Третій Майдан розв’яже руки Путіну, – Аміна Окуєва

На фестивалі “Бандерштат-2015” в Луцьку виступила чеченка Аміна Окуєва, котра нині воює за Україну. Має фах лікаря, проте на фронті йде і в бій.

Для Волинського Агентства Розслідувань жінка розповіла про те, чому підтримує нашу країну, чого найдужче боїться на війні та як ледь не стала народним депутатом.

– Аміно, чи ваша це війна? Що спонукало піти на фронт за Україну?
– Багато чую таких запитань, спочатку і мама, відмовляючи, намагалася до мене донести цю думку. Більш ніж упевнена, що це моя війна. Події на Майдані, в яких брала активну участь, плавно перетекли у фронтове життя. Після революції мала 5 днів, щоб оговтатися, і далі продовжувати боротьбу. Як тільки почалася анексія Криму, не мала сумнівів, що нею все не закінчиться. Із майданівськими побратимами почали думати, куди ліпше йти.

Якраз формувалися добровольчі батальйони. Не виникало питання «йти — не йти», лише «куди» – щоб принести найбільше користі. Українцям хочеться допомогти не лише тому, що люблю цю країну. У нас є спільний кількастолітній ворог, який пригнічує і знищує народи. Боротьба з імперією — для нас справа честі і життя.

Через Росію ми позбавлені дому, нині жити на батьківщині неможливо. Ця країна нікому не дасть спокою, поки не зруйнуємо її структуру. Україна зараз — форпост цієї зарази російського імперіалізму перед усім світом.

– Що для вас найстрашніше на фронті?
– Кожен боєць підтвердить — втрачати товаришів. Як у Висоцького, «только кажется мне, это я не вернулся из боя». Для мене найважчою втратою була загибель нашого командира генерала Іси Мунаєва у лютому під Дебальцевим, коли намагалися не допустити котла. Довго збирала себе по шматках, аби прийти до тями, та й зараз дуже важко без нього — і як без друга, і як досвідченого професіонала, який пройшов три війни.

Під час бою стільки адреналіну, що страху за себе не відчуваю. В екстремальний момент час сповільнюється, чітко бачиш навіть, як куля летить, концентруєшся на своєму завданні.

Коли рік тому наприкінці літа стояли під Дебальцевим, контактних боїв не було, в основному — мінометні обстріли. Траплялося, міна падала за 100 метрів від нас. Такий «будильник» у вигляді мінометів, бо починали обстрілювати о 4-5 ранку. Коли по тобі ціляться, мало приємного. Але коли не очікуєш – навіть не встигаєш злякатися.

Є переживання за побратимів, за країну — це ніяк не побореш. Єдине, що тоді допомагає — релігія. Ми віримо, що близька людина перейшла в ліпший світ, і якщо гідно подолаєш свою дорогу, то зустрінешся з нею в раю.

– Як оцінюєте дії української влади у цій війні?
– Це складне питання. Усім нам, патріотам України, буває неприємно, коли бачимо незрозумілі кроки влади. Але щоразу піднімати паніку у фейсбуці і писати #зрада – занадто. Не час розхитувати ситуацію. Як би нам щось не подобалося, на жаль, не можемо організувати черговий Майдан, як дехто пропонує. Якщо це зробимо, тільки розв’яжемо руки Путіну.

Хоча я громадянка України, не вважаю можливим повною мірою втручатися в політичні процеси країни. Це повинні вирішувати саме українці по національності. Ми ж підтримаємо їхній вибір і допоможемо, чим зможемо. Ми зосередилися на боротьбі з російськими окупантами. Дуже важливо патріотам не сваритися сьогодні між собою і зберігати єдність.

Чеченці втратили важко здобуту незалежність й отримали над собою тирана, путінську маріонетку Кадирова. Так сталося, бо лідери втратили єдність, а російський метод — розділяй і володарюй. Розрізнені люди — слабші.

– Чи важче вам як жінці на війні?
– На війні мало жінок – один процент від усіх бійців. Є ще серед волонтерів, які піддаються небезпеці, коли їдуть на передову без зброї і потрапляють під обстріли. Тому вважаю їх ще більшими героями, ніж тих, хто захищений і навчений. В Україні помічаю помічаю щодо жінок велику дискримінацію патерналістського типу: відійди, але не тому, що ти ніхто, а тому що прагну вберегти. Мене це напружує і дратує. Я борюся за допомогою приклАдів, міцних слів. Тих, хто мене знає, привчила ставитися, як до рівної.

Якщо всі мішки носять, то теж буду нарівні зі всіма, якщо всі розвантажують їжу, наприклад, то я теж. Бо коли в чомусь одному піти на поступки і сказати: я дівчина, не буду цього робити, то потім і на небезпечне завдання не пустять. Це як у фільмі «Солдат Джейн». У спільному душі з хлопцями не купаюся, релігія не дозволяє, але у всьому іншому повністю нарівні з чоловіками. Треба їх привчати до цього.

Дівчата на фронті по-різному себе поводять, більшість виконує начебто жіночі функції. У наших добровольчих батальйонах дівчат стараються на кухні закрити. Так, кухар на війні теж дуже важлива людина, але кому не хочеться всю службу просидіти на кухні, треба активніше себе проявляти і відстоювати свої права. При відповідних навичках жінка може робити все те саме, що й чоловік. Звичайно, 100-кілограмовому чоловікові легше тягати мішки, але я можу відтиснутися від землі більше. Жінці набагато більше треба прикладати зусиль, щоб зайняти певний рівень. Це стимулює і не розслабляє.

– Тепер ви воюєте разом із чоловіком, який був звинувачений в замаху на Путіна й утримувався в СІЗО. Чи підтримав він ваше рішення?
– Чоловік вийшов на волю торік у листопаді. Він досі не вірить, що усе вирішилося, бо коли його засудили при Януковичу, звик до думки, що згниє десь у російських застінках. Адам жодного дня після звільнення не провів у Одесі. Відразу поїхав автобусом на схід, де приєднався до міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва, яким у той час командував генерал Іса Мунаєв.

Той дуже зрадів. Адам практично зразу став правою рукою Іси, на всіх виходах були разом. Після останнього, трагічного, командування перейняв Адам. Нині він командир батальйону, перебуває у секторі А, де тепер багато роботи.

Коли я прийняла рішення в грудні вийти на Майдан, чоловік був проти, дуже переживав, не до кінця вірив, що революція переможе. Переживав, що мене разом із іншими активними учасниками теж посадять. Я наполягла. А коли почалася війна, не було навіть сумнівів, не намагався відмовити. Знає, що для нас для це справа честі.

– Чого найбільше боїтеся в житті?
– Що не зможу гідно пройти дорогу до кінця й оступлюся з неї — передусім перед Всевишнім. Для нас найголовніше – прожити життя так, щоб Бог був задоволений. А також перед людьми хотілося б бути достойною: не розчарувати тих, хто нас дивиться з надією і для кого ми приклад, хто вважає нас героями. У нашому народі не прийнято називати людину героєм при житті, попри всі видатні заслуги і хоробрість.

Це вважається непристойно, ти робиш тільки гірше, коли возвеличуєш цю людину. Щоб не помилитися, лише після того, як він загинув або помер своєю смертю, можна стверджувати, що героїчно пройшов дорогу. У нас є така приказка, що людина може все життя робити діяння мешканців раю, а наприкінці — діяння пекла або навпаки.

– Чи носите хіджаб і на фронті?
– За суворими релігійними приписами, не можна носити і штанів, але на фронті по-іншому не вийде. Намагаюся, щоб одяг був широким, не обтягував. Для мене хіджаб багато значить, ношу його з юності. Тепер став ще й візитною карткою, бо звертають увагу. Помітила на фронті, що балаклави деяких покроїв зручно використовувати замість хіджаба. Я його не помічаю, звикла, навіть купаюся в ньому. Не заважає, навпаки, відчуваю себе захищеною.

– Який досвід отримали, коли торік пішли на парламентські вибори?
– Це доказ, що в політиці мені не місце. Рада, що не виграла. Спостерігаючи за тим, що відбувається, думаю: якби стала депутатом Верховної Ради, то написала б заяву про складення повноважень. Коли не варишся в цій брудній каші, а перебуваєш на фронті, ставишся до цього по-іншому. Більше з політикою не матиму нічого спільного, ніяким чином вона не приваблює.

Утім, рада, що зробила цей крок – щоб переконатися, що це не мій шлях. Займатимуся військовою справою. Вступила у військову академію в Одесі, щоб стати кадровим військовим і займатися реформами армії. Хочеться, щоб армія в Україні була міцною, сучасною – за швейцарським або ізраїльським зразком. Щоб ні в кого більше не виникло бажання напасти.

 

Розмовляла Христина КРАВЧУК