Волинський священник – про війну на Сході, Слов’янськ і сепартистів

Волинський священник

Отець Олександр Вронський вирішив іти на фронт тоді, коли більшість людей навіть не вірила у те, що  розпочнеться повномасштабна війна. Коли до армії не взяли через військкомат, зрозумів, що вихід є – піти в добровольчий батальйон. Так він став капеланом у батальйоні «Січ». Після двох ротацій на Сході зізнається, що знову хотів би поїхати до хлопців,  щоб усіляко допомагати та підтримувати бойовий дух побратимів.

-Коли ви вперше поїхали на Схід?

-Я вирішив туди їхати після похорону військовослужбовців, які загинули під Волновахою. Я зрозумів, що маю бути на Сході, підтримувати моральний дух хлопців та молитися за них. Разом зі мною вирішили піти до війська ще п’ять побратимів. На той час вже досить багато моїх знайомих вступили до лав добровольчих батальйонів та ЗСУ.

-Чому ви вирішили вступити саме до батальйону «Січ»?

– Батальйон «Січ» – добровольчий, до нього брали бійців навіть без досвіду військової служби. Раніше ми з побратимами вже зверталися у військкомат, але нам відмовляли, бо я комісований, а документів товариша взагалі не виявилося у військкоматі.

На той час батальйон «Січ» якраз починали формувати. Тож можна сказати, що ми були одними з перших у лавах «Січі». Батальйон знаходився під юрисдикцією УМВС. Ми не хотіли чекати, поки ворог прийде під Житомир і буде вже пізно кудись іти. Я не міг не поїхати, то був поклик душі і совісті.

Отож, в червні ми прийшли на підготовку – 23 червня мене зарахували у склад МВС і офіційно відправили на навчання. Далі ми пройшли школу міліції у Сосновому Борі під Києвом, декілька тижнів тренувалися, а у вересні була наша перша ротація на Схід.

-Капеланів беруть до війська якось по-особливому?

-Оскільки у нас інститут капеланства ще зовсім не розвинений, на офіційному рівні немає посади капелана. Тому священики, які хочуть піти на службу, мають стати рядовим міліціонером чи військовослужбовцем і лише тоді мають право вести капеланську службу.

Перед тим, як іти на службу, я звернувся за благословенням до митрополита Луцького і Волинського Михаїла, який благословив мене. Перед відправкою на передову я з комбатом обумовив те, що не можу тримати зброї, яка стріляє. Моя зброя – це хрест, а набої – Святе письмо. Тож у війську я виконував інші обов’язки, бо ж окрім стріляти треба готувати їжу, житло, спілкуватися з волонтерами тощо.

-У вас була окрема програма підготовки, чи Ви проходили навчання разом з іншими солдатами?

-Я тренувався на рівні з хлопцями, ми разом їли та спали на підлозі. Я не просив для себе ніяких преференцій, хоча б міг їх мати, тому заслужив повагу серед побратимів.

Хлопці проходили вишкіл, займалися стрільбою та відпрацьовували операції зі звільнення заручників. Звісно були і фізичні навантаження. Мені спочатку було дуже важко, навіть темніло в очах. Але буквально за два тижні звик, і такі навантаження стали необхідністю.

Взагалі, я не єдиний капелан – з нашої Волинської єпархії є ще отець Макарій, який служить у Нацгвардії, отець Михайло Бучак з Маяків, який є капеланом «Айдару», та ще один новий священик, який поїхав на Схід майже одразу ж після того, як висвятився. Тобто з нашої Волинської Єпархії їздило чотири капелани у різні збройні формування.

ЧИТАТИ ІНТЕРВ’Ю З МИХАЙЛОМ БУЧАКОМ

-Не страшно вам було їхати туди, де загроза загинути зростає в рази?

-На Схід нас відправляли саме у час Іловайського котла. Ми тоді телефонами спілкувалися з побратимами з батальйону «Світязь», які потрапили в котел, та іншими бійцями, які потрапили в оточення. Було моторошно їх слухати, скажу чесно. Але коли постало питання, хто хоче залишитися тут, ніхто не зрадив і не відступив – усі, як один, поїхали, а потім гідно проявили себе на Сході.

Коли я приїхав на Схід, то облаштував там капличку, де проводив служби Божі, сповідав і причащав хлопців читав молитви за Україну. Я молився навіть за ворогів, щоб Бог повернув їм розум та поклав край ворожнечі.

-Які функції виконує капелан?

– Я маю підтримувати бойовий дух та тримати солдатів на високодуховному рівні. Тому постійно перед строєм я виголошував проповіді на патріотичну тематику. Хлопців не треба було переконувати у нашій перемозі, але я нагадував, що з нами Бог, тому й перемога буде нашою. Окрім того, правив служби та сповідав бійців. Були випадки, коли доводилося сповідати хлопців на передовій – тоді ми організовували імпровізовану капличку просто на блокпості.

-Де ваш батальйон виконував свої завдання?

-Нас відправляли у Маріуполь, а той час там було гаряче. Але нас привезли в інше місце – у звільнений Слов’янськ. Можливо, це для того, щоб нас не могли відслідкувати.

Отож до часу, поки нас не розмістили у Слов’янську, ми не знали, що залишимося там. Спочатку нас мали перемістити в Дебальцеве, потім начебто збиралися передислокувати за Артемівськ. Але завдяки нашому командуванню, яке не приймало поспішних рішень, ми залишилися в Слов’янську, а бойові виїзди здійснювали в інші міста.

-Пригадайте, яким тоді був Слов’янськ?

-Місто не було знищеним. Від обстрілів більше постраждали прилеглі села, наприклад, Семенівка. Там будинки, були згорілі і потрощені, але теж далеко не всі. А Слов’янськ фактично зберігся таким, як до окупації, а картинки з руйнуваннями, які крутили по телевізору – це були поодинокі випадки.

Я бачив один геть згорілий будинок – потім з’ясувалося, що там сиділи сепаратисти,  і туди було пряме влучання нашої артидерії. До речі, «навідником» для нашої артилерії тоді спрацював місцевий дідусь, завдяки якому вийшло стовідсоткове потрапляння в ціль.

Слов’янськ тоді був третьою лінією оборони. Наші бійці патрулювали вулиці, бо кожної ночі було чути, як обстрілювали блокпост на в’їзді в місто. Був випадок, коли журналістів, які зупинилися перепочити, з «зеленки» розстріляв снайпер. У місті також були випадки, коли бійці виходили і пропадали безвісти. Тому менше ніж по двоє ми не мали права виходити, бо у місті залишилося багато «вчорашніх» сепаратистів – людей, які сховалися під цивільним одягом.

До Слов’янська тоді вже повернулися жителі і навіть почали переїжджати сюди з окупованої Горлівки.Наша хлопці виїжджали на бойові завдання у Дебальцеве, Артемівськ, Красний Луч, де тоді велися бойові дії.

-Як люди ставилися до священика у формі? Вам доводилося спілкуватися з місцевим населенням?

Якраз моя основна функція полягала у спілкуванні з людьми. Ми пішли в місцеву церкву – Автокефальна та церква Київського патріархату пережили окупацію та існують і зараз. Їм було важко, бо навіть під час служби приходили озброєні бойовики, шукаючи бандерівців. Священики правили служби у часи окупації, і хоч прихожан було небагато, вони залишилися вірними українській церкві.

Ми організовували зустрічі в школах і спеціалізованих школах-інтернатах. Мене як військового капелана запросили в Артемівськ на марш єдності – це було за 30 км від лінії фронту. Тоді на мітинг зібралося понад 200 людей. Це була хода у вишиванках під жовто-блакитними та навіть червоно-чорними прапорами. Люди тоді несли транспаранти з надписами «дякую Богу, що я українець».

Я щиро їм подякував, бо в час небезпеки, коли ворог дуже близько – це теж героїчний вчинок.

-А чи доводилося вам спілкуватися зі священнослужителями зі Сходу?

-Так, зі священиком Київського патріархату. У той час там було небагато прихожан – хтось ще боявся ходити до церкви, хтось ще не повернувся додому. До речі, багато хто тоді виїхав і на Волинь та досі не хоче їхати на Схід – Волинський край став для них другим домом. Це вже інше питання. Отож, над кількістю і якістю прихожан треба було працювати ще 20-ть років тому. Проте київський патріархат не мав сприяння з боку влади – часто священики за свої кошти купували будинки та переоблаштовували їх під храми.

Типових московських храмів там було значно більше, проте я помітив тенденцію, що частина прихожан перейшли до українських церков. Це почалося після того, як люди побачили деяких священників зі зброєю на блокпостах. Звісно, від таких люди почали відвертатися. Про такі інциденти розповідали місцеві жителі. Тому я думаю, що ситуація там зміниться – отець Володимир, який там служить, розповідав, що вже розпочалося сприяння з боку влади у питаннях виділення приміщення.

Тож лід розтанув і справи пішли на покращення.

-А хрестини чи весілля бійців довелося вам провести на Сході?

-Ні. Але до мене зверталося багато людей,  у яких діти були вже підліткового віку, але й досі не хрещені. Вони не ходили ні в яку церкву. Але оскільки я військовий капелан, то відправляв їх до місцевого отця Володимира.

-А як же з формою – ви постійно носили рясу?

-Звісно, що на службі Божій я був у рясі. Проте поза службою я виконував іншу роботу – працював комірником, був водієм швидкої допомоги тощо. Я їздив на бойові виїзди, але без зброї. Тому у будні я не відрізнявся від інших військових. Навіть був випадок з сепаратистом – коли йому порадили посповідатися, він дуже довго не міг зрозуміти, хто з нас священик.

Тобто вам довелося сповідати сепаратиста?

-Так, до мене прийшов сповідатися чоловік, який ще вчора був сепаратистом. Він дійсно розкаявся у своїх гріхах,  і це йому зберегло життя. Його затримали наші військовослужбовці, і він до останнього заперечував свою учать у тих подіях. Були докази, що він брав участь при штурмі адміністративних будівель – то були фото і відео. Він зрозумів, що брехати немає сенсу, а військовослужбовці порадили йому посповідатися.

Перед сповіддю я спитав, чи він жаліє про те, що відбулося. Він задумався.

Я посповідав його в камері  і можу сказати, що він розкаявся. Я порадив йому піти до слідчого і розповісти про вчинені гріхи. Він розумів, що усе, що він розповів мені, назавжди залишиться таємницею. Але коли його доставили в управління, він усе розповів. Після вироку він суду сказав, що щасливий від того, що сяде у тюрму, бо відчуває, що вчинив правильно. Я бачив щире каяття з його боку.

-Що найбільше вас вразило на війні?

-Психологічно ми були готові багато до чого, бо знали, куди ми їдемо. Здивувало відношення людей – там 50% були насторожені, а 50% підходили і дякували, хотіли спілкуватися. Тоді розуміли, що тут дійсно на нас чекали. Хлопці казали, що до них підходили люди, які були налаштовані вороже. Але мені такі не зустрічалися.

Вражали скоріше приємні випадки. Ми з бійцями пішли в інтернат для дітей з проблемами зору. Дітям принесли подарунки – хрестики, ладанки, солодощі і харчі. Діти тоді не хотіли нас від себе відпускати, тому це один з моментів, які найяскравіше запам’яталися.

А ще одного разу ми принесли подарунки дітям у школу. Тоді діти теж не хотіли нас відпускати, усі хотіли потримати військових за руку. У такі моменти найліпше розумієш, що робиш добру справу. Або коли підходять матері з дітьми і фотографуються з тобою, як з пам’ятником. Я казав, що я недостойний такої честі, що я такого зробив? Але людей це не переконувало – вони вважають українських солдат своїми героями.

Доки ви були у Слов’янську?

-Місяць. Взагалі, ми мали дві ротації, але друга вже була не у Слов’янськ, а у Курахово. Туди ми потрапили у кінці жовтня. Це вже була друга лінія оборони, атмосфера була трохи  іншою – все сіро  і дуже гнітюча атмосфера.

Безпосередньо у Курахово бойових дій не вели, але тут стояли на охороні блокпостів та місцевої ТЕС. Хлопці їздили на бойові завдання в Авдіївку та Піски. Мені, щоправда, не довелося там побувати.

Наша база була розташована поза містом, тому з містянами не спілкувався. Але багато спілкувався з мешканцями Добропілля – люди там дуже привітні. Мабуть, відсотків 90 – щирі українці. Тут люди своїми силами не впустили до міста сепаратистів, а нині активно допомагають нашим військовим – ремонтують автомобілі, привозять їжу тощо. Саме такі люди розвіюють міф про те, що вся Донецька та Луганська область – це суцільні сепаратисти.

Окуповані лише кілька районів, переважна частина областей налаштовані проукраїнськи. Наприклад, так само відбулося у Сватово – там люди з палками протистояли озброєним сепаратистам. І завдяки своїй позиції сьогодні мають мирне небо над головою.

Коли ви приїхали додому, то повернулися до служінь в церкві?

-Я повернувся у листопаді. Тоді мене саме перевели до Нижнього храму Свято-Троїцького собору. Там я організував пункт збору допомоги для військовослужбовців – ми чотири рази відправляли допомогу через волонтерів. Це були передачі на різні підрозділи  і нашій територіальній обороні, і «Січі»,  і на блокпости біля Маріуполя і Артемівська тощо.

Ми збираємо продукти і кошти. Якщо хлопцям потрібні якісь речі, то ми просимо людей купувати та приносити. Зараз я служу на ДПЗ у Храмі преподобного Іова Почаївського, тому збір харчів і необхідний речей продовжуємо там.

-Чи плануєте знову їхати на Схід?

-Я хотів би, але зараз не маю такої можливості. Тому стараюся допомогти хлопцям хоч якось – зараз знову збираємо харчі щоб поїхати до хлопців. Але вони чекають не лише їжі, а й доброго слова.

 

Розмовляла Василина БОРУЦЬКА