25-річна медик врятувала 100 азовців

Олена Мосійчук з сином

Польовий хірург “Азову” Олена Мосійчук розповіла, як рятувала бійців на передовій.

Про це інформує Depo. Донбас.

Вже рік жінка служить у складі полку спеціального призначення Національної гвардії “Азов”, на її рахунку понад 100 врятованих життів. Була на всіх бойових позиціях, але після контузії тимчасово працює інструктором з медицини на київській базі полку, де вчить хлопців, як врятувати життя собі та своїм побратимам . У свої 25 років Олена отримала президентський орден “За відмінну військову службу Україні” та “Народний Герой України”.

“З самого початку в “Азові” я була на передовій, і ось лише два місяці тому приїхала на базу полку як інструктор за станом здоров’я. У мене була третя контузія, тріщина в нозі та осколки. В основному контузія дає про себе знати, тому поки що не можу продовжувати роботу на передовій. Але думаю, що коли одужаю, повернуся назад”, – розповіла медик.

За словами жінки, за рік служужби у полку вона об’їздила всі бойові позиції: Іловайськ, Мар’їнка, Сніжне, Широкине, Маріуполь, Саханка, Заїченко, Гранітне. За фахом Олена – хімік, але отримала додаткову освіту у військовому інституті Естонії за спеціальністю польовий хірург.

“Це було вже під час війни, я поїхала туди на ротацію у 2015 році. Сподіваюся, коли закінчиться ця війна, зможу брати участь у всіх миротворчих месіях по всьому світу і також допомагати там. Насправді, вік живи – вік учись. Іноді бувають ситуації, до яких тебе не готували. Тому що та війна, до якої натівські інструктори готували, відрізняється від нашої. Вони воювали в Іраку, Афганістані, і до медиків там противник інакше ставився. А у нас в першу чергу вбивають медиків – для інструкторів це нонсенс” , – пояснює Олена.

Хірург працювала в червоній зоні. Згідно з протоколами тактичної медицини, зони надання допомоги поділяються на червону – місце проведення бою, жовту – де немає ризику потрапити під вогонь противника і зелену – де відбувається евакуація пораненого.

“Я була завжди із своїм підрозділом. Екіпіровка у мене така ж, як у всіх: бронежилет, каска, наколінники, рукавички. Ми не носимо шеврони, що вказують, що ми медики, аби менше привертати увагу”, – стверджує Олена.

Завдання жінки під час бою – надати першу допомогу і витягнути поранених на собі з-під обстрілу, поки бійці продовжують бій, щоб їх не відволікати. Після цього вона садить пораненого в машину і далі продовжує вже у машині рятувати людину, передаючи її на жовту зону.

“У мене до машини не влазили носилки, оскільки це був звичайний джип. Ми складали сидіння, клали людину на обривок, так би мовити, столу, закріплювали його джгутами і все – везли на жовту лінію”, – згадує жінка.

Працюють медики завжди на максимумі, тобто якщо йде бій, вони завжди там. Від роботи медика залежить життя людини.

“Бувало таке, що ми по троє-четверо діб не спали, поки не було підміни. Рятуємо, поки є сили і можливість. У мене на рахунку понад 100 осіб. У деяких медиків хлопців трохи менше, у когось з інших батальйонів – більше. У нас в полку проходило все так, що хлопці більш обережні і по максимуму звертали увагу на якісь засідки й інше, тому нам, медикам, менше доводилося працювати”, – продовжує вона.

***

“Медикаменти зі мною всі, що є в аптечці: в першу чергу, джгут, тампонація, знеболююче, кровоспинне. Ну і плюс крапельниці, але дуже складно ставити крапельниці, коли йде бій, і завжди треба розраховувати на свого напарника або бійця, який буде тебе прикривати. Тому що для тебе не існує бою, для тебе існує тільки твій поранений”, – ділиться спогадами лікар.

За її словами, завжди є одна-дві особи, які прикривають медика – стрілки. У Оленчиному підрозділі були прості бійці, які допомагали.

“Коли ми починали, то були ніби сліпі кошенята. Зараз вже в “Азові” є лінійний підрозділ медиків, у яких є свої стрілки-медики, які з ними працюють. А раніше у нас такого не було”, – мовить жінка.

Окрім того, завдяки цій війні лікарі в лікарнях багато чому навчилися. Багато хто вперше побачив, що таке голка для декомпресії при пневмотораксі, джгутам CAT вони дивувалися.

“Під час Широкинської операції ми привозили поранених до маріупольської бази медичної швидкої допомоги, там також працювали військові медики. Але 14 лютого, коли був дуже великий потік і наших поранених, і чужих, лікарі не знали, як їм оперувати в умовах антисанітарії. Адже ми звикли працювати в полях, в болоті, а вони – ні, тому лікарі просили допомогти їм. Коли не було місць в операційній, ми працювали в коридорі”, – згадує хірург.

“Раніше – припустимо, в Афганістані – під час війни люди часто гинули від звичайної артеріальної кровотечі, яку можна було зупинити, і врятувати людину. Але у нас таких смертей набагато менше. Бувало навіть рятували людей, яким пів голови зносило і мозок. Вони, звичайно, залишаються живі, але це не життя… Хіба що для родичів це хоч щось”, – пояснює медик.

***

Наразі на базі “Азову” Олена з іншими лікарями навчають бійців, як самостійно надати першу допомогу собі і своєму товаришу, діляться своїми знаннями та досвідом.

“В індивідуальну аптечку кожному бійцеві ми в першу чергу комплектуємо джгут, ізраїльський бандаж, вату, бинт, Налбуфін – протишоковий знеболюючий, необхідний у разі ампутації, Целокс в бинті (від порошку ми вже давно відмовилися) – кровоспинне. А там вони вже самі комплектують собі протигрипозні всякі крапельки. Ми їх вчимо, як правильно накласти джгут, на які місця, як ізраїльським бандажем скористатися”, – пояснює жінка.

***

За словами лікаря, полк живе за рахунок волонтерів, однак, аптечок все одно не вистачає. Зокрема, є брак крапельниць в м’яких упаковках, скальпелів, пінцетів, шовні матеріали – на вагу золота.

Щодо лікарень, то там бракує коштів на тампонади, хірургічні засоби, крапельниці, перев’язувальні матеріали, антибіотики, адже при будь-якому пораненні людині тиждень колють антибіотики від зараження. Також є нестача шовних матеріалів, зондового харчування для тяжкопоранених та побутових речей: постільної білизни, змінного одягу для бійців.

“В основному у армійських підрозділів брак медикаментів. Адже ми, добровольці, самі собі все купуємо, вибираємо форму, вибираємо свою долю, а хлопців із ЗСУ на м’ясо кидають. Дають гумові джгути і навіть не пояснюють, як ним скористатися. У них немає Целокса, а вміст індивідуальної аптечки як у 40-х 60-х роках: анальгін, зеленка, два пакетики вати, один пакет бинта і гумовий джгут, нашатир і ножиці “, – скаржиться медик.

За її словами, в “Азові” не забороняють свою індивідуальну аптечку привезти з собою, а в армійських підрозділах все повинно бути однаковим і, не дай Бог, щось зайве.

“Я знаю, зараз вже в деяких підрозділах начебто намагаються перейти на новий рівень. Але, знову ж таки, 300 доларів, щоб купити аптечку бійцю держава, можливо, виділить, але чи підуть ці гроші на аптечку – це вже інше питання. Вони зекономлять на джгуті американському, покладуть йому гумовий – це вже 100 доларів мінус – ну і тому подібне. Так виходить, що життя людини у держави оцінюється в 300 доларів”, – стверджує Олена.

***

“Якось так склалося, що спочатку я була єдиною дівчиною в “Азові”. Була я і ще три людини, але найчастіше вони не працювали в червоній зоні, а працювали в жовтій. Були бійці – медики за спеціальністю в лінійному підрозділі, але вони не працювали, як медики. Проте іноді їм все ж на бойовому доводилося працювати за спеціальністю, показувати свої навички, рятувати хлопців. Мені, напевно, як мамі, важко це бачити. У мене син росте маленький, і для мене кожна людина, незалежно від віку – як мій син. Тому що я розумію, що кожного чекає мама вдома, і це дуже складно. І якщо не вдається врятувати людину – бувають такі поранення, не сумісні з життям – дуже складно з цим  жити”, – розповідає вона.

Добровольцем жінка стала тому, що знала, що насправді відбувається в армії, в в “Азов” пішла, бо тут служили усі її друзі та брат.

“Я була спочатку волонтером, тому що жінок в “Азов” спочатку не брали. Але на перших бойових я показала, що можу рятувати, незалежно від того, що я жінка. Мене не сприймають, як жінку: я – боєць і виконую такі ж функції, як і всі. Тим більше, моє завдання не воювати, а рятувати. І мені все одно – рятувати окупанта чи рятувати нашого. Доводилося рятувати бійців і з ворожої сторони, для того, щоб наші могли отримати якусь інформацію і все інше, а потім передавали СБУ, і там вже вирішували, що з ними робити. Все-таки, ми – медики, ми – не боги, щоб вирішувати, повинен бойовик жити, чи ні”, – каже лікар.

Як пояснила жінка, під час військових дій бійці отримують у 99,9% випадків мінно-осколкові та підривні травми. А це вкрай важке поранення, оскільки дрібні осколки лікарі не можуть дістати. Зробити МРТ людині нереально, бо його вб’є струмом.

“Є один боєць у нас, “Золотий” – герой нашого підрозділу, людина, яка багато пройшла. У нього було важке поранення, і тепер він має близько 15-ти осколків в організмі. У Дніпропетровську хотіли робити операцію, дістали один осколок, а інші, сказали, не зможуть, тому що вони в таких місцях, що якщо дістати, то зроблять гірше. Загалом у кожного з бійців після осколкового поранення 5-10 осколків залишається на все життя. Жити це не заважає, але на погоду дає – все-таки, метал, чужорідне тіло. Іноді гниє. Якщо осколок потрапив в голову, то людину мучають сильні головні болі. В моїй практиці були і випадки ампутації”, – розповідає доброволець.

11845941_904055132974965_1876568912_n 11854085_904055129641632_878121445_n 11868692_904055119641633_1417540198_n