Війна – триває і хлопцям потрібна допомога, – волинські волонтери

11754971_984959304882380_1110370091_o-800x450

Нещодавно волонтери Жіночої сотні «Самооборони Волині» Світлана Прохватило та Оксана Демчинська повернулися зі сходу України, де на власні очі побачили, як ведеться нашим солдатам у зоні бойових дій.

Поїздка у часі зайняла всього три дні, але вражень вистачить чи не на все життя. Світлана їздила вперше, Оксана – вдруге, – йдеться в інтерв’ю, опублікованому на сайті Самооборони Волині.

Вони розповіли, як це – бути у зоні бойових дій, як рідні відреагували на їхнє бажання відвідати Схід та чого не вистачає українським військовим.

Що вас спонукало поїхати на схід України, адже це досить небезпечно?

С. П. Ми поїхали, аби на власні очі побачити, наскільки це нелегко наших хлопцям перебувати там.

О. Д. Ми думали, що нам тут важко, адже вже більше року забезпечуємо військових всім необхідним: продуктами, речами, ліками – і як наслідок – почала з’являтися втома та відчуття того, що хочеться зникнути, хоча б на трішки, і не думати про війну.

Але, коли ти на власні очі бачиш, як українським солдатам непросто перебувати на східному фронті, адже вони живуть у землі, часом недоїдають, часом мерзнуть, постійно готові до того, що їх у будь-який момент можуть обстріляти, то звідкись беруться нові сили, а важкі думки – враз зникають. Приходить розуміння того, що якби там не було, але ми – вдома і від того нам вже легше, ніж їм там.

11754971_984959304882380_1110370091_o

Ви їхали до вже знайомих солдатів чи на вашому шляху були випадкові підрозділи?

С. П. Особисто моїх знайомих наразі на Сході нема, тому їхали до випадкових бригад. Та й, зрештою,  всі українські солдати – наші. Особливо вразило те, що вже більше року триває неоголошена війна, а продукти харчування у військових лише ті, які передають їм волонтери, а все тому, що інших в них просто нема. От і виникає питання, а куди ж витрачає гроші Міністерство оборони України чи вірніше, чому не контролює, куди виділяються кошти і чи дійсно все необхідне доходить до солдатів, чи осідає в когось з командирів на складах?!

О.  Д. Швидше за все, це не держава не забезпечує солдатів, а теперішня влада так з ними вчиняє.

Де саме на сході України вам вдалося побувати?

С. П.  За час нашої поїздки нам вдалося відвідати кілька бригад, в тому числі і ремонтних, які дислокуються у Донецькій та Луганській областях.

О. Д. Ми ночували в казармі, пили чай із солдатських кружок, проїжджали різні блокпости східних регіонів.

11725105_984959314882379_642942748_o11750791_984959311549046_550590445_o11749969_984959328215711_1681712858_o11750894_984959318215712_180674034_o

Ви кажете, що вам вдалося відвідати кілька бригад, ситуація із забезпеченням солдатів схожа у різних підрозділах чи все-таки відрізняється?

С. П. Ночували ми лише раз і це було на базі 14-ої бригади. Переважно ми проїжджали різні блокпости і надовго не затримувалися на одному місці. В переважній більшості чули від солдатів одне – дайте форму, дайте берці, бо продуктами волонтери більш-менш забезпечують, а от з військовою формою – дійсно проблема.

О. Д.  Чесно кажучи, там творяться дивні речі. Ми не часто буваємо на Сході, але деякі наші волонтери, наприклад Юра з Володимиром, бувають там три рази на місяць, і дивуються, що війна триває вже понад рік, а хлопці й досі просять їсти. До прикладу, не так давно, батьки солдатів, які зараз перебувають у зоні бойових дій, звернулися на гарячу лінію Міністерства оборони з проханням якось вплинути на те, що їхнім дітям не має, що їсти, достатнього забезпечення солдатів продуктами нема. У відповідь почули, що не може такого бути і вони обов’язково це перевірять. Невдовзі продукти хлопцям таки привезли, але потім одного з бійців, який не побоявся розповісти правду – побили, аби більше не жалівся. То, де та правда і скільки часу ще це все триватиме? Хто, зрештою, буде нести відповідальність?! Питання, на жаль, риторичні.

Чого ще, окрім харчів та форми, не вистачає військовим?

С. П. Оскільки, зараз літо,там дуже жарко, особливо тим, хто знаходиться посеред поля. Їм потрібні бандани, кепки, футболки, шкарпетки, шорти, кросівки.

О. Д. Коли ми ночували на базі 14-ої бригади і готували для хлопців плов, помітили, що в них на стінах, всюди, де можливо, висять дитячі малюнки. Вони зігрівають їхні душі, тому малюнки та листівки теж потрібні.

11759622_984959298215714_1221847666_nЩо скажете – дотримуються сепаратисти перемир’я чи ні? Мінські домовленості – реальний крок до перемир’я чи це лише папір, який нічого не вартий?

С. П. В ті дні, коли ми були – спостерігалася відносна тиша, лише чулося відлуння поодиноких перестрілок. Хлопці кажуть, що сепаратисти в будь-який момент можуть почати стріляти, тому вони завжди на поготові.

Який у наших солдатів настрій?

С. П. Вони – просто молодці. Тримаються.

Тобто, вони, навіть у таких складних умовах, готові й далі захищати Батьківщину?

С. П. Звичайно.

О. Д. Бійці не лише й надалі захищатимуть українські кордони, а й підуть у наступ, якщо на те буде відповідна команда. Вони впевнені у своїй перемозі. Найбільше дивує те, що, навіть при поганому забезпеченні, у них настільки велика сила духу, що солдати готові звернути гори і перемогти будь-якого ворога. І саме це відіграє найважливішу роль.

Загалом, які  враження склалися від поїздки?

С. П.  В мене було бажання залишитися: готувати їжу, складати харчі, але швидко зрозуміла, що просто сказати, я буду з вами – не можна. Звичайно, ми були у більш-менш спокійний час, можливо, якби нас обстрілювали – думка кардинально б змінилася.

О. Д. Дійсно, бажання залишитися було. На одному з блокпостів хлопці пригостили нас смачним обідом: їли з волонтерських харчів суп, кашу з тушонкою. Правда, цибулька була їхня – вирощена міцними руками бійців. Навіть, одного разу ми натрапили на невеличку грядку, на якій солдати самі вирощують овочі: цибулю, петрушку, помідори, огірки.

С. П. Звичайно, відчувалося, що тушонка не надто дорога, жир приставав до піднебіння, навіть, коли страва була гарячою. Але от такі харчі доводиться їсти нашим солдатам. А ще вразило те, скільки в них там багато маленьких цуценят, при чому – різного віку, і як вони за ними гарно доглядають, вам не передати.

11746037_984959324882378_1095986691_o11733936_984959321549045_1848086948_o

Їхати на Схід у такий нестабільний час – досить ризиковано, як сприйняли рідні таке ваше рішення?

С. П. Страх перед поїдкою був, як не як – дорога далека, але, зрештою, погані думки вдалося відкинути. Моїм рідним легше мене відпустити, ніж – сперечатися, бо все одно поїду.

О. Д. Це моя друга поїздка. Перший раз їздила у січні цього року. Я вже добре розуміла, якщо хлопці-волонтери нас із собою беруть, значить все буде добре. До першої поїздки рідних готувала завчасно, тому вже коли їхала вдруге – питань не виникало, вони знали, з ким їду і куди. Звичайно, з їхньої сторони звучали застереження і слова «краще не їдь», але мене це ніколи не зупиняло.

Оксано, ви кажете, що це ваша друга поїздка на Схід, що змінилося за час, що минув?

О. Д. Цього разу в нас був трішки інший маршрут. Минулого разу ми їздили в «гарячий час» на територію Донецького аеропорту. Тоді це була моя перша поїздка, але і в той час, і зараз – у повітрі відчувалася війна, хоча бойових дій на моїх очах не відбувалося.

С. П. За всю поїдку, ми лише раз проїжджали небезпечною дорогою, буквально в кількох метрах від нас розташовувався блокпост сепаратистів, за двадцять хвилин в мене перед очима пробігло все моє життя, було дуже страшно, але, Слава Богу, все обійшлося. І мені знову хочеться відвідати наших солдатів.

11749917_984959334882377_1456215276_oЩо наостанок скажете?

С. П. Аби люди не розслаблялися і добре розуміли, що війна – триває і хлопцям потрібна допомога. Незважаючи на нашу втому, вони там бережуть наші життя і спокій.

О. Д. Якби важко не було, але, якщо ти робиш добру справу – Бог це бачить і завжди допомагає. Навіть, якщо ти робиш зовсім маленьку справу – треба не зупинятися і завжди рухатися вперед.