Герої нашого часу: Анатолій Маринюк

ошгщз

Герої нашого часу: командир взводу 51-ї бригади Анатолій Маринюк

До армії я працював у банківській установі. Але під час навчання в інституті закінчив військову кафедру при Львівській академії Cухопутних військ, тож мав звання молодшого лейтенанта запасу.

Коли почалися події в Криму і на Сході, я, як переконаний патріот, сам передзвонював у військкомат дізнаватися, чи є мої дані, щоб мене не загубили. Тепер ж я цинічний патріот.

В березні мене викликали на уточнення даних. Я отримав мобілізаційне розпорядження, де було вказано, що з собою мати, куди з’явитися. Ввечері, 8 квітня передзвонили на мобільний і сказали о 9 ранку прибути з усім необхідним.

Мене мобілізували під час першої хвилі, 9 квітня, як командира механізованого відділення. Спочатку повезли  у Володимир-Волинський, де якраз формували бригаду. Нам сказали, що всіх збирають на місяць. Я і досі вражаюся, як за 4 дні набрали більше чотирьох тисяч людей. Через тиждень нас відправили на кілька тижнів на Рівненський полігон. У нас там було справжнє бойове злагодження, ми спали біля техніки, але вчили нас не того – тоді визначеним завданням бригади було прикриття державного кордону, відбиття атаки умовного противника.

А потім сталася Волноваха. Після розстрілу нас відправили  на військовий полігон “Широкий Лан” і вже там вчили, як правильно будувати і обороняти блокпости, а також захоплювати блокпости ворога.

Після “Широкого лану” нас маршем на броні в кінці червня відправили в Луганську область. Перше місце дислокації – міняли 30-у бригаду на блокпості під містом Кремінна, через річку були сепаратисти.

В цей час якраз ішли бої за Слов’янськ і Краматорськ. Дорога, на якій був наш блокпост, зв’язувала Сєвєродонецьк і Краматорськ. За три дні до того, як ми приїхали, там 30-у бригаду обстріляли з гранатометів і стрілецької зброї.

Інформація про напад сепаратистів нам надходила майже кожного дня. У Кремінній сепаратистів не було – їх там дуже швидко придушили. Люди там розмовляють українською, хтось навіть розповідав, що Ковель і Кремінна – міста-побратими.

Біля міста було кілька наших блокпостів, ми прикривали південно-західний напрям. З нами ще міліціонери з Чернігова, які нас багато чому навчили – наприклад, правильно робити розтяжки, ходити  в розвідку тощо. Так само сказали повиймати з магазинів автоматів  патрони з трасчуюючими кулями, які світяться. Краще не бачити куди стріляєш, але й ворог не буде бачити вас.  І дійсно, в боях, де використовували трасуючі патрони, після таких пострілів сепаратисти переводили вогонь саме на позиції.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

Далі ми отримали завдання організувати новий блокпост перед Сєвєродонєцком у селі Смолянінове. Сепаратисти думали, що ми – батальйон десантників,  бо хтось з наших повісив блакитний берет на техніку. Нас обстріляли з стрілецької зброї у перші півгодини після приїзду. Тоді наші розвідники добряче потрясли диверсантів ворога, які ховалися в посадці. Вони там позалишали заряди для РПГ. Ми з хлопцями довго сміялися, читаючи неграмотні послання, надряпані на них – «НА КУЄВ» та «хунтінцам від Данбаса».

Коли почався штурм Сєверодонецька, ми взяли сепаратистський блокпост. За даними розвідки ми знали приблизну кількість сепаратистів. Зранку наша група – танк, БМП, десант і міномет – штурмували блокпост. Там стояли сепаратисти з числа місцевих бандитів та наркоманів. Взагалі, в той період нам часто доводилося стикатися з такими добровольцями  – на тому блокпості ми назбирали мішок використаних шприців. У них і зброї як такої не було, але блокпост був організований грамотно.

Сєвєродонецьк взяли за два дні. А далі був Лисичанськ, там вже почалися «Гради» і важка артилерія. Я тоді вперше побачив, як горить ціле місто – Лисичанськ був трохи в долині, а над ним клубився дим. Це вже була справжня війна.

Там я зрозумів, що населення Донбасу підтримує тих, хто приходить до них з автоматом. Коли ми в Смолянінове заходили, то тільки й  чули, що ми хунта, у них рідні на блокпості стоять, що це не наша війна. Після звільнення Лисичанська і Сєверодонецька, заходили в те саме село і вже чули «Слава Україні!» та те, які ми молоці.

Але так було не всюди. У Кремінній, наприклад, люди дійсно чекали на звільнення. А  ще одного разу на блокпост приїхав з окупованого Рубіжного дідусь з онуком. Дідусь показував на нас і казав – ось українські солдати, вони нікого не їдять і не будуть їсти, так бабусі і розповіси. А потім каже нам  – хлопці, коли ви вже в Рубіжне прийдете? А то у нас ті бандити…  Раніше валютчики міліції платили, а тепер ЛНРівцям. Оце для мене вся влада, яка помінялася.

У нас на танку був синьо-жовтий прапор – найдорожче з того, що привозили волонтери. Після звільнення Сєвєродонецька якось на блокпост приїхав чоловік років тридцяти і сказав, що ніколи не думав, що так буде радіти українському прапору. Чути це було водночас дивно і приємно.

Ми там ще трохи тримали оборону, а на початку серпня зайшли в Комунарівку Донецької області. Там ми теж  дітей не їли і в рабство нікого не брали.

Першим серйозним штурмом став наступ на Мар’їнку, який виконувач обов’язки командира бригади Півоваренко назвав «легкою прогулянкою». Наступ був дивним – о сьомій ранку ми вже стояли під містом, а наказ про штурм надійшов о другій годині дня.

У тому бою ми втратили п’ятьох хлопців, багатьох було поранено. Це були вже не жарти.

Далі ми повернулися до нашого блокпоста біля села Новомихайлівка. Люди з села нам потужно допомагали, привозили сніданок, обід і вечерю. Ми навіть жартували з нашого повара, що йому там немає що робити. Там ми були десь до 14 серпня, після чого і потім наша група передислокувалися до Новокатеринівки, поблизу Старобешиво.

Ми отримали завдання довезти 40-батальйон тероборони на позиції на існуючі блокости, а  далі встановити ще два нових в районі Ждановки. Але так ми туди і не доїхали.

Саме перед котлом ми зайшли в Покровку – це найдалі, куди заходили українські війська за Іловайськ. Перед нами і з боків були сепаратисти. Там ми 2 тижні прикривали село  і чекали наступу. Попереду був Троїцько-Харцизьк, де сепаратисти тримали серйозну оборону – ледь не з протитанковими ровами.

Ситуація тоді стрімко мінялася. Наші війська вже пробували штурмувати Іловайськ.

А тоді настав День незалежності, але радіти не було причин. Тоді вже почалося реальне російське вторгнення. Українські війська  відступили зі Старобешива, з Нововкатеринівки і зосередилися на підступах до Іловайська  і Многопілля. Нас перекинули трохи західніше – до села Агрономічне, і там ми тримали там лінію оборони. Нас було семеро з екіпажу БМП і близько 30 саперів, які замінували дороги. Там почався справжній кошмар – чотири дні поспіль тривали бої з росіянами. Нам з одним БМП вдалося захопити російський танк. Ми раділи так тоді ! Але, як виявилося, рано: наступного дня приїхали кілька танків противника і почали обстрілювати наші позиції майже впритул.

Вже коли ми були в оточенні, Півоваренко зміг провести нам на допомогу частину 2-го батальйону- один танк і кілька БМП. На той час ми вже зазнали великих втрат.

На 28 серпня в артилерії Збройних Сил вже навіть не було чим відстрілюватися. Росіяни гатили і касетними «Ураганами», і «Нонами», весь час літав безпілотник, який їхні міномети наводив. Стріляли безперестанно – міни падали за 2-3 метри.

Настало 29 серпня. Сказали, що буде «зелений коридор» для виходу з Іловайська. Перед тим в нас була маленька нарада. Півоваренко зібрав командирів, приблизно пояснив маршрут, розповів, що росіяни зроблять коридор. Попередив, що можуть бути провокації, але нам заборонено відповідати. Ми мали рухатися до Старобешиво, де 72-га бригада саме проводила зачистку.

Наш екіпаж виходив з оточення на БМП. Ми добре бачили ворогів- це були росіяни, в російській формі, поряд стояли російські танки. Так само бачили, наприклад, двоосьові «Урали» – російську розробку 2000-них років, яких в Україні аж ніяк не могло бути бути.

Коли ми почали рухатися, почався обстріл з танка і дехто з хлопців заховався в машину. Ті, хто поліз, всередину, звідти не повернулися. Потім почався просто шквальний обстріл і я зіскочив з броні  та побіг у посадку поблизу. Коли я вибіг з посадки, то вже бачив, як горить моя БМП.

Я повернувся в посадку разом з трьома бійцями. Ми взагалі не орієнтувалися де ми, намагалися орієнтуватися за сонцем. Єдине, що знали – треба йти на південний захід.

Десь добу ми поблукали зайшли в посадку, за ніч обійшли якесь озеро. Обстріли відбувалися вже трохи далі від нас. На той час нас зібралося близько сорока бійців.

Наступного дня зустрілися з іншими групами. Це були хлопці з 51-ї бригади, 93-ї, добровольці з «Донбасу» та «Дніпра». Серед них був хтось зі старших командирів, я впізнав його голос, бо часто чув по рації.  Він розповів про домовленість, за якою Червоний Хрест евакуює всіх, хто виходить з оточення,  тому ми почали радитися, як вийти. А потім зрозуміли, що нас оточили російські десантники. Виявилося,  що ми півночі ходили у них попід носом – за 30 метрів від посадки була їхня позиція.

Нас захопили в полон і тримали там добу під охороною. Це були ульяновські десантники, вони не приховували, хто  і звідки, казали, що вони –  ополченці і приїхали захищати мирне населення Донбасу, яке ми нібито знищували. Вороги були в цьому абсолютно впевнені, називали нас карателями.

Вони приїхали в Україну на танках і БМП. Казали, що  з Ульяновська до Новоросійська їхали як на навчання, а в Ростові їх зупинили і командування сказало їхати на Донбас. Хто не бажав – писав рапорт на звільнення з лав збройних сил Росії. Хто бажав – теж писав рапорт,  але без дати. Якщо вони верталися мертвими, то  заднім числом їх звільняли.

Також розповідали, що знали про псковських десантників, яких розбили наші війська – знищили чи полк чи батальйон. А ще допитувались, чому ми їх з міномету обстрілювали. А у нас на той час вже не було набоїв– тобто це були або сепаратисти, або ті ж росіяни.

Я помітив, що російські військові не були надто добре екіпіровані – «упакованих» вони називали картинкою для Криму. Самі ходили у різній формі  і  забирали в наших хлопців каски, бронежилети і навіть берці.

Але ставилися до нас не терпимо, тільки добровольців ненавиділи. Щедуже їх цікавило, чи є серед нас мінометники чи артилеристи – тих теж не любили. Видно, їм таки хлопці добре «дали жару».

На другий день полону приїхала їхня розвідка, давай нам очі зав’язувати, закидати в КАМАЗ. Куди везуть – нічого не ясно, тоді ставало трохи не пособі. Нас привезли з зав’язаними очима  в російський опорний пункт в районі Кутєйніково.

Ми почули від росіян команду «повітря!», і зрозуміли, що вони почали вистрибувати з кузова. А ми стоїмо з відчуттям, що ось-ось нас свої покладуть. Але минулося. Нас вивели і хтось з  їхніх командирів почав допитувати. Ставили три питання – що таке Сектор “Д”,  де стоять американські війська  і в яких підрозділах воюють чеські і польські найманці. Ось так – розвідка абсолютно серйозно розпитувала нас про міфічних чеських найманців, ми ж тільки усміхалися.

Тоді нас відвезли в якесь село, де вже були інші полонені. Нам пощастило, що росіяни  не знали,  що з нами робити, і віддавали Червоному Хресту – вже через кілька днів почали полонених везти в Донецьк. Надовго.

Усіх переданих українській стороні полонених, а на той нас зібрали вже десь до 400 бійців, забрали десь у район Волновахи, перегрупували і відвезли в Дачне.

На цьому історія з АТО закінчується. Відділення немає, техніка знищена. Поїхав у відпустку, потім пролікувався в госпіталі та дослужив у 51-й бригаді. Потім підписав контракт та залишився у військкоматі.

Назад тягнуло, і зараз трохи тягне. Приїхав в Луцьк і здивувався – там війна, я в смітнику спав ховаючись від мін, а тут сидять здорові дядьки по 20-30 років і пиво п’ють. Після цього, зрозумів , що я змінився. Може не кардинально, але на людей дивлюся трохи інакше.

А на Сході вражало багато чого – і безкінечні поля соняшників, і сама війна, і героїзм хлопців. Попри всякі розмови, було багато хоробрих, розумних хлопців, які прийшли звичайними комбайнерами чи менеджерами, але воювали красиво і вміло. Ось наприклад, Савур-Могилу брали непрофільні війська – зв’язківці і кухарі, які дійсно показали себе воїнами.

В мене на пам’ять лишився дитячий сепаратистський малюнок, який в Мар’їнці на блокпості знайшли. Там діти, ополченці і українці в крові, техніка горить – от як дітей виховують. Інших малюнків у мене не було, щоправда, був інший оберіг – свячений на Маковея мак  і хрестик. Довго не носив, а на війну одягнув.  Іноді скрутишся калачиком в окопі, міни зовсім поряд падають, а ти молишся. Правду кажуть, на війні немає атеїстів, всі моляться – хтось Богу, а хтось своєму автомату.

 

Василина БОРУЦЬКА