Бійці в тилу, яким дедалі важче

вироби

Їх називають бійцями в тилу, без них несолодке життя українських воїнів було б іще нестерпнішим. Кожна подорож волонтерів на схід – це ризик не повернутися додому, і щоразу стає дедалі важче оминати ворожі блокпости та діставатися до пункту призначення.

Про це у матеріалі на шпальтах інформаційного агентства Волинські Новини пише Вадим Панафідін.

ВОЛОНТЕР – ЦЕ НЕ ПРОФЕСІЯ, А СТИЛЬ ЖИТТЯ

«У добровольця не завжди є час, але у нього завжди є добре серце». Здається, саме цією цитатою невідомого автора керуються волинські волонтери при обласній Спілці Афганців у своєму прагненні допомогти бійцям на сході. Попри всі труднощі та небезпеку життю, вони щоразу прямують на Донбас та везуть хлопцям найнеобхідніше.

Волинська волонтерка Лариса Тарасюк розповідає, що кожного рейсу група добровольців розвозить допомогу по всій лінії фронту від Маріуполя і до Артемівська. Жінка каже, що допомагають не лише волинянам.

«Ми не ділимо бійців АТО на «наших» і «чужих», вони всі наші – українці! Щоразу ми відправляємо по 2 машини, це – близько 10 тонн вантажу. Веземо продукти харчування, одяг, спецспорядження, медикаменти. З медикаментами нам допомагають друзі із-за кордону. Зокрема, поляки, німці, італійці, американці, і це не лише вихідці з нашої держави. Медики дуже щасливі, коли отримують від нас посилку. Багато передаємо кровозупинних засобів», – розповідає жінка.

Та додає, що волонтери при обласній Спілці ветеранів Афганістану активно співпрацюють із США.

«Тут ми купуємо вишиванки, передаємо їх в Америку, а там український національний одяг продають на аукціонах і купують за виручені кошти кровозупинні бинти «Селокс» та передають нам. Один такий препарат із аптечки коштує близько 29 доларів США. А ми відправили на схід вже понад 6600 штук – всього на 197 тисяч доларів.

Чохли для аптечок шиють в Луцьку, ми їх замовляємо, а далі самі формуємо наповнення. Завжди відчуваємо підтримку від «Волиньфарм», їм особлива подяка», – каже пані Лариса.

Не забувають волонтери і про продукти харчування, а це – крупи, макарони, цукор, картопля, огірки, капуста, морква. У Торчині, спеціально для волонтерів, постійно печуть хліб, допомагають і з Маневицького району, а цього разу долучилися села біля Нововолинська. Звідти жінки передали більше 17 ящиків пирогів.

Жінка пригадує, що минулого місяця була одна із найдовших поїздок.

«Та поїздка відбулась завдяки допомозі людей з Горохівського району, зокрема сіл Жабче, Колодеже, Наталин. Вони привезли сало, борошно, цукор, картоплю. Тоді ми 6 діб у дорозі були, прохали майже всю Донецьку і частину Луганської області», – каже Лариса Тарасюк.

Жінка розповідає, що волонтерам активно допомагає і «Автомайдан України».

«Раніше і вони їздили возити допомогу в зону АТО. Втім, наша влада забрала до війська тих, хто забагато виступав і багато говорив. Зараз же «Автомайдан України» передали нам свій бус», – каже волонтер.

Щопоїздки цивільні добровольці везуть бійцям на схід ковбасу. У цьому допомагає підприємці Дмитрук та Забіяка, також власники «Луцьк Експресу», марежі магазинів «Наш Край» та «Салют».

«Окрім матеріальної допомоги із рідного краю, наші солдати отримують і моральну підтримку. Наші воїни з величезним нетерпінням чекають на посилки, а коли їх отримують, то в очах такий блиск, що вам не передати. Тут головне – що це з дому, що про них дбають, не забувають.

Коли ми приїжджаємо в певний пункт дислокації воїнів, то ділимося з усіма. Хлопці розповідають, що одного разу до них приїхали якісь волонтери, запитали хто з такої-то області, двоє підняли руки – їм по ящику і дали.

Був ще гірший випадок на полігоні у Київській області: всі були з однієї області, лише троє волинян, то усім дали берці, форму, а нашим – не дали.

Так не можна робити, бо на передовій стоять усі наші – усі українці. Як можна ділити на «наших» і «не наших»? Окрім того, якщо говорити про волинян, то вони не лише у 14 ОМБ, а їх розкидали по всіх бригадах.

Наші хлопці – розуміючі. Ми їм привозимо усе, що маємо, а вони кажуть, що те і те їм не потрібно, краще завезіть іншим хлопцям.

А було й таке, що на одному пункті дислокації нам дали згущене молоко, сказали що його у них дуже багато, тому треба поділитися з іншими. Вони самі були у скруті й розуміють весь стан справ на фронті не із переказів, а з власного досвіду», – веде розмову Лариса.

