Відслужив – ти громадянин, – військовий з Луцька

Відслужив – ти громадянин, – військовий з Луцька

Він залишив високооплачувану престижну роботу і пішов до війська під час першої хвилі мобілізації. Його давно мали демобілізувати. Але він підписав контракт про службу в ЗСУ «до завершення особливого періоду».

Для лучанина Олександра Кравченка – бійця 14 бригади – війна розпочалася 22 травня 2014 року. І ще не завершилася. Для нього вона пахне соляркою. «Ніякий дезодорант не виводить той запах. Він, здається, в’ївся в кров», – каже чоловік. А ще, крім пороху, війна пахне кров’ю. Особливо для нього. Бо Олександр Кравченко – начальник медичного пункту гаубичного дивізіону 14-ї (колишньої 51-ї) ОМБ. На своїй «таблетці» він щодня долає по декілька сотень кілометрів, – пише Інформаційне агентство Волинські новини http://www.volynnews.com/.

«Я все зробив для того, щоб мене призвали»

Раніше, маючи спокійну роботу, лучанин Олександр Кравченко шукав адреналіну, любив активний відпочинок, туризм, велокроси, кроси на позашляховиках. Тепер же, зізнається, не вистачає рибалки, хоч таким пасивним відпочинком ніколи не захоплювався.

Але до війська він пішов не за адреналіном. «Як не ми, то хто? Я зробив усе можливе, щоб мене мобілізували», – каже Олександр Кравченко і додає: він визнає користування зброєю лише в рамках закону, тому і пішов саме до лав Збройних сил України.

Все розпочалося з Майдану. На Майдан він прийшов, бо обурила реакція влади, коли звеліла бити дітей. Потім були громадські рухи, а згодом прийшло відчуття, що на сході щось відбувається. І на той момент було неважливо, де ти працюєш. І досвіду не було служби в армії. Але якщо треба? Є така професія – «Батьківщину захищати», каже боєць. І тому на цьому тлі зрив мобілізації відчувається надто гостро.

«Вже в суспільстві побутує думка , що ті, хто потрапив до війська, – невдахи. Я розумію, що війну треба проводити за столом переговорів. Але загроза цілісності держави не знята. В нас є зовнішній ворог. Кожен має нести військову повинність. Відслужив – ти громадянин. Чому на фронті служать хлопці з села, роботяги? Чому інтелігенція з міста не йде? Це стосується всіх. Якщо хлопці з села не втримають там, – не буде Полтави, Кременчуга, Луцька і інтелігенції, зрештою, не буде держави», – каже Олександр Кравченко.

«Для мене Волноваха є початком війни» 

Точкою неповернення для Олександра Кравченка стало 22 травня 2014 року. Тоді під Волновахою вранці був розстріляний український блокпост. На ньому стояли волинські військові 51 бригади. До того моменту, розповідає, війна ще була якоюсь примарною. До слова, саме Олександр Кравченко – автор відео, яке побачила вся Україна. Якраз він знімав на свій телефон перші кадри з цього блокпосту.

«Для мене найважче – події під Волновахою. Відео з-під Волновахи було відзняте на цей телефон. Тут оригінал лежить. Тут є 5 фрагментів і тільки один потрапив в Інтернет – той, який журналісти розібрали, як собі хотіли, але досі не встановили істини. А правда посередині залишилася. Правди ніхто не зібрав у кучу. В мене є своє бачення цієї ситуації. Я там пробув цілий день. Ту війну можна було закінчити в той самий день. Але для мене Волноваха – це і є початок війни. Для мене вона розпочалася 22 травня 2014 року. Це була перша кров, перші втрати. До того моменту можна було вести переговори з ДНР, ЛНР, з їхніми лідерами, після того почала говорити лише зброя», – пояснює солдат.

«На, читай. Йому треба, а тобі не зашкодить»

Власне, картинка, яку щодня транслює телебачення, не передає атмосфери, яка є на війні. Це, так би мовити, 2D. Поки людина сама не відчує, не понюхає – вона не складе цілісного враження про це.

«Найсильніший запах для мене – запах соляри, який не може перебити жоден дезодорант. Мазута, соляра ніби всоталася в кров», – зауважує Олександр Кравченко. Власне, щодня його «таблетка» долає по 300-500 кілометрів, виконуючи завдання. «Таблеткою» Олександр Кравченко називає автомобіль, яким возить поранених та 200-х. Особливо пам’ятає він Мар’їнку, яку військові взяли за третім разом.

«Я був на той момент водієм медичного УАЗика. Він був гнилий, такий, що деколи підпихати треба. При взятті Мар’їнки «таблетка» зламалася на самому «передку». Відходити – а вона зламана. А в мене в машині лежить два хлопця вбитих. Шансів бути вбитим самому – більш ніж достатньо. Ми стояли за нашим блокпостом, був бій, вже машини відтягнули, дістали 200-х, забрали поранених в іншу машину. А моя не заводиться: витекла вся вода з радіатора, сів акумулятор, одним словом – цілий букет. Ми прийняли рішення взяти «таблетку» на буксир. Чіпляємо її до фаркопа іншої машини і їдемо. Виявляється (я нещодавно дізнався), що нас свої прийняли за сепаратистів, вже на нас навели ЗУ-шку і мали стріляти. Свої… Після того мене ніхто не чіпав у таборі десь півтора тижні… Я тоді сильно образився на свою «таблетку». Дістав гроші з сейфу, дав хлопцям, вони пригнали з Німеччини машину, я її переробив під медичну і нею возимо поранених», – розповідає він.

Власне, незліченна кількість поранених, вбитих проходили через його руки. Було таке, що за один рейс везли і 200-х і 300-х разом.

«Ми забрали двох 200-х, заїхали в базовий табір і забрали трьох «істеричок» (це коли їх подряпали і в них вже біда). В такі моменти ти біля 200-х садовиш таку «істеричку». Він сідає, істерить ще хвилини дві, потім даєш молитовник: «На, читай. Йому треба, а тобі не зашкодить». Він читає молитву, і коли ти довозиш до польового госпіталю – його вже можна посилати назад в бій», – пояснює боєць.

Чоловікові часто доводиться згадувати отримані в університеті навички психолога. Безліч разів доводиться заспокоювати оточуючих, не допускати паніки. Головне, каже, погасити паніку в собі.

А в мирному житті чимало часу бійці мають провести з психологами, вважає Олександр Кравченко, аби не отримати «афганського синдрому». Бо хлопцям доведеться «вимкнути кнопку воїна і увімкнути кнопку громадянина». Багато хто буде топити стреси у алкоголі, дехто з бійців після повернення додому спить під ліжком, бо тільки так і може заснути, або ж вдома чоловіки лякаються звичайного грому. Власне, на думку бійця, повернутися бійцям в суспільство допоможе спілкування з психологами, співслужбовцями.

«Вирішили зробити по-доброму, а вийшла м’ясорубка»

Тепер чоловік каже, що зрозумів фразу, яку часто чув від діда – ветерана Другої світової війни. Той свого часу часто казав: «Діти, краще вам не знати, як воно – на тій війні». Утім побачити немало страшних картин довелося й онуку. Був на фронті Олександр Кравченко і під час Іловайського котла…

«Іловайськ – це був удар в спину зі сторони РФ. Це був цілеспрямований удар. До того моменту активно регулярна російська армія не входила. Ми зі Старобешевого 27 серпня забрали двох 200-х. Це була перша ластівка. Вони йшли з місця дислокації, на них напала диверсійно-розвідувальна група, їх вбили, забрали зброю. Коли ми потому приїхали в польовий госпіталь, нам сказали, що в Іловайську «вже все». Ми летіли на вертольоті в Іловайськ забирати поранених і натрапили на колону техніки з Донецька. Поверталися назад – натрапили на колону російської техніки з боку російського кордону. Ми тоді повідомили інформацію, і 28 числа вже знали, що там котел закритий. Потім були переговори про вивід. А там… зробили тир. Треба було виходити якось. Може, варто було йти на прорив, чи через Донецьк. Вирішили зробити по-доброму, а вийшла м’ясорубка..», – ділиться спогадами боєць.

Нагадаємо, в серпні минає рік від Іловайської трагедії, де полягли сотні українських військових, зокрема й бійці 51 ОМБ. Досі Волинь чує відгомін Донбасу, отримуючи цинкові труни після підтвердження аналізів ДНК-експертизи.

Скільки їх насправді полягло? На фронті – своя математика. Простіша офіційних зведень.

«Давайте реально дивитися на речі. В нас є кількість офіційно вбитих, кількість підтверджених у полоні, є ще зниклі безвісти. Часу пройшло вже достатньо. Включимо розум – до якої з груп ми їх віднесемо?..», – пояснює боєць.

«Наш головний ворог – байдужість»

Війна стала своєрідним фільтром для людських стосунків. Всі риси тут проявляються контрастніше. І сприймаються теж з подвоєною силою.

«Наш головний ворог – байдужість. Є така фраза: «Я не боюся ворога, я не боюся друга, але більше всього я боюсь байдужого». Чим ти можеш пояснити дитині, яка живе на сході, чому в неї батька не стало? Вона тебе ненавидить. Але вона не є байдужою. Таких людей я не боюся. Є багато таких, хто втомився, особливо в тилу. Та й на фронті не все так просто. Кому війна, кому мати рідна. Є й нечисті на руку. Багато знайомих пересіялося через сито, відсіялися як полова. Коли в економіці взимку стався спад, обвалилася гривня, люди почали дистанціюватися, ховати очі, тепер вони не підтримують розмову і переходять на інший бік вулиці. Багато хто забув, що війна дійсно є. Але в моєму житті з’явилося багато нових людей, небайдужих», – ділиться думками боєць.

Власне, Олександр Кравченко крім своїх військових обов’язків займається ще й волонтерством. Тут допоміг досвід попередньої роботи: підключати зв’язки, вміти переконувати, шукати допомогу.

Війна, розповідає далі боєць, змінила всіх. Мовляв, ті, хто там побував, – не вміють ховати очі, лукавити.

«В мене з’явилося більше віри в Бога, в те що ніщо не вічне. Моє життєве кредо: «Так, я грішний, у мне є свої скелети в шафі, але я намагаюся жити так, щоб, коли я потраплю туди, мені не було соромно, як я прожив це життя», – пояснює чоловік.

«Українці – не загарбники»

Власне, на думку Олександра Кравченка, українці розплачуються нині за те, що надто легковажно поставилися до здобуття незалежності. Не цінували того, що отримали. Тепер же ціна свободи стала реальною, відчутною і, на жаль, надто високою. Але в природі українців бути добрими – до пори, до часу.«Нашу незалежність ми отримали безкоштовно, ми не оцінили, що це таке і зараз ми її виборюємо. Українці ніколи не були радикальними: «Не чіпай лихо, поки воно тихо».

Вони ніколи не починали війну, але коли вороги приходили – всі тут спотикалися. Ми завжди оборонялися, будували фортеці. Українці – не загарбники. В нас «віджали» частину території, але ми стали в жорстку оборону і далі не пускаємо. Хоч деколи і є моменти… Багато говорили про Донецький аеропорт. Хлопці стояли, поки бетон не витримав», – вважає боєць.

«Я досі себе вважаю бійцем 51-ї бригади»

Власне, він був службовцем 51 окремої механізованої бригади. Нині чоловік служить у 14 ОМБ – правонаступниці 51-ої. І хоч частину розформували, сам боєць вважає себе солдатом 51-ї окремої гвардійської Перекопсько-Харківської Празько-Волинської ордена Леніна двічі Червоного прапора ордена Суворова і Кутузова механізованої бригади 13 армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України.

«Для мене 51-ша – частина, яка загинула на цій війні. Вона єдина розформована. 51-ша бригада понесла чи не найбільше втрат. По цій бригаді можна повністю відслідкувати всю історію цієї війни. Шкода, що її немає . Я досі себе вважаю бійцем 51-ї. Для мене переформування – це зміна вивіски», – каже боєць.

«Ми розуміли, що буде жарко, але настояв, щоб мої рідні поїхали на концерт»

Щодо мирного життя під час війни, коли та війна – близько, боєць має свою думку. Чи варто під час таких дій проводити концерти, фестивалі? Тут, напевне, у кожного своя мораль і своя правда. Олександр Кравченко ділиться власною історією.
«24 серпня минулого року ми розуміли, що буде жарко. Але я настояв, щоб мої рідні поїхали на концерт Океану Ельзи. Я слухав його після того, як ми відпрацювали з 4 ранку до 7 вечора: Єленівка, Донецьк, Мар’їнка. Того дня ми їздили по всій лінії фронту, бо 51-ша бригада була скрізь, вона стояла тоненькою лінією», – каже чоловік і додає: щоразу домашніх заспокоювали, що все добре, аби не хвилювалися.

«Побажайте мені повернутися живим і здоровим»

«Війна – не романтика. Пороху в нас достатньо, аби ж вистачило тих, хто підносить набої і стріляє. Війна закінчиться в один день, в одну годину. Але поки що не закінчилася. Вона ще тліє», – каже колишній працівник банку.

Нині чоловік підписав короткостроковий контракт про службу в лавах Збройних сил України до закінчення особливого періоду. Каже: то було нелегке рішення.

«Мені часто бажають якнайшвидше повернутися. Але я прошу від знайомих інших слів. Кажу: побажайте мені повернутися живим і здоровим, а час, коли повернутися, залишмо Богові. Коли? Та коли буде перемога», – резюмує Олександр Кравченко.