«Коли камера – зброя» – інтерв’ю з режисером проекту Вавилон’13

Вавилон 13

Режисер-документаліст творчого об’єднання Вавилон’13 Юлія Гонтарук розповіла про те, як кіно рятує життя та чому вона нізащо не зніматиме агітаційні ролики у відповідь на російську пропаганду.

Поспілкуватися з Юлією вдалося під час фестивалю «Бандерштат».

 

– Чи є у ваших фільмах щось, чого не наважилися б показати: мова ненависті, надто жорстокі картинки?

– Для себе як для режисера не бачу жодних перепон у документалістиці щодо того, чого не можна показувати. Наприклад, у нас є відео обстрілу Східного кварталу в Маріуполі, де на землі лежать трупи, все знищене «Градами». Дехто із наших друзів-кінематографістів вважає, що такі кадри або взагалі не можна використовувати, або хоча б у кінці. Але чому ні? Це війна — яка є, і люди мають її бачити. Я нічого б не стала замовчувати. Коли бійці ганебно говорять про нашу владу, ми теж показуємо цей голос народу. Ми не журналісти, які працюють у новинах, ми творче об’єднання.

Коли з каналом «1+1» готували проект «Зима, що нас змінила», мене просили: менше кадрів розстрілу. Але це переломний момент, коли гинули люди. Якщо ми не покажемо цього, то як передати — закадровим текстом? Так не має бути. «Плюси», звичайно, боролися і вирізали такі епізоди. Ми сповна не показали того, що відбулося, та передали найголовніше.

– Наскільки небезпечно режисерам на війні?

– Коли люди з нашої команди їдуть на Схід, усвідомлюють ризики. Там страшно, ми незахищені – так само, як жоден солдат не захищений від мін чи «Градів». Живеш із бійцями в окопі, їси з ними, спиш поруч у бліндажі. Це твій вибір: або робиш це або ні. Звичайно, ми не в таких умовах, можемо сховатися у бліндажі, а вони на посту. Страшно бачити, що є люди, які не ховаються, коли поряд усе свистить. Від цього не можна захиститися, все залежить від волі Божої, напевно.

Ми проживаємо емоції разом із героями, розкриваємо їх. Цим Вавилон ’13 відрізняється від телебачення. Коли знімаєш 2 години і їдеш додому спати, а бійці залишаються під обстрілами — ти наче зраджуєш їх. Ми залишаємося на бойових позиціях. Не стріляємо, хоча часто пропонують це зробити. У нас інша зброя — камера. Те, що робить Вавилон, – краплинка в морі, але коли кожен робитиме по цій краплинці, зможемо побороти пропаганду.

– Чи доводилося вам знімати людей із того боку конфлікту?

– Хотіла б, бо знаю героїв із Макіївки та Донецька, які під час Майдану були проукраїнськими, а потім перейшли на інший бік. Дуже хотілося поїхати і зрозуміти, як сталося так, що ці шахтарі стали ополченцями. Ще півроку тому мала велике бажання побувати в ДНР. Тепер уже не настільки цікаво, бо вся риторика там однакова. Це великий ризик потрапити в полон і не повернутися, особливо маючи київську прописку.

У Вавилоні є режисер, який їздив у ДНР і продовжує знімати з обох боків для фільму. Має вийти цікава історія цього конфлікту. Але для цього тебе не має бути у соцмережах, у Ґуґлі. Щоб, коли зупинять на блок-посту, не виникло запитань. Те, що я працюю у Вавилоні ’13, побувала на «Бандерштаті», вже засвідчує мою проукраїнську позицію, відтак створює небезпеку.

– Що важливо, коли берете до рук камеру?

– Сама не знімаю, хоча планую навчитися. Думаю про те, що хочу сказати, як передати історію людини або події. Це справді маленькі фільми, бо всі вони драматургічно закінчені, з зав’язкою, основною частиною і розв’язкою. Я не замислююся про глобальні речі, про те, що хочу розкрити людям очі. Просто розповідаю історію — живу, яка торкається кожного, хто живе в цій країні.

Вавилон — це не просто наше рішення знімати кіно, це наша позиція і наш протест. Таким чином підтримували голос свободи у суспільстві. Щоб надалі знімати в об’єднанні, відмовилася від усіх комерційних проектів. Це така віддушина, відчуття, що роблю щось чисте і можу фільмом допомогти.

