Ковельчанин про життя після війни: на передовій – легше

Ковельчанин про життя після війни: на передовій – легше
Ковельчанин Віталій Гарбар, який вижив на Сході, на малій Батьківщині не може отримати статус учасника АТО, а на виділеній йому земельній ділянці розташовані людські городи.
Про це на сторінках Волинської газети пише Володимир Данилюк.
Публікуємо його статтю без змін та правок:
Чи не найголовніша ковельська вулиця – Брестська – демонструє життя, гроші і базарний оптимізм. Але звернувши з неї, буквально за кілька десятків метрів потрапляєш ніби в резервацію. Убогість, тиша і безнадія. І саме по вул. Старицьких у древньому дерев’яному бараці 1936 року побудови живе солдат-інвалід. Якби не допомога рідних та благодійників, уже, мабуть, і не жив би. А так – намагається повернутися до повноцінного життя і довести тут, у тилу, як і там, на фронті, що сила українського духу переважає і гарячі терористичні кулі, і холодний морок очей доморощених чинуш…
Вони живуть у крихітній кімнатці з кухнею та без коридору. «Всі зручності» – на вулиці. Житлової площі – 27 кв. м. На шістьох! І в таких умовах тут животіють ветеран АТО Віталій Гарбар, його дружина Наталія та четверо діток: Тетяна, Саша, Артем і Владик. Старшій доньці 9 років, найменшенькому синові – 8 місяців. За тонкою стінкою в аналогічних умовах існують інші люди… Здається, будка для собаки, який прив’язаний на подвір’ї, і та комфортніша…
За дорученням правління Благодійного фонду «Волинь-2014», я приїхав сюди, щоб вручити Віталієві Гарбарові та його родині медпрепарати, ліки, а також гуманітарну допомогу, зібрану в Польщі за проектом «Разом із Україною»: іграшки, предмети першої необхідності, одяг та взуття.
Господар помешкання одразу вибачається, що в його «апартаментах» навіть вільного стільця немає. А першими біжать дітки, які з радістю хапають гарні та яскраві іграшки…
Вручивши привезений вантаж (Наталія з Віталієм допомагали переносити велику кількість коробок та пакунків із багажника автомобіля в хату), поволі розговорилися.
Ось вона, нічим не прикрашена доля солдата, який до мобілізації в зону АТО був мирним будівельником і працював у місцевому підрозділі «Луцьксантехмонтаж №536». Останній будинок, який він допомагав зводити, це десятиповерхівка в районі Ковеля, що має неофіційну назву «Черьомушки».
До речі, голова наглядової ради цього підприємства Віктор Чорнуха – один зі співзасновників Благодійного фонду «Волинь-2014», і саме тому родина Гарбарів – на особливому рахунку в благодійників. Як каже Віктор Григорович, головне ж – не тільки допомагати військовослужбовцям під час служби, а не забувати про них і в повсякденному житті.
Для Віталія Гарбара поняття «мир» і «війна» змінилися за звичним для багатьох сценарієм. Від армії не ховався.
– Мене забрали в Золочів Львівської області 5 вересня минулого року. А звідти повезли на Схід – у Сватове, – каже. – Служив як старший сержант у підрозділі з евакуації для ремонту важкої бронетехніки: САУ, танків, БТРів, «градів»…
Їхав, у чому прийшов у військкомат. У цивільних штанах і футболці. Бронежилет, наколінники та деяке інше спорядження потім місцеві волонтери передали через вагітну на шостому місяці дружину…
– Що було найважче, там, на війні? – цікавлюся.
– Найважче? – перепитує. – Коли був без сім’ї. А все інше – єрунда. Бо ми там всі один за одного горою стояли.  Хоча земляків було й не так багато. Один хлопець із Рівненщини…
– А ще ж Іван із Луцька! – підказує дружина.
– Коли відчув проблеми зі здоров’ям? – знову звертаюся до Віталія Юрійовича.
– Був сильний артилерійський обстріл…  Навіть не зрозумів, що сталося: якась сила викинула мене з машини…  Втратив свідомість…
– А потім?
– Піднялася температура. Думав: може, застудився? Бронхіт якийсь чи запалення легень? У Сватовому встановили причини, евакуювали в Харків. А звідти своїм ходом (тобто, їдь, як хочеш) у львівський госпіталь. Я сів у потяг і поїхав… Ще у вагоні ледь тримався, а на станції Здолбунів зовсім зле стало. Дякувати Наташі, вона мене там зустріла і забрала в Ковель. Тут мене Господь Бог і місцеві лікарі фактично й урятували. А в луцькому госпіталі згодом ще й трохи підлікували.
Наталія тим часом просить чоловіка принести його документи. І серед них – дві фотографії людини, яку ніби щойно випустили з концтабору. Це – старший сержант Віталій Гарбар, одразу після госпіталізації в ковельську лікарню… Дивишся й очам не віриш: як він узагалі вижив?!
Не приховую цих вражень, а тоді запитую:
– Наталіє, як часто ви звертаєтеся за допомогою до благодійників і волонтерів? Як, зокрема, вийшли на Фонд «Волинь-2014»?
– Вони самі про нас дізналися, бо якусь статтю в газеті прочитали. Приїхали, подарунки вручили, – вона так швидко говорить, ніби переживає, що чогось важливого сказати не встигне. – А представник Фонду Ігор Лещенко прямо сказав: коли треба, звертайтеся! От ми й знову потурбували… Бо наша міська влада геть нічого не хоче робити…
– Земельну ділянку хоча б виділили?! – згадую про урядові обіцянки забезпечити всіх учасників бойових дій в АТО наділами для забудови.
– Є в мене земля! Є!!! – оживає Віталій. – Тільки на папері…
– Тобто?
– Ділянку виділили, оформили документ із печаткою ще в грудні минулого року. Поїхали ми з дружиною подивитися на неї… А там – городи людські! – якось винувато посміхається фронтовик.
– Ви з власниками говорили?
– Промовчав. Я їм що казатиму? Що мені «нарізали» і тепер увесь їхній урожай – мій?! Тому махнув я рукою й поїхав додому, – сміється. – А як воно далі буде, навіть і не знаю. Сваритися з людьми я точно не буду!
Він уже оформив групу інвалідності. Правда, зроблено це в луцькому гарнізонному госпіталі.
– Бо в Ковелі сказали, що Віталік повністю здоровий і може на роботу йти хоч зараз! – розтлумачує Наталія.
Віталій Гарбар теж не мовчить:
– Я в Луцьк сам їздив, як не має бути! Пройшов усі обстеження, обходив усі кабінети, отримав документи. Майор із госпіталю подзвонив у наш військкомат. Там мені теж допомогли… І тепер група інвалідності в мене вже є. Немає тільки двох витягів із наказів…
– Яких?
– Першого – що мене мобілізували та із Золочева відправили в зону АТО. І другого – що мене звідтіля відправили сюди. А без цих двох папірців мені не надають статус учасника бойових дій АТО. Тобто ніхто ні копійки не платить від держави навіть за лікування! Тому Наташа витягувала мене фактично власними силами. Родичі деякі помагали, волонтери, благодійники… Але не держава!
І тут я починаю пригадувати недавню програму «Шустер Live». І те, як обурювалися родичі полеглих героїв, добровольці, волонтери, лікарі та інші напряму причетні до збройного захисту України від російсько-терористичних банд через немилосердну українську бюрократію, коли сам факт участі в боях ще не є синонімом статусу. Що парламент ніби й ухвалив усі потрібні закони, тільки механізм його виконання «намалював» Кабмін, і тепер отримати заповітний документ стало чи не важче, ніж вижити під обстрілом сепаратистських «градів»…
Я дивлюся на Віталія Юрійовича і розумію, що переді мною – чергова жертва бездумної, бездушної та неукраїнської чиновницької раті. І їх, цих ситих і безкарних бюрократів, зовсім не цікавить, що без статусу Віталій Гарбар не може отримати ні грошей, ні пільг. Що змушений жити за рахунок декретних копійок, які отримує його дружина… А на руках – четверо діток!
– Ви зверталися за допомогою до місцевого начальства? До мера Олега Кіндера, до голів райдержадміністрації та райради? – намагаюся змінити тему.
Наталія говорить першою:
– Ходили. І з Віталіка хотіли зробити… алкоголіка!
– Тобто?
Віталій Гарбар деталізує:
–  Сказали, що я був у самовільній відпустці і тут допився до цукрового діабету…
Молода жінка одразу видає просто вбивчу конкретику:
– Обізвали Віталіка таким-сяким. Потім, правда, почали гроші збирати. Чи не шість тисяч «нашкребли». А коли сесія міськради земельну ділянку виділяла, то сказали: нашо тобі гроші, коли землю безплатно даємо? Про районну владу взагалі нічого не скажу: їм усе байдуже. Знаєте, я там у кабінетах прямо казала: як треба було Україну захищати, то мого Віталіка від малих дітей забрали! А тепер він нікому не потрібен, окрім сім’ї та волонтерів? Так виходить?
– Хтось із чиновників відвідував вашу конюшню? Тобто оселю?
– І ноги нічиєї не було… А навіщо їм сюди ходити? Що тут для них цікавого? На нашу біду будуть дивитися? – махнула рукою Наталія.
– Що далі? – запитую в солдата.
– Чекаю на ті довідки, щоб оформити статус. Коли з моєї частини А2561 (окремої ремонтної роти)  їх передадуть, не знаю.  Жду, словом…
– А чого так вийшло?
– Коли мене демобілізували, наш підрозділ ще був у Сватовому. А потім їх замінили. І навіть номер частини змінили. Точно так само, як із 51-ю мехбригадою, яка тепер уже 14-та. І щось там у них із документацією не сходиться… Жду. І буду надіятися на краще. Головне – на ноги стати. Бо зараз навіть годину робити не можу – падаю з ніг…
Потім ми довго роздивляємося документи Віталія Гарбара. Він їх тримає в окремій папці і возить завжди із собою. Усе там, як треба. Записи всі є. Фотографії. Печатки. Підписи. Одного тільки бракує: гідного ставлення тих, хто мобілізував мирного та багатодітного будівельника на війну, з якої він повернувся фактично інвалідом.
Віталій і Наталія вкотре запрошують попити хоча б чаю. Не маю ні хвилини вільного часу, тому чемно прошу вибачення. Я дивлюся на радісних та вертких старшеньких діток, котрі юрмляться на подвір’ї поки меншенький спить у кімнаті, знайомлюся з тестем, який мешкає неподалік, ще раз звертаю увагу на ветхість старої польської конюшні, що з останніх сил намагається вціліти як оселя для солдатської родини, і їду.
У душі борються два сильних почуття. Радість, що допоміг швидко доставити та вручити родині Гарбарів те найнеобхідніше, що вони попросили й отримали від Благодійного фонду «Волинь-2014». І роздратування, коли через вікно автомобіля поглянув на багатоповерховий, сірий і якийсь зовсім чужий будинок, де засідає вся рать ковельської влади…
А буквально наступного дня в офіс Фонду «Волинь-2014» зателефонувала Наталія Гарбар. Дуже дякувала за дарунки. І вже згадуваний Ігор Лещенко вкотре її запевнив: без підтримки не залишаться! І це – наразі найприємніша новина.