Я воюю, щоб ця біда не дійшла на Волинь, ‒ Літковець

Навесні, якраз на Великдень, на одному з волинських сайтів промайнула інформація про те, що у районі міста Дзержинськ біля Горлівки бійці ЗСУ затримали розвідувально-диверсійну групу противника. Десь за день після цього я мала розмову із земляком, який, як з’ясувалося, і дислокується у тих же неспокійних краях… «Це наші хлопці взяли того «язика», ‒ повідомив Тарас. ‒ Один був поранений, його лихоманило, мав милозвучне українське прізвище, а так ненавидів усе українське, ‒ я його пожалів. Наказав знайти ковдру і вкрити, щоби зігрівся…» Звичайно, розказував Літковець, що полоненого і перев’язали, і нагодували. Поділився, як вразила його реакція на просте, здавалося б, запитання: «Я побачив у нього на руці татуювання, яке не залишало сумнівів. Проте запитав: «Ти сидів?» Він так на мене здивовано глянув і прорік: «Ну, конечно!»

Прості епізоди неоголошеної війни… Про них не напишуть у реляціях від Генштабу і не лунатимуть вони, як там, переможно. Тарас Літковець перебуває у зоні так званої АТО вже майже півроку. Він відомий на Волині політолог, історик, старший викладач Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, заступник декана історичного факультету з виховної роботи, улюбленець студентів (за ерудицію і дипломатичність), громадський діяч і найкращий ведучий передач суспільно-громадського звучання на Волинському телебаченні (причому не боявся і прямого ефіру). І не один раз виступав як експерт для всеукраїнської газети «День». Телефоном про те, як воно, на фронті, звісно, не розкажеш. Тож коли Тарас прибув у нетривалу відпустку в Луцьк, ми з ним зустрілися.

ЯК ЙОГО МОБІЛІЗУВАЛИ…

‒ Я йшов біля головного корпусу університету, розмовляв по мобільному. Раптом хтось ззаду так, по плечу… Повертаюся: троє (!) військових, виявилося, з військкомату. Вручили повістку. За місцем служби, на полігон на Львівщині, мав відбути вже наступного дня. До вечора оформляв папери на роботі, телефонував, надсилав СМС-ки… Це була п’ятниця, а з понеділка мав починатися тиждень факультету, запросили чимало гостей, усе було «зав’язано» на мені… Майже до ранку розбирався з паперами вдома, навіть про себе жартував, що, як шпигун, маю лише ніч для ліквідації «хвостів»… Старенький тато вже спав, і перед фактом я поставив його лише вранці. Здав якісь аналізи, і мене одного (!) у супроводі офіцера старенькою машиною повезли у Львів. Їхав і думав: це ж витрати на пальне, відрядження двом службовцям, а наші люди тут по 5 гривень на армію шлють… Щоправда, на місці служби забезпечили всім, що потрібно. Головне, що у нас були просто прекрасні викладачі. Всі бойові офіцери, які свій досвід здобули у кількох «гарячих» точках. І вже за кілька тижнів я опинився там, де й нині, це сектор С, між містами Дзержинськ та Горлівка, що тоді була переповнена бойовиками як місцевого «розливу», так і росіянами, російською зброєю. Відомі ж слова одного з натовських генералів про те, що не кожна країна ‒ член НАТО має стільки бойової техніки, скільки ці формування… Ми постійно відчуваємо присутність росіян… Щоночі безпілотники по 15 разів літають над нами, а вони ‒ як великі зірки, і їх непросто збити… Є маса фактів щодо того, хто з нами насправді воює і озброює так званих сепаратистів.

Війна важка, але ще важче ‒ постійне її очікування, солдату для бойового настрою потрібні перемоги. А тут постійні провокації, обстріли по півдоби з «Градів», мінометів… Убиті, поранені, тому руку відірвало, той ока позбувся… Якби мені раніше сказали, що я опинюся на справжній війні… Думав би, що радше пройду випробування для польоту на Марс.

…ЧОМУ З НАМИ ВОЮЮТЬ

‒ Ми ніколи не забували, хто наш сусід, і прекрасно знали, що робив Радянський Союз (читай ‒ Росія) в Угорщині 1956 року, Чехословаччині 1968 і Афганістані, починаючи з 1979-го… Ми знали про те, що Росія зробила з Придністров’ям, Осетією та Абхазією. Але в те, що Росія ‒ це наша найбільша історична проблема, мало хто вірив. А Фінляндія, ледь здобувши незалежність, відбувшись як держава, ще бідна і злиденна, почала будувати лінію оборони, яку згодом назвуть «лінією Маннергейма». Вони знали, що росіяни не зміняться ніколи. Тому і нам треба будувати Стіну на кордоні, не ту, що споруджує наш прем’єр, а ту, яку збудували свого часу китайці… Я для певності ще й мінні поля облаштував би. Ми не були б у світі першими. Між США і Мексикою є стіна-укріплення як захист від нелегальної міграції та контрабанди, Ізраїль півстоліття живе з мінними полями на своєму кордоні та із 12-метровою стіною навколо Вифлеєма…

Як вовк ніколи не стане вегетаріанцем і не почне їсти траву, так і Росія ‒ не має значення, під якою назвою ‒ Московія, Радянський Союз, Російська Федерація ‒ ніколи не дасть нам спокій. Я не один раз спілкувався з представниками ОБСЄ (Тарас Літковець нині ‒ заступник командира мотопіхотного батальйону, ‒ авт.), які є російськими вищими офіцерами за своїм фахом. Вони щиро вірять і стверджують, що… рятують Донбас, українську територію, від самої України. «Вы видите, что вы здесь наделали?!» ‒ це класичне, на їхню думку, пояснення того, що вже рік відбувається на сході України.

Я тепер із жахом згадую, як під час російсько-чеченських воєн судив про події, маючи дуже мало джерел альтернативної інформації. Із 1991 року Україна без бою здала Росії свій інформаційний простір як у Криму, так і на Донбасі. А за цей час, якби ми тим займалися, то виховали б російськомовного патріота. Не всі знають, що у Збройних силах України воює чимало мешканців Луганщини та Донеччини, є навіть з міста Дзержинськ, біля якого стоїть наш батальйон. 70 відсотків у нашому батальйоні ‒ російськомовні. Звісно, люди воюють на боці України з дуже різних міркувань, навіть банально так легше допомогти родині, яка лишилася тут. Але воюють сміливо, не ховаються за спини інших.

...СТАВЛЕННЯ МІСЦЕВИХ…

‒ На мою думку, найкращим дослідженням про Донбас є праця японця Хіроані Куромія «Свобода і терор у Донбасі». Цей регіон завжди завдавав клопоту як Києву, так і Москві, і, вважає дослідник, завжди й завдаватиме. Це народ без коріння, абсолютно зненаціоналізований. Класична фраза «Лишь бы человек был хороший!» Називають себе ще «православними слов’янами», у містах нові величні храми… А їхав я у Костянтинівці у неділю, зайшов у храм, а там і десятка людей не набереться… Дехто з таких «православних» виявляється навіть нехрещеним. Це не нація, це народ окремий, а я назвав би їх російськомовним етносом. У побуті ж стикаємося з різним. Є чимало російськомовних патріотів України, але є такі моменти… Заходимо в магазин, щоби поміняти гроші. Ми збирали допомогу пораненому бійцю і хотілося дати крупні купюри. Продавчиня категорично відмовляє, хоча я бачу в неї ці банкноти… Запитую: «Чому ви так до мене? Я ж вам нічого поганого не зробив!» «Вы не сделали, другие сделали. Мы прекрасно здесь жили. Пока на нас не напали украинцы». «А де ж ви жили так добре? ‒ запитую. ‒ Тут же була саме Україна!»

Причому це народ дуже працьовитий, вони так важко працюють у шахтах, у тих начебто підпільних копанках… Але не мають традицій, відчуття роду-племені. Якщо у нас на Волині населені пункти існують 300, 500, навіть тисячу років, то там ‒ 100 років, 150… Доки я з цим не стикнувся, тільки читав про це, не усвідомлював, наскільки це важливо.

Головне, що не розуміють: Росії, в яку так прагнули, вони не потрібні. Росії однаково, що на Курилах живуть гірше, ніж у Японії, у Калінінградській області ‒ гірше, ніж у Німеччині, у Придністров’ї гірше, ніж у Молдові і так далі. Коли я свого часу був на стажуванні у США, то дізнався, що у штаті Вісконсин діє програма адаптації однієї з в’єтнамських народностей. Ці люди в час військового конфлікту США і В’єтнаму були на боці агресора. Але коли військові дії завершилися, їх усіх ‒ від старого до малого ‒ перевезли у США! А тут же Росія просто використовує Донбас заради власних імперських інтересів. В Афганістані он скільки часу, хоча Росія звідти давно пішла, точиться міжплемінне протистояння, прихильників Росії знищили чи не наступного дня… Ми маємо це доносити місцевому населенню, серед якого, повторюся, є чимало російськомовних патріотів України.

…КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА?

‒ Я запитував про це п’ятьох генералів, усі кажуть, що це мають вирішити політики. У мене як у фахівця з політології, історика, а тепер ще й військовий досвід маю, ‒ передчуття не оптимістичні. Найімовірніше ми отримаємо ще одне Придністров’я, тільки з «донецьким акцентом», і нічого доброго ні для цього регіону, ні для України від того не чекаю. Коли запитують, за що я воюю, то воюю і за те, щоби ця біда не дійшла на мою Волинь, не поширилася далі за ті межі, за які поширилася уже. Ми не змінимо географію, тому маємо завжди пам’ятати, хто наш сусід і чого від нього чекати.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк