Герої нашого часу: Олександр Кравченко

11830242_10204749113752794_1337045817_n

 

Герої нашого часу: солдат 14-тої бригади Олександр Кравченко

«В армію я потрапив не добровольцем, але зробив усе, щоб туди потрапити.

Це відбулося після Майдану. У мирному житті я працюю керівником регіонального бюро персоналізації пластикових карт ПриватБанку, тож до Революції Гідності я почувався непогано. Але якщо у минулі роки по сім разів їздив на «Буковель», то 2014-го я сім разів їздив на Майдан. Коли у Києві розпочиналися активні дії, ми з побратимами казали вдома, що їдемо в гори. Тож коли дружина дзвонила спитати, підіймаємось чи спускаємось – я не обманював. Просто не уточнював, що підіймаємось по Інститутській, а спускаємося від Михайлівського собору.

Коли приїхав додому з Майдану, мені не сподобалася ситуація в місті. Щоб змінювати країну до кращого я долучився до «Самооборони». Разом з прикордонниками ми їздили охороняти державний кордон. Тоді я побачив, як виглядає наш кордон з Білоруссю та Росією – фактично його немає.

А далі розпочалася анексія Криму. Тому на початку весни я прийшов у військкомат та сказав, що хочу вступити до лав Збройних сил. Я комісований, тобто непридатний в мирний час, тож мені доручили пройти медогляд як для контрактника. За висновком медогляду мене визнали придатним. Тоді я знову прийшов у військкомат і взяв попередню повістку, а вже 10 квітня я з’явився у військкоматі з речами.

У військкоматі мене відібрали в мобільну роту для перегону автомобілів. Але я чекав на свою  медичну машину – «таблетку», а її все не було. Тому довелося попрацювати з облдержадміністрацією та облрадою, які знайшли нам автомобіль.

Отож, я став водієм «таблетки».

Я служив у 51-й бригаді. Мої батьки – медики, а коли я навчався в університеті, то пройшов кафедру медицини, тож маю середню медичну освіту. Я служив в медичному пункті першого гаубичного артилерійського дивізіону. Ми у себе жартуємо, що «таблетка» – це і «таблетка», і розвідка, і медичка, і таксичка. За її кермом минулого літа я повністю вивчив Донецьку область, а цієї зими і весни без карти знаю й Луганську.

Якщо розказувати про мій шлях на війні, то це повністю шлях 51-ї бригади: Рівненський полігон, Дачне, після якого особовий склад  розділили на дві частини. Підрозділ, у якому був і я, передислокували до Новоукраїнки, де ми виставляли перші блокпости.

Інших хлопців відправили на Волноваху. Я вважаю, що Волноваха  – це точка неповернення на цій війні. Я не був на блокпості  у момент нападу, ми розташовувалися на іншому блокпості за 40 кілометрів. Але ми, як медики, одними з перших потрапили на місце розстрілу –  коли ми приїхали, то вже вибухав боєкомплект. Тоді я ще зафільмував вибухи на телефон, і ці кадри згодом демонстрували по новинах.

Отож, я потрапив на передову, де  моєю вірною помічницею стала медична машина, яку, щоправда, доводилося постійно ремонтувати.

У день ми долали понад 300 кілометрів. Через мої руки проходили тоді «200-ті» та «300-ті». Розпочинається бій, наша команда летить туди, витягуємо хлопців – ось така робота.

Найбільш шоковим моментом на війні для мене стала поломка «таблетки» саме у розпалі бою. Це було на початку серпня минулого року під час операції з визволення Мар’їнки. На другій спробі штурму наші хлопці потрапили на засаду снайперів.  Вони зателефонували і повідомили, що є поранені та вбиті. Ми, звісно, швидко «полетіли» туди. Наша машина забирала загиблих бійців,  інша команда медиків витягувала поранених.

І тут моя «таблетка» зламалася, саме в момент відступу українських військ. Відремонтувати автомобіль в таких умовах було неможливо. Але на допомогу прийшли товариші по службі, які допомогли відбуксирувати машину. Проте я не забирав своєї ноги з педалі гальм – якби почався обстріл, то готовий був залишитися на полі бою, щоб не ризикувати іншими бійцями.

А ось недавно я спілкувався з хлопцями, які тоді стояли на блокпості, за який ми виходили. Вони  пригадали той день і розповіли, що готові були в нас стріляти через незрозумілу метушню навколо машини на полі бою. Обійшлося,  проте після того випадку я вирішив змінити машину – ми саме отримали три автомобілі для медиків і артрозвідки.

З усіх врятованих життів мені чомусь дуже запам’ятався конкретний хлопець. Він був сепаратистом, якого наші бійці взяли в полон. Ми разом з розвідкою поїхали його забирати. Проте він вирішив втекти, а наші бійці змушені були вистрелити.  Куля пробила легеню, трахею і  частково розірвала сонну артерію – випадок надзвичайно складний. Але мені вдалося довезти його до лікарів живим.

Ми відвезли його в базовий табір, де саме перебувала бригада лікарів з Луцького госпіталя – хлопці взяли  на операційний стіл тіло без пульсу та з величезною крововтратою. Операція була дуже складною та тривала три години, але це життя вдалося врятувати.

Як військовополонений він був не цікавий, тому ми вирішили відвезти його у сепаратистську лікарню. Ті лікарі були просто ошелешені, коли ми його з «почтом» доставили – на трьох автомобілях, в супроводі бійців з автоматами. Через день він давав інтерв’ю на «Новоросія ТВ»,  у якому дякував медикам, котрі  його врятували. Щоправда, ми так і не зрозуміли, чи то нам, чи то сепаратистським.

Ще пригадую випадок, коли ми транспортували дуже важко пораненого в голову бійця – ми таких називаємо «230-ті», бо при таких пораненнях мало шансів на виживання.  Ми тоді доставили його у  докучаївську лікарню, але нам «добрі люди» порадили не залишати його. Тоді ми зрозуміли, що якщо бійця залишимо, то йому аж ніяк не допоможуть вилікуватися, скоріше навпаки. І це ще у час, коли Докучаївськ фактично був українським.

Найбільший викид адреналіну за весь період перебування на передовій стався біля Станиці Луганської. Після того, як ми в’їхали в місто, дорога потрапила під артобстріл і ми змушені були виїжджати лісом.  Там могли бути розтяжки, тому ми їхали посеред ночі поміж деревами. Це був момент, коли кожної секунди здавалося, що зараз буде вибух і ми загинемо.  Але нам пощастило «проскочити».

А далі був Іловайський котел. Перед його початком українська армія фактично «добивала противника», але 19 серпня розпочалося справжнє пекло. Ми тоді витягали з поля бою поранених, а далі їх відвозили у військовий госпіталь. Десь у той період ми з’ясували, що «таблетка» може їздити зі швидкістю 120 км на годину, навіть бездоріжжям.

Тоді були сотні поранених і загиблих, тож у нас як медиків було дуже багато роботи. Під Іловайськом загинули або потрапили в полон майже половина бійців, які виходили з оточення. Це була найгірша м’ясорубка, яку тільки можна уявити. Ніхто не чекав, що ворог зайде з тилу, порушуючи державний кордон, та «закриє» котел.

Переломним моментом для мене став День Незалежності – до цього дня ми навіть і думати не могли, що хтось на Сході проти України. Але на День Незалежності відбувся «парад» у Донецьку, коли наших полонених бійців водили вулицями Донецька – тоді звичайні донеччани їх били та знущалися. Після того я зрозумів, що вони теж наші вороги. Так, це жорстоко, але я побачив це на власні очі.

Хоча люди на Сході різні, а не лише сепаратисти, як багато хто говорить. Іноді мені навіть здається, що там патріотів більше, ніж у нас. До речі , мої друзі з Луганська розповідають, що були проти ЛНР. Вони просто не вірили, що мітинги із 200-300 людей «за ЛНР» можуть перерости у щось більше, бо більшість луганчан аж ніяк не хотіли в Росію.

Після Іловайська наступив період так званого «перемир’я», коли нашу бригаду вивели з зони АТО і розпочався процес переформатування її у 14-ту. Але я вважаю, що 51-а бригада добре робила свою справу – все літо ми тримали напрямок з Донецька до Маріуполя. Звісно були й добровольці, які виконували функції штурмовиків,  проте вся арт-підтримка йшла від Збройних Сил.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

У час переформатування  51-шої бригади на Волині я у госпіталі лікував контузію, яку отримав під Іловайськом. Тоді нас відправили на відпочинок у Буковель, а потім я потрапив на реабілітацію Ковельського центру допомоги 51-й бригаді у рамках проекту «Зігрій душу солдату». Мені дуже сподобався підхід – з нами займалися психологи, були заняття з арттерапії. Тому я після реабілітації долучився до волонтерів  –  допомагаю з координацією та підказую, як поводитися з хлопцями, бо знаю, чого вони потребують. Та й коли був на передовій,  то трошки волонтерив –  знаю Шурко Фальчук,  Нату Толмачову, Наталію Соколову. Співпрацював  фондом Ігоря Палиці «Новий Луцьк» та  Анною Лисаковою у рамках проекту «Зігрій душу солдату». Можна сказати такий собі волонтер-координатор – безпосередньо з передової знаю потреби і людей, до яких звернутися. Та й друзі допомагають, ми навіть жартуємо, що створили акціонерне товариство «а-ля армія».

Коли прийшов час демобілізації, я вирішив залишитися на службі, тому підписав контракт до закінчення особливого стану. Зараз по медичній частині я поки без роботи, але дай Бог, що так було і далі. Взагалі, у час перемир’я війна більше схожа на службу. Ми навчилися оборонятися і захищатися, а події під Мар’їнкою показали, що нас просто так не візьмеш. Ми разом з добровольцями звільнили Мар’їнку за день, а зараз вороги  її взяти не можуть. Так само і з  Донецьким аеропортом, якого ворог так і не зміг відбити – хлопці не пішли, поки не здався бетон.

Тепер, коли приїжджаю додому, помічаю, що люди почали більше дистанціюватися та ховати очі, особливо хлопці. Раніше підходили, тисли руку,  а зараз намагаються триматися подалі від військових. Люди почали замикатися у собі, за спадом економіки звідусіль чути лише, як усе погано. Але давайте не забувати, що у нас в країні війна, а поки вона не закінчиться, краще не буде.

Та й останнім часом з’явилися люди, які «перефарбовуються» та навіть наживаються на війні. Модними стали «тури» в зону АТО  – дехто привозить щось лише символічно і складається враження, що приїхали тільки для того, щоб фотографуватися.

А ще мене у «мирній» частині Україні дуже демотивують колишні воїни та демобілізовані, які після повернення починають вживати алкоголь та комусь щось доводити у військовій формі. Таким чином вони дискредитують тих, хто зараз воює –  після спілкування з деякими колишніми бійцями у людей зникає будь-яке бажання допомагати бійцям, які зараз на фронті.

Так, дехто з нас має проблеми і потребує допомоги. Головне, щоб хлопці не залишалися тут сам-на сам із собою. Ні для кого не таємниця, що багато зброї приїхало з зони АТО. А людина, яка вбивала, зі стану рівноваги до агресивності перемикається  за секунду, у такої людини відсутнє почуття самозбереження. У бійців виробляється рефлекс:  артобстріл – ти падаєш, постріл – ти ховаєшся в окоп, а коли на тебе нападають – ти відповідаєш. Тому для того, щоб люди, які повертаються з війни знову влилися  в суспільство, з ними треба займатися і говорити, а не відхрещуватися від них.

Я розумію, що війну треба завершувати не кулями, а переговорами за круглим столом, і взагалі – краще поганий мир, ніж смерті хлопців.

Мене часто питають про те «як воно на війні?». У таких випадках я цитую слова свого дідуся – краще вам не знати, як на війні. У нього було три великі свята в році: Різдво, Пасха, і День Перемоги, він навіть свій День народження так не чекав, як цього свята. Саме тому я підписав контракт «до закінчення особливого періоду», бо ж і дід мій додому не повертався, поки не дійшов до Берліна.

Я розумію, що люди вже втомилися і їм не вистачає терпіння. Але найбільша наша біда у тому,  що хлопці ховаються під спідницями і знаходять 250 відмовок, щоб не їхати на Схід. Та давайте не забувати, що ми там робимо і за що стоїмо. Я теж хоч повернутися додому,  до родини, але лише з перемогою.

Взагалі, найбільша насолода, яку я отримав за час війни – це гроза 10 серпня минулого року. Я тоді перебував  на Черкащині, саме розпочалася гроза. Я побачив на небі блискавку і зрозумів, що це не від «Градів», хоч і блискає так само. А тоді почало страшенно гриміти,  а я розумів, що це не залпи гаубиць. Неможливо передати словами відчуття щастя, яке мене тоді охопило…

До війни я багато подорожував, тож добре вивчив Україну та зрозумів, наскільки дорога мені ця земля. Ти йдеш, а все тут – твоє. От я завжди кажу: ми звикли тут садити кабачки, а у нас вирішили відібрати шматок городу. А українці – люди хазяйновиті, тож свого городу  чужинцю не віддадуть.

Війна закінчиться тоді, коли в однієї з воюючих сторін не залишиться грошей. Сподіваємося, що спершу вони закінчаться в протилежної сторони. Нам треба  мобілізуватися на війну, кожен має бути там, а поки цього не станеться, ворог буде сильнішим за нас.

 

Василина БОРУЦЬКА