Герої нашого часу: Сергій Мерчук

22

Герої нашого часу: доброволець полку «Азов» Сергій Мерчук

Моя боротьба почалася ще під час Революції у 35-тій Волинській сотні. На Майдані шестеро наших хлопців загинули, одинадцятьох поранили, дехто лікується й до сьогодні – порох, яким у нас стріляли, був зараженим.

Потім був «Правий Сектор» на Волині, охорона кордону з Білорусією. На той час на кордоні відбувалися маневри понад трьох сотень десантників. Тому ми, як активісти «Правого сектору», а також «Самооборона» та «Автомайдан» їздили патрулювати разом з прикордонниками.

А згодом ми з хлопцями поїхали на полігон до 51-ї бригади. У Володимирі-Волинському ми прожили два тижні, там зробили перші постріли – офіцери вчили нас стріляти. А у квітні після заклику нашого командира Дмитра Яроша близько двадцяти хлопців з Волині поїхали у Дніпропетровськ. Проте  безвідповідальність командирів та відсутність підготовки зробили своє – за 10 днів ми покинули розташування Дніпра. Після того ми поїхали у Межигір’я, яке, до речі, ще під час Революції захопила саме Волинська сотня з піснею «Волинь моя, краса моя».

Отож за два дні відтоді, коли ми поїхали з Дніпропетровська, відбувся штурм першого блокпоста біля Слов’янська. Тоді ще в одного з бійців випала візитка Яроша, яка потім стала суперпопулярною. То був важкий бій – загинуло двоє наших хлопців, але їм вдалося знищити сім сепаратистів. Тож  після того випадку ми повернулися назад і не знали що робити. Але вже у червні ми з хлопцями зібралися та поїхали у добровольчий батальйон «Азов».

«Азов» був у підпорядкуванні МВС, тому можна сказати, що я був міліціонером. Це було трохи дивно після Майдану, коли ми стояли проти один одного, а зараз виявилися з одного боку барикад.

Так от, спочатку були навчання – ми тренувалися на палках як ходити зі зброєю, вивчали військові дії, готувалися фізично. Першою операцією був виїзд на Сєдово, яке можна назвати «окраїною» України. Саме напередодні поблизу розстріляли трьох українських прикордонників, тому ми хотіли помститися за хлопців. Ми почали «викликати на себе»  Збройні сили Російської Федерації – була інформація, що вони будуть прориватися. Ми їх по-всякому «заманювали», але вороги так і не з’явилися.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

До речі, десь у той період я познайомився на Сході з 51-ю бригадою. Це дуже веселий спогад.. Діло було так –  ми базувалися в Маріуполі і у нас був «сепаратистський «Порш Каєн». Ми з хлопцями вирішили випробувати його на злітній смузі, аж раптом бачимо –  на смузі стоїть танк. Ми вирішили з хлопцями пожартувати, тож кажемо командиру – давайте обмін: ми вам «Каєн», а ви нам танк. А вони сміються – забирайте, він однаково не їздить (усміхається)..  Отож ми розговорилися  і виявилося, що то наші хлопці – з Турійська і Любешова, з якими ми потім потоваришували.

Потім спільно з 51-ю бригадою була зачистка Мар’їнки, на яку я трішки не встиг. За півгодини тоді хлопці зайшли в місто, все швидко відпрацювали. Тоді загинуло двоє наших бійців, 10 отримали поранення. Ввечері був кумедний випадок, коли у місто зайшов батальйон «Шахтарськ» і взявся зачищати вже зачищене місто. А все відбувалося так, бо  координації як такої не було – ми попереджали про наш під’їзд  фактично пост-фактум – під’їжджали на блокпост і казали: ось хлопці, ми з «Азова». Така от кооперація (усміхається).

За Старобешиво, пригадую був такий момент, коли було дуже гаряче в прямому сенсі цього слова, близько 40 градусів. Хлопці приносили кавуни з баштанів, щоб хоч трохи охолонути. Наше розташування було під горою, ми умлівали від спеки. І тут – залп із «Ураганів» просто по наших позиціях. Я тоді вперше потрапив під такий сильний обстріл. Це було щось страшне – хлопці ті кавуни покидали та всі ми бігли в траншею – вибухи були такі, що аж земля гойдалася. Важко передати, що ми відчували в той момент. Один зі снарядів впав буквально за 100 метрів, і це було дійсно страшно – виглядаєш з траншеї,  а там земля гойдається.

А бійці з бригади, яка стояла поблизу, почали стріляти зі стрілецької зброї, бо думали, що розпочинається наступ. Жах, що робилося, ми вже й самі почали думати, чи не наступ часом та що нам робити. Швидко по-вистрибували з окопа, зібралися і передислокувалися звідти – тоді, слава Богу, обійшлося без втрат.

Потім я потрапив у Старобешиво поблизу Іловайська, і там теж стояла 51-а бригада. Тоді були дуже гарячі дні – багато полонених і поранених. За кілька днів поблизу розстріляли автобус з хлопцями з «Правого сектору» – тоді загинуло вдвічі більше хлопців, ніж сказали по телебаченню. До нас приїхали ті, хто вижив. Все, чого хлопці хотіли – це просто забрати вбитих. Дорослі чоловіки були у в сльозах, це було дуже важко. Ми знали багатьох з тих, кого вбили, бо разом були у Дніпропетровську.

Такі моменти на війні найважчі. Особливо коли після атак доводилося назавжди прощатися з кимось з побратимів. Першим з Волині в «Азові» загинув Хома, якому було всього 18 років. Він був сиротою, поїхав на Схід ще у травні разом з хлопцями з «Чорного корпусу». В Іловайську вони потрапили у засідку підрозділу Мотороли. Таких, як Хома треба ставити в приклад – в критичний момент він без вагань накрив собою гранату та врятував шість хлопців. Справжній Герой.

А  12 грудня ми втратили одного з найзатятіших волинян – друга Тихого. Він був  здоровенний, на голову вищий від мене – просто брав мене за шию  і підіймав на витягнутій руці. Зараз у Горохові вулицю перейменували на його честь. Це був дійсно воїн.

«Азов» брав участь у боях за Маріуполь, де ми пліч-о-пліч стояли з 51-ю та 29-ю бригадами.

Ми десь тиждень стояли перед Волноввахою, координації з іншими військовими як такої не було – нам сказали підійдуть два БТР і танк. Отож ми окопалися, півдня рили пісок з камінням. Нікого не було. Аж тут – танки! Ми вже готові були відбиватися, але на другому чи третьому танку помітили український прапор – це 93-я бригада йшла. Тож наші відразу вскочили на машину та поїхали попередити, що тут стоять свої.

Потім бій за Маріуполь, села Павлопіль і Широкіно. Пам’ятаю, тоді прийшов наш сотенний і каже – хлопці, є завдання, але ви всі помрете. Хто поїде?

А всі хором – миии!

Такі от, трошки скажені, були у нас бійці (усміхається). Ми поїхали забирати гаубиці з поля бою. Їх у нас потім забрали, а натомість дали зенітку 1941 року, майже новеньку (усміхається). Мій автомат був 1968 року випуску, але ця зброя була ефективною. Особливо з коліматором та іншими «примочками» –  можна добряче воювати.

Найгірше власне навіть не бій, а його очікування – на блокпостах просто плавився мозок. Важко зрозуміти стан, коли треба сидіти і будь-якої миті бути готовим до наступу – ти  п’єш каву, енергетик,  тобі не дають відстрілюватися. До того ж там стояли хлопці, які по кілька місяців були без ротації. Але вони виходили з ситуації та «розважалися», як могли – просто на передовій організували собі перекладину та бруси, та  й повар їхній готував неймовірно смачно (усміхається).

А нам постійно «Автомайдан» привозив харчі тоннами. У нас звідси було абсолютно все – одяг, їжа, хлопці везли нам автомобілі. От уявіть – ми стоїмо в Старобешиво. Просто прикинути – де Волинська область, а де Донецька. А тут бачимо – просто до нас їде бус “Сакура” Олега Бондарука. Як же ми зраділи! Вони нам тоді привезли їжу, одяг та бензопилу. Відтоді у нас з’явилася «фішка» про волинських різунів  (усміхається).

Після Маріуполя був Іловайськ – це своєрідний «апендицит» на карті, який міг замкнутися в будь-який момент. Усі ми тоді їхали в не дуже доброму настрої. Але завдяки нашому командиру і його діям не зайшли в котел повністю – наша колона з 32-ох машин спочатку відправила дві машини розвідки. Вороги знищили розвідку. Ми зупинилися,  а те місце,  де мала б стояти наша колона, за десять хвилин накрило «Градами». Ми ж стояли за 5 кілометрів звідти і все це бачили – адекватність дій командира врятувала багато життів.

Війна допомагає відрізнити справжніх людей від несправжніх. Хлопці готові стояти один за одного ціною власного життя. Пригадую, як у Маріуполь приїхав Порошенко нагороджувати бійців. Розпочали нагородження: спочатку нагороди отримували генерали та майори, всі реагували мляво. А коли нагороджували звичайних бійців, то всі були в ейфорії – кожен розумів, що цей хлопець дійсно був на полі бою і там робив надзвичайні речі. Таких прикладів було дуже багато.

Потім наш полк перевели до складу Нацгвардії, але я не продовжив контракт, бо мусив залишитися вдома. Добровольчі батальйони завжди відрізнялися від Збройних сил, але спільна мета і зусилля давали змогу разом перемагати.

У добровольців достатня мотивація – навіть коли сидиш на блокпості під обстрілами, що не припиняються, пам’ятаєш, що сам сюди приїхав і ніхто тебе не змушував цього робити. А взагалі не важливо, чи доброволець ти, чи у складі ЗСУ – воюємо за одне. І на Революції, і на війні волиняни у складі добровольчих батальйонів та регулярних військ роблять неймовірні речі.

А взагалі у  моменти, коли ставало особливо важко, дуже допомагали листи. Коли ти вже змучений і брудний приїжджаєш з бойового, зранку не хочеш вставати, бо все дістало, просто підіймаєш очі, а там – малюнки, дбайливо виведені лінії маленькими дитячими ручками. Все – є конкретна мета. Встав і пішов воювати далі.

 

Василина БОРУЦЬКА