Герої нашого часу: Андрій Д’яченко

авенг7

Речник полку «Азов» Андрій Д’яченко

Моя війна розпочалася ще першого грудня на Банковій. До Євромайдану я ставився досить скептично, бо не підтримую вступу України в  ЄС. Я приходив на луцький Євромайдан поспілкуватися з людьми та почути їх позицію. Проте коли «Беркут» побив студентів, ми з товаришем зранку поїхали на Майдан. Я був в числі «провокаторів», які вступали в сутички з «Беркутом» на Банковій. Цей момент мені дуже запам’ятався, бо раніше я не вірив, що щось подібне можливе в Україні.

Проте я був радий, що таке сталося. Більшість людей вважали нас провокаторами, а врешті  виявилося, що всі, хто виступав з закликами не провокувати міліцію, в лютневі дні повтікали з Майдану. Тому моя війна – це логічне продовження Майдану.

На Схід я вирішив  їхати 12 квітня, коли стало відомо, що у Слов’янську захопили адміністрацію. Я розумів, що після кримської авантюри Путін вже не зупиниться, що Південь і Схід України чекатиме «русская весна». Останньою краплею стало повідомлення про розстріл 17-ти волинян з 51-шої бригади під Волновахою.

Батькам, звісно, нічого не сказав. Півтора місяця розповідав, що десь під Києвом, поки мама не побачила мене по телевізору. Тоді були дзвінки з проханнями повернутися, але батьки зрозуміли, що переконати мене повернутися неможливо.

Отож, кілька днів тоді пішло на звільнення з роботи, і 28 травня ми разом з 12-ма волинськими хлопцями поїхали на Схід.

У 2012 році я служив в армії, тому прекрасно уявляв рівень Збройних сил України на той момент – за дев’ять місяців моєї служби я відстріляв шість набоїв. Сенсу іти в армію не бачив –  всіх би тоді чекала доля Волновахи. Добровольчих батальйонів на той час було лише три, а із засновниками «Азову» я був знайомий ще з 2011 року з фестивалю «Бандерштат». Тому я вибрав цей батальйон.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

Після вступу в «Азов» ми тренувалися. Зараз система підготовки бійців значно покращилася – вони проходять місяць вишколу в Києві, потім тренуються ще місяць в зоні АТО і лише потім їх долучають до бойових дій. У нас все було значно простіше – 28 травня  я приїхав в «Азов», а 3 червня вже був у зоні бойових дій. Ситуація тоді була складна, на навчання не було часу.

«Азов» тоді базувався в приазовському напрямку, який від 13 червня до середини серпня  вважався відносно спокійним. Нашою зоною відповідальності була охорона порядку в секторі М (50-ти кілометрова зона навколо Маріуполя). Ми затримували диверсійні групи та багато тренувалися. Більшість наших хлопців не мали ніякого бойового досвіду, багато хто покинув університети і чув про війну лише по телевізору. Керівництво батальйону запросило фахових інструкторів з Грузії, які мали бойовий досвід та знали, як воювати проти російської армії. Вони організували добрий вишкіл.

13 червня відбувалася операція зі звільнення Маріуполя. У місті діяли кілька десятків заїжджих терористів,  які контролювали центральні вулиці. Бої з ними наші хлопці вели ще з травня, але тоді отримали наказ відступити до Бердянська. Тобто тоді терористам не дали захопити владу, але остаточно не витіснили їх з міста, і вони місяць тероризували місцеве населення, тобто займалися тим, чим зараз займаються їх «колеги» в ДНР. На штурм Маріуполя я не потрапив – стояв на охороні блокпосту на в’їзді в місто. За кілька годин хлопці звільнили місто, і це було безпрецедентним випадком на той час, бо регулярні війська лише відступали.

Після звільнення Маріуполя жителі ставилися до нас насторожено – приїхав якийсь незрозумілий батальйон, всі молоді, бородаті і в татуюваннях. Коли ми йшли по вулицях міста,  мами з дітьми старалися переходити на інший бік вулиці. Але вже буквально за місяць ставлення стало значно приязнішим – люди зрозуміли, для чого ми там. Тоді на вулицях нам постійно намагалися «всунути» шоколадки чи цигарки.

Траплялися в Маріуполі і курйозні випадки. Одного разу, коли патрулювали місто вночі, до нас підійшов якийсь незрозумілий чоловік та дякував нам. Виявилося, що він переплутав нас з армією ДНР, яка його в Макіївці випустила з тюрми.

Взагалі у Маріуполі протягом року дуже змінилися настрої населення. Ідею українського націоналізму, яку попередні президенти не змогли прищепити на Сході, дуже чітко встановлює ця війна. Зараз яскраво виражених проукраїнськи налаштованих жителів у Маріуполі близько 40 %. Більшість яскраво проросійських виїхали. Зміну настроїв можна відслідкувати навіть за відеохронікою: ще минулого року весною на мітинги збиралися тисячі людей, які щиро вірили, що їде «Правий сектор» їх вбивати та їсти дітей. Зараз там таких практично не зустрінеш.

Так от, від моменту мого прибуття до першого бойового досвіду минуло три тижні. Це був виїзд на затримання диверсійної групи, яка з боку російського кордону прорвалася на українську територію поблизу Новоазовська. Тоді диверсанти розстріляли двох українських прикордонників та зайшли на українську територію.  Щоправда, тоді «постріляти» так і не вдалося.

Першим реальним боєм був штурм Мар’їнки 4 серпня. Мар’їнку військове командування розглядало як плацдарм для взяття Донецька – ми всі тоді вірили, що через кілька днів розпочнемо його штурм. Мар’їнка – це одна велика центральна вулиця – чи то Леніна, чи то Побєди, та кілька паралельних вуличок. Протяжність центральної вулиці – 3-4 км. Бойовиків, за даними розвідки, у місті налічували три-чотири сотні. Вздовж вулиці вони набудували барикади, зробили мінні поля, розставили розтяжки. До штурму 4 серпня Мар’їнку намагалися захопити сім чи вісім разів. І от 4 серпня «Азов» з 51-ю бригадою – для мене це було символічно, бо це бригада з Волині – пішли на штурм.

51-а бригада дала броню і ми сформували колону – танки розстрілювали блокпости, а піхота, яка йшла позаду, вступала в бої. По всьому місту відбувалися сутички з противником. В нас ця операція з зачистки міста зайняла один день – до настання темряви ми «взяли» всю центральну вулицю і пішли зачищати паралельні вулички.

Далі були бої під Іловайськом. Там наш полк брав участь у сутичках від 10 серпня. Спочатку це були бої в прифронтових селах. Тоді воювали ще сепаратисти, якими керували кадрові військові, прислані з сусідньої федерації.

Вважаю, що попередні штурми міст були неуспішними через страшенну некомпетентність військового командування. Ось, наприклад, практика з Іловайська: на один з штурмів приїхав полковник, якому на карті показували розташування наших та ворожих позицій. У військовій топографії є свої спецпозначки – ліс, блокпост тощо. І ось цей полковник, людина , яка 20 років у структурі Збройних сил, навіть не відрізняє на карті блокпост від болота. Це річ, яку курсанти на першому курсі вчать. Якщо офіцери і не були зрадниками, то вони були абсолютно некомпетентними. Офіцерів з бойовим досвідом можна було порахувати на пальцях.

Та й з армією бували такі випадки. В Новоазовськ у кінці серпня увійшли росіяни і всі чекали штурму Маріуполя. В той період до нас прислали мобілізованих чоловіків, котрі  підходили і просили показати їм як користуватися зброєю. У них навіть зброя була щойно розпакована з ящиків, абсолютно нова. Їм на полігоні показали як з автомата стріляти, а в зоні бойових дій видали кулемети і гранатомети, про які ті й уявлення не мали. І от, можна сказати «зелені» хлопці вчили дорослих дядьків стріляти.

Тому я проти тотальної мобілізації. В ідеалі мало б бути декілька тисяч професійних військових, які або воюють, або постійно готуються до війни. Ось, наприклад,  історичний досвід –  у 90-ті роки у Сьєрра-Леоне відбувався військовий переворот, і керівництво країни звернулося до приватної військової компанії, яка прислала 157 військових. Вони за дві доби придушили десятитисячне повстання. Підготовка кадрових військових значно ефективніша у порівнянні з тотальною мобілізацією.

А на випадки гібридної війни, такої як у нас,  має існувати Національна гвардія. Але не в такому вигляді, як зараз в Україні. Чоловіки мають пройти принаймні річний вишкіл,  де вчать воювати,  а не чистити картоплю чи фарбувати траву. Після навчань боєць повертається додому та періодично їздить на польові збори відточувати навички. І коли починається війна ці люди можуть чинити опір окупанту. Наша Нацгвардія – пережиток совка. За оборонною Доктриною з моменту нападу окупанта на Україну частини швидкого реагування мають бути готові чинити опір за 48 годин. Решта військ – потягом 5-ти діб, або двох тижнів. Просто для порівняння – від кордону з Росією у Сумській області до Києва танком можна доїхати за 1,5 години.

Та тим не менш, зараз ситуація з підготовкою військових покращилася – приходять люди, які вже принаймні знають, як поводитися зі зброєю. Турчинов у вересні в інтерв’ю визнав, що в березні готових воювати було десь 4,5 тисячі військових. Це враховуючи, що загальна чисельність армії становила понад 40 тисяч осіб. Від того часу  армія значно виросла.  Якщо нам вдасться подолати корупцію, то за 4-5 років наша армія буде однією з найсильніших у Європі.

Але суть конфлікту не в цьому, треба дивитися в корінь проблеми. Деякі люди на Донбасі, у яких будинки зруйновані російськими «Градами», і досі вірять у «руській мір». В глибині душі вони розуміють, що їх грабують, але уявити, що може бути інакше, не можуть. За рік мені так і не вдалося їх зрозуміти, вони абсолютно з денаціоналізовані люди.

Насправді Донбас не обмежується Донецькою та Луганською областю. Північ Луганщини – це нейтрально проукраїнське населення з позицією приблизно «тільки б не було війни, а в Україні принаймні пенсії платять». Приазовський регіон – зовсім інший. У Маріуполі на початку двотисячних були ідеї від’єднання від Донбасу. Там навіть були гасла типу «Досить годувати Донецьк». Населення тут ментально відрізняється від Донбасу, тут не така критична ситуація.

Сам Донбас – поясок на стику Донецької і Луганської областей, це депресивні шахтарські міста. Після голодоморів та переселень люди тут взагалі не вважають себе українцями. Проте тут нема чому дивуватися – абсолютно ніякої національної політики за понад 20 років.

Я вважаю, що ще пощастило, що вдалося локалізувати конфлікт в межах в двох областей без повномасштабної громадянської війни. У нас вся країна воює проти купки терористів, яких фінансує сусідня «дружня» держава.

Зараз наш батальйон утримує позиції в Широкино. Селище знаходиться між Маріуполем і Новоазовськом, який контролюють проросійські бойовики. Можна сказати, що той, хто захопить Широкино «визначить» ініціативу наступу – або на Маріуполь, або на Нововазовськ. Селище цікаве і з географічної точки зору – його західна частина знаходиться на пагорбі, там зайняв позиції наш полк. Східна ж частина – низовина, там розмістилися бойовики.

До середини лютого, коли Широкино було умовно нейтральним, бойовики виводили до селища свої «Гради» і обстрілювали звідти Маріуполь. 20 кілометрів – це відстань роботи установок «Град», а від центру Широкиного до центру Маріуполя 21 км. Навіть обстріл міста 24 січня, коли загинуло 30 мирних жителів, вели саме з Широкиного. Ми розуміли, що за Мінськими угодами відбудеться розмежування територій. Тому командування прийняло рішення взяти селище під контроль, щоб створити зону безпеки навколо Маріуполя. Існувала загроза, що терористи, скажімо, ввечері 14 лютого зайдуть у Широкине та сусідні села, і після підписання перемир’я ця територія буде під їх контролем.

Тому 10 лютого «Азов» почав наступ на Широкине та п’ять сусідніх сіл. Тоді саме останні дні тривала оборона Дебальцевого  і терористи не очікували наступу. Ефект несподіванки і слабка присутність бойовиків  в регіоні дали можливість захопити села. Але терористи швидко оговталися і «підтягнули» сили, тому за Широкине йшли жорсткі бої.  Після кількох спроб атаки нас витіснили з східних околиць Широкиного, але ми закріпилися у західній частині селища. Такий стан «узаконили» після підписання Мінських угод. У деяких місцях лінія стику наших військ з їхніми складає 300 метрів. І хоч уже декілька місяців, як закінчилася наступальна операція, у нас було всього декілька днів без обстрілів.

Думаю, що Широкино ще довго буде «гарячою точкою», принаймні поки одна зі сторін не візьме його під повний контроль. Ми не отримуємо наказу атакувати, оскільки Україна неухильно дотримується Мінських угод. Терористи ж не можуть захопити нашу частину, бо ми стратегічно вигідніше закріпилися.

ОБСЄ пропонує сторонам демілітаризувати Широкино. Тобто ми маємо залишити добре укріплену частину із розбудованою системою оборони, а терористи залишають нецікаву з точки зору стратегії східну частину селища. Існує небезпека, що як тільки ми відійдемо, терористи просто захоплять селище, як це було з Дебальцевим. Тоді півмільйонний Маріуполь знову буде жити під загрозою обстрілів. Зараз весь удар приймають на себе наші хлопці, але завдяки цьому місто може жити у відносному спокої.

На цій війні для мене найважче усвідомлювати, що вона затягується надовго. До Іловайська ми усі вірили, що до зими АТО закінчиться, ми повісимо жовто-синій прапор над ОДА Донецька та СБУ Луганська і розійдемося по домах наводити порядок у країні. Але Путін не може допустити програшу  «Новоросій», тому як тільки ініціатива йтиме від української армії, він знову присилатиме гумконвой чи кілька диверсійних груп.

Одним з найважчих морально моментів є втрата побратимів – спостерігати, як того, хто щойно їхав разом з тобою, несуть з поля бою без ноги.

Зараз йде війна типу першої світової – всі сидять в окопах. І це, власне, найважче – усвідомлювати відсутність руху. Ні у простих бійців, ні у керівництва держави немає розуміння того, як має закінчитися ця війна.

На мою думку, можливі три сценарії. Перший – придністровський сценарій, той, якого зараз добивається українська влада. Донбас має стати «регіоном з особливим статусом»,  решта України умовно «відгородиться» від нього. Таке собі «Сомалі» під боком

Палестинський сценарій – це те, чого добиваються ДНР і Росія. Вони хочуть, щоб їх «Новоросія» не давала Україні нормально займатися своєю життєдіяльністю.

Те, що потрібне Україні, і якого розвитку хотів би  я – це хорватський сценарій. У Хорватії в 90-тих роках серби захопили значну частину території і проголосили там свою державність. Хорвати зайнялися розбудовою армії і через три роки провели блискавичну операцію «Буря» – за 48 годин повернули собі територію всієї цієї Сербської країни. Зі сторони хорватів було значно менше втрат  і зараз країна живе спокійно. Тому я мрію про хорватський сценарій.

Коли мене питають, чи на війні є якісь радісні моменти, я згадую відчуття після кожного відбитого у противника метра української землі. Справжня радість – це, коли ще над одним містом починає майоріти синьо-жовтий прапор.  Я не схильний до символізму, тому не маю традиційних оберегів. Але у серці та в голові я маю уявлення, якою має бути Україна, і цього для мене достатньо.

Василина БОРУЦЬКА