Одного разу до нас звернулися представники ООН із проектом про переселенців. У Лисичанську знайшли паралізовану 60-річну Валентину, яка мешкала на 7 поверсі багатоповерхівки. Коли бомбили і сусіди ховалися в підвал, вона залишилася на місці. Син витягнув її між залпами. У жінки була мрія про реабілітаційне ліжко, завдяки якому могла б себе піднімати однією рукою і бодай трохи ворушитися. Це мене так розчулило, що, повернувшись до Києва, відкрила у банку рахунок і наприкінці ролика написала: збираємося придбати таке ліжко, допомагайте, хто може. Через 2 місяці везли покупку в Лисичанськ і я думала, як це круто, що кіно допомогло людині. Значить, ми на правильному шляху і треба рухатися далі.

– З’являються художні фільми, серіали про АТО — з певним пафосом і пропагандою. Чи існують подібні ризики для документалістики?

– Якщо документальна історія перетворюється в агітаційну, вона втрачає суть. Погано, що наші телевізійні серіали скочуються до такого рівня. Виходить, що боремося тією самою зброєю, що ворог. Так не переможемо, бо, як мінімум, у нас менше коштів. Росія десятиліттями створювала школу пропагандистського кіно, має потужну техніку.

– Які з відзнятих вами фільмів є для вас особливими?

– Усі картини пропускаєш через себе. Досить емоційним для мене був ролик «Сором». Зняли вевешників, у кадрі з ними Таня Гаврилюк грала свою композицію. Ми побачили емоцію — сором бійців, які стояли на Банковій. Потім мені закидали, наче я поставила ярлик, але я це бачила у них в очах, вони опускали голови. Це досі «тримає».

Або інтерв’ю з чоловіком через неповних два тижні після смерті його сина. Розмовляли про обстріли, обставини загибелі, його стан. Про це важко говорити, але доводиться просто себе «виключати». Не можеш плакати, хоча хочеться, я ж режисер. І коли не стримаюся, то й співрозмовник буде роздавленим. Можу покалічити людину. Я не журналіст, не психолог, не вчилася брати інтерв’ю. Ніколи заздалегідь не прописую запитань до героя, просто слухаю, відчуваю його емоції і йду за ним. Один із наших режисерів Володимир Тихий назвав мене фашистом, бо виходить записувати складні розмови.

Записували 15-хвилинну документалку «Залишитися живим» – про бійців, які залишилися без ніг. Британський фонд мав їм виділити протези, але для цього слід було зробити фільм — фото з описом трагедії не підходили. Грубо кажучи: якщо розкажуть, навіщо їм ці протези, тоді їх дадуть. Ми близько місця пробули в військовому шпиталі у Києві, знімаючи поранених. Оператор вирішив, що для роботи нам потрібен психолог. Важко переносити історії 18-річних хлопців, які не знають, як їм далі жити. Та ось доходжу до питання, як же все відбулося.

Герой розкривається, розповідає: був обстріл, було темно, відбилися, розплющую очі і розумію, що тримаю свою ногу у руках. І в цей час психолог перебиває й запитує, яка його улюблена книжка. Тоді домовилися працювати так: спочатку я хлопців «мучу», а потім вона переконує, що все добре. Зате ми отримали найголовніше — результат, тобто протези.

– Чи розраховані ваші фільми на європейського глядача?

– Часто задаємо собі це питання. Ось у нас є кіно про Маріуполь – із колоритним персонажем, який вірить у «русскій мір» і вважає Путіна «мужиком» та бійцями «Азову», котрі тренуються у тому ж місті. Показуємо війну з її парадоксами. Але щоб пояснити європейцям феномен ватності, потрібен зовсім інший підхід. Їм треба розтлумачити імена політиків, показати, як працює телебачення й чому виник конфлікт. Міркуємо, щоб зробити великий фільм із роз’ясненнями, можливо, навіть за допомогою закадрового тексту, від якого намагаємося відійти.

– Запитання з аудиторії на гутірковій сцені: Чому Вавилон ’13 не робить відповідей російській пропаганді?

– Не можемо і ніколи не будемо цього робити. Ми фіксуємо хроніки, що залишаться нашим дітям. Для нас принципово, аби в кадрі не було жодного політика, депутата. Знімаємо людей, які жертвують життям задля цієї країни. Це певна моя рефлексія як режисера. Агітка — це пониження градусу до рівня телебачення.

 

Розмовляла Христина КРАВЧУК