ГОЛОВНЕ – НЕ ЗДАВАТИСЬ!

Волонтерка розповідає, що зараз волиняни майже не долучаються до допомоги – зневірилися, втомилися.

«Останнім часом волонтерство нагадує випрошування милостині. Ми самі дзвонимо у сільради, звертаємося за допомогою. Цікаво відзначити те, що в сільській місцевості люди активніше відгукуються, ніж у місті. Ми тільки подзвонили у Горохівський район, то нам за два дні повний бус назбирали.

Також веземо й іменні передачі. Бо «Новою Поштою» дуже дорого й не завжди вони доходять.

Торік наша дітвора стояла по магазинах, тоді за день можна було назбирати по 7-10 мішків продуктів. А зараз за вихідні ледь півмішка збираємо.

Якщо перестанемо їздити, то там нашим хлопцям «гаплик» прийде», – каже Лариса.

Щодо труднощів, з якими зіштовхуються волонтери – це пальне, його завжди бракує, оскільки на одну поїздку необхідно близько 700 літрів дизпалива, окрім того – машини часто ламаються, тому ремонт – теж чи не перша необхідність.

Минулої п’ятниці волонтерам зателефонували та повідомили, що пального немає і не передбачатиметься. Та вони за півдня змогли знайти добрих людей, які зголосилися допомогти.

ФРОНТОВА НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ

Щодо того, як усе ж таки реагують на волонтерів місцеві мешканці, Лариса Тарасюк висловлюється небагатослівно. Проте, спілкуючись із жінкою, не можна не помітити її сумний погляд, який виражає душевний біль.

«Це дивні люди, я їх не розумію. Нам місцеві дорікали, що якби наші солдати не прийшли, то у них все було б чудово. Але ж самі і приходять до нас за продуктами, бо їм нічого не дають окупанти. А ще було таке: прибігав хлопчик років восьми, брав продукти, потім ішов та здавав позиції наших солдат, по них бомбили. А наступного дня знову приходив. Що ж тут зробиш… це дитина. Складно там. Втім, є і хороші люди. Приміром, у нас на 33-му кварталі в Луцьку проживає внутрішня переселенка, яка допомагала нашим хлопцям під Дебальцевим. Її чоловік потрапив під обстріл, весь живіт розпороло, його привезли до нас на лікування, і вона зараз тут живе та нам допомагає. Їм дуже важко, адже немає ні житла, ні майна, а вік поважний – близько 60 років. Втім, люди люблять свою Батьківщину та віддають себе їй.

Так і там багато є тих, хто допомагає. Але бувають випадки, що за допомогу українським воїнам російсько-терористичні війська знущаються над місцевим населенням. Окупанти лупцюють людей, калічать чи ґвалтують дівчат. Тому більшість місцевих просто бояться», – зітхає жінка.

Також вона розповідає, що під час поїздок (а в неї їх було дві) помітила разючу відмінність між жителями Луганщини та Донеччини.

«Луганчани весь час чекають, що їм хтось щось привезе. Вони вважають, що їм усі зобов’язані, а от на Донеччині люди більш працьовиті й розуміючі.

Та у поїздці буває всяке. От, є у нас такий волонтер Валерій Курстак, який вже вихав у 52-й раз. То одного разу зупинили їх російські військові. Вони не зорієнтувалися, що номерні знаки волинські. Валерій у нас російськомовний, тому вигадав, що вони із шахти їдуть, зі зміни – їх відпустили. Було й таке що під обстріл потрапляли.

Зараз у нас вже є єдина стала, сформована команда із 10 осіб. Раніше було більше, але багато людей «відсіялося». Серед тих, хто постійно їздить – мешканці Нововолинська та Локач.

КОЛИ СВИСТ КУЛЬ – СИГНАЛ ДО БОРОТЬБИ

Водій волонтерського буса Андрій Гаць їздить в зону АТО вже понад рік і за цей час зробив уже близько 40 поїздок.

«За весь цей час ми добре вивчили дорогу, знаємо, де які блокпости, яким шляхом потрібно їхати і де вивантажуватися. Їздимо ми і на передову. Втім, є місця, куди ми не можемо під’їхати, тоді зідзвонюємося з хлопцями і виїжджаємо на близьку до них зону, де і зустрічаємося. Головне, аби у нас техніка не ламалася, а доїдемо скрізь!

Бувало, що під обстріли потрапляли. Усе це секунди: вижив – добре, проїхав – ще краще. А були і дивні речі: десь в дорозі затримувалися, а потім приїжджали на заплановане місце, а воно під обстрілом було, кілька хвилин раніше – і ми були б у пастці, та Бог нас вберіг», – каже Андрій.

Та додає, що нам усім необхідно об’єднуватися, адже там, на війні, найкращі сини України, а наша сила – в єдності.