того – постійні вилазки на позиції сепаратистів, особливо «весело» було, коли температуру – 16 градусів. Одного разу нас врятувало те, що у нас був тепловізор,  а у сепаратистів лише прилад нічного бачення. Тобто ми їх бачили,  а  вони нас не дуже – тоді нам вдалося закинути їх гранатами та потім добити.

А ще ми вітали сепаратистів з Новим Роком – серед білого дня поставили український прапор за 300 метрів від їх позицій, навіть встигли сфотографуватися, поки вони почали стріляти. А у Новорічну ніч ми вітали їх бенгальськими вогнями та вигуками (усміхається).

Взимку ми зайшли в Широкіне, яке не було «ні нашим ні вашим» – туди їздили і ми, і сепари, це була нейтральна територія, на якій не було ні світла ні води,  але ще лишалися місцеві жителі.

Ми зайняли частину Широкіного, операцію провели силами нашого полку – тоді вдалося відкинути лінію фронту від Маріуполя на 20 км.  Я тоді брав участь в операції в Павлополі – ми нахрапом на  ентузіазмі змогли «провернути операції один день. Генерали пророкували втрати 60%,   а нам вдалося відбутися фактично легким переляком. Від бою я завжди очікую більшого екстріму. Ну просвистіло щось кілька раз, ну бахнуло (усміхається). Останні рази, щоправда, вже обстрілювали мінами – якби ми не були настільки безвідповідальними (усміхається) і поводилися згідно усіх військових інструкцій, то мали б кілька двохсотих, бо міна прилетіла на місце, де мав стояти пост – росіяни тоді накрили великий квадрат.

Взагалі, коли я потрапив на Схід мене найбільше вражав менталітет людей. Пам’ятаю початок зачистки Маріуполя – люди їхали в місто. Ми їх питали – для чого, бо вибухи було чути ще здалеку. А у відповідь чули – мені треба на роботу, чи до банкомату, бо тут найближчий. Люди зациклені на роботі,  у них є схема – є хазяїн, який дає роботу і не можна порушувати такий устрій. Навіть коли поряд вибухають міни.

Але є й адекватні люди, котрі допомагають, хтось просто говорить добрі слова. Ось пригадую, як нам чоловік років п’ятдесяти, намагався дати 20 гривень. Ми, звісно, відмовилися та пояснили, що ми тут не за гроші. Але я розумію, що ті гроші для цього чоловіка дійсно важили і для мене це показник. Це НАШІ люди.

Мені не важко було звикнути до того, що відбувається на війні. Це не було різке занурення в армійщину – ми приїхали на Схід  усі рівні, з однакового середовища і поступово навчилися воювати.

Часто чую про залежність від адреналіну. Ні, в мене такого немає – я на ротації стрибнув з парашутом, сходив у похід в гори, тож все нормально (усміхається).

Але важко звикати до життя у Луцьку, поки там воюють мої побратими. Як мінімум знаю, що моя підтримка буде точно не зайвою. Та й люди тут живуть своїм життям і зовсім не видно, що у країні є війна.  Коли я їхав на ротацію, то з Маріуполя потрапив у Львів – там стільки розважальних заходів і єдине, що нагадувало про АТО – це розбита машина в центрі, біля якої збирали гроші. Кожна людина має право на відпочинок, але у нас кожного дня є  втрати, тому неприємно бачити феєрверки.

Війна мене не лякає. Згадайте історію – чоловіки створені для війни, так було і за Київської Русі, і в період козацтва та УПА. Тому війна не може лякати здорового чоловіка.

Раніше багато хто розповідав про свій націоналізм, а в результаті побував в АТО 10 днів, та й то далеко не на передовій – такі люди для мене просто не відповідають за свої слова. Але ми розчаровуємося в людях лише тоді, коли занадто багато від них чекаємо.

 

Василина БОРУЦЬКА