Треба менше скиглити і більше працювати, – волонтер-військовий Дмитро Кічук

волонтер

Після Революції Гідності чимало активних українців знайшли себе – хтось став волонтером, а хтось пішов обороняти наші кордони від російського агресора. Але серед активістів знайшлися унікуми, яким вдалося поєднати ці напрями діяльності.

Автомайданівець Дмитро Кічук активно волонтерив близько року, аж тут – повістка. Чоловік, який не раз бував на Сході та розумів, що там не мають помирати 18-ти річні хлопці, пішов в армію не задумуючись. Військові оцінили його талант швидко знаходити необхідне – Дмитро став командиром групи арт-розвідки та «власним волонтером» батальйону «Донбас-Україна».

Про поїздки на Схід та волонтерство для армії «зсередини» – в інтерв’ю з Дмитром Кічуком.

-Дмитро, коли ви почали займатися волонтреством?

-Після Революції я став активістом «Автомайдану України». А коли розпочалася ця війна, ми неодноразово їздили в зону АТО, на саму передову – у Щастя, Піски тощо. Ми возили хлопцям все – одяг, їжу, технііку.

Розпочалося наше волонтерство весною минулого року. Пригадую, як ми з Олегом Бондаруком їздили на всеукраїнський з’їзд  Автомайданів у  Канів. Тоді автомайданівці з Червонограда везли в два буси продуктів для своїх бійців, але по дорозі на Схід у них зламався бус. Тож вони підійшли до нас та спитали, чи можемо ми допомогти відвезти допомогу. Ми, звичайно ж, погодилися.

-Куди довелося доставити вантаж?

-Просто з Канева поїхали під Слов’янськ. Ми правда, трохи не знали що й до чого, не уявляли обстановки,  а про війну чули тільки з телевізора. Тож один відомий медик провів нам лікбез щодо того, як поводитися на передовій.

Правду кажучи, до того часу ми шукали себе. Революція минула,  а особливих змін не було. Але після тієї поїздки ми зрозуміли, де потрібна наша допомога. Отож реальна волонтерська допомога на базі «Автомайдану України» розпочалася після поїздки у Слов’янськ.

-Що найбільше вас вразило на Сході?

– Відчуття. Вперше ми відчули війну, коли перед нами розстріляли машину. Тоді було дуже страшно, але страх минув за десять хвилин, особливо після побаченого потім: хлопці були чорні і голодні. Вони нас зустріли, як якихось спасителів, та й досі так зустрічають. Тож після того, як я побачив їхні очі, я не міг їм не допомагати. Як згадаю тих хлопців, що там ледь не голі-босі стояли… Вражає і те, що навіть досі більшість забезпечують волонтери – кого з бійців не спитаєш, майже ніхто не згадує про державне забезпечення.

-Після повернення на Волинь зрозуміли, що вже не зможете зупинитися?

-Коли я повернувся додому, то перше, що захотів зробити – це всіх тут перестріляти. Там стріляють, а тут танцюють – різниця була дуже відчутна. Тим більше перед очима стояла картина розстрілу машини під Слов’янськом і дорога, всіяна кратерами від снарядів. А де-не-де снаряди так і не розірвалися і просто стриміли з землі.

-Автомайдан допомагав різним бойовим підрозділам, чи у вас були «улюбленці»?

-Коли ми волонтерили, то не підтримували когось конкретного – де на передовій потрібна була допомога, туди і везли. Щоправда, були люди, які приходили до мене тут і говорили – дай форму. А я відповідав – подзвониш мені, коли будеш в окопі – я привезу тобі особисто. Мусив так робити, бо часто зверталися люди, яких відсилали на третю лінію оборони у той час, коли хлопці на передовій, вибачте, ходили без штанів.

-А як же ви потрапили в армію? Вас призвали?

-Так, у квітні цього року мені прийшла повістка. Я навіть спочатку подумав, що то сину, бо я ж волонтерив. Але, вочевидь, волонтери ставлять занадто багато питань. Пригадую, десь незадовго до цього губернатор розповів, що виділив «Автомайдану» 30 тонн солярки,  а в результаті ми отримали лише дві. Ми, мабуть, вже дуже набридли губернатору, оскільки він сказав, що пора активістів і патріотів відправляти на фронт.

Я не одноразово бував на фронті, тому добре знаю що там відбувається. У військоматі мені сказали що відправлять мене в «Десну». Враховуючи те, що я рік їздив на Схід, в мене не було особливого бажання туди іти, бо мені не потрібна була моральна підготовка – я й так був готовий. Тай в армії колись служив. Тому пішов у батальйон «Донбас – Україна», який саме створювали на базі старого «Донбасу».

У батальйоні ми пройшли серйозну підготовку Батальйон сформували на основі старого «Донбасу». Але наш краще обладнали. Це війна не автоматів,  а крупнокаліберного озброєння. Наш батальйон – це взірець нової армії. Батальйон сформований на основі добровольців, у нас відсіюють усі «незрозумілі» елементи.

-У батальйоні ви продовжили волонтерити ?

-В армії найліпше працювати там, де від тебе найбільше користі, де ти потрібен. Навіть палити баню дуже відповідальне завдання, бо забезпечувати тил – не менш важливо, ніж воювати.

Комбат запропонував мені продовжувати волонтерити, але зсередини. Батальйону не вистачало невійськових автомобілів, джипів для розвідки, бо ж на завдання ж не поїдеш ЗІЛом – потрібна компактна і непомітна машина. Після того, як ми дістали автівки, комбат зрозумів, що ми можемо волонтери ти.

А ще у мене є друг Іван Бощук, теж автомайданівець. Ми з ним разом волонтерили, Іван волонтерив навіть більше за мене. Тож коли мене призвали Іван пішов добровольцем. То ми двоє – гоп-команда – так і пішли разом, і у мене є надійна підтримка.

-Що ви як волонтер шукаєте для батальйону?

– Батальйон, можна сказати, зібрали з голого поля. Ми жили в наметах, самі організували побут. Тепер ми пройшли злагодження у Широкому лані та вирушаємо на Схід. До нас до речі двічі приїжджав міністр оборони, він задоволений нашою підготовкою.

Зараз я шукаю безпілотники для нашого батальйону. Мушу дістати їх будь-якою ціною, бо вони допомагають рятувати життя. Ми приїжджаємо під позиції сепаратистів, запускаємо безпілотники і отримуємо картину, що відбувається там у сепаратистів.

Десь я прочитав таку статистику, що життя солдата коштує півтора мільйони гривень з розрахунку виплат. А безпілотник коштує дві тисячі доларів і дозволяє врятувати це життя. Тож ліпше ми втрачатимемо метал, а хлопці хай повернуться і будують Україну.

-Волонтерити в армії важче, ніж на «гражданці»?

-Звичайно, тут ти маєш конкретне завдання, яке мусиш виконати. Раніше, коли я волонтерив,  я не звертався ні до фондів ,ні до когось конкретного, бо ми оперували лише коштами, які пожертвували люди. А тепер я маю конкретний строк, до якого мушу знайти гроші на безпілотники чи щось інше.

-А як проходить військова підготовка? Волонтер-розвідник тренується разом з усіма?

-Так, але нашу групу готують окремо, бо у  кожного своя спеціалізація. Я не хочу, щоб мене звільнили від військової служби, бо за рік поїздок вже бракує адреналіну. Я командир відділення, сержант, а Іван – шофер. Також у нашій групі ще двоє хлопців.

Вже зовсім скоро ми розпочнемо  виконувати бойові завдання.

-Що вас найбільше вражає на війні?

-На місці до обставин звикаєш дуже швидко. Але до війни зникнути не можна, бо вона існує лише там, а тут її немає – люди розслабилися і думають, що це вже кінець. Але це зовсім не кінець – крапку поставимо лише після перемоги.

Хлопці приїжджають морально вбиті і фізично скалічені. Люди повинні думати про те як допомогти, кожен в міру можливостей, хоч зараз  важко і звідусіль кричать, що нас зливають. Але не можна віддавати Донбас, бо заберуть і Україну далі. І що, будемо жити тільки у Волинській області? Тому люди мають знаходити в собі сили і розуміти, що за спокій потрібно платити,  бо хлопці на Сході платять набагато більшу ціну – вони віддають свої життя.

Війна – страшна, немає там ніякої романтики. Порівнюючи те, що я бачив – Піски під час першої поїздки і зовсім недавно – це ніби ти побував спочатку на землі, а потім на Марсі. Останнього разу ми застали зрівняний з землею плац, катакомби і згарище.

За час війни я втратив частину друзів. Ось минулого року ми їздили в Щастя, ще отця Михайла вперше привезли в зону АТО, він нас освячував і казав, що ми якісь шалені, проскочили за 300 метрів від сепратиствського блокпосту. Це мистецтво, а головний митець – наш водій Іван. Тож ввечері ми сиділи з моїм другом Сороковим і говорили про те–про се. Наступного дня його вже не стало,  і таких людей багато. Так було і з нашим автомайданівцем Андрієм Атаманчуком – ввечері ми поговорили по телефону, а наступного ранку їх розстріляли. Це страшно, але я вже навіть звик.

-Встигаєте і служити, і волонтерити?

-Зізнаюся, це важко, але треба, щоб хтось це робив.  Я свідомо на це пішов, тим більше, мені Іван допомагає.

-Як ставитеся до того, що волонтери ідуть в політику?

-Позитивно, мені навіть мені пропонував іти на місцеві вибори Павло Данильчук. Я відмовився, бо не хочу балотуватися поки на фронті, щоб не розпорошуватися. Коли я відслужу, то буду мати моральне право іти в політику.

Якби я не був зараз в армії, то обов’язково пішов би в політику, бо треба змінювати країну. Дивуюся тим, хто засуджує нові обличчя – давайте всіх тих самих людей місцями поміняємо, так? То ми вже 20 років так живемо. Тому я вважаю, що це правильний крок.

-Що плануєте робити після закінчення війни?

-Я закінчив художню школу і до війни займався декоративним оздобленням, дуже це люблю. Тому коли ми переможемо, повернуся до цього заняття.

А поки що не загадую – зараз я не планую здаватися чи жалітися. Цитуючи одного не дуже хорошого чоловіка, скажу – менше скиглення, люди. Щоб перемогти, треба менше скиглити і більше працювати. Тоді все у нас буде добре.

Розмовляла Василина Боруцька