«Герої не в усьому герої», – волонтер Сергій Шараєвський

Навіть серед волонтерів не всі бачили війну на власні очі. Сергій Шараєвський – один з тих, хто бачив, і навіть зняв про неї фільм. Волонтер, який неодноразово возив допомогу на фронт, не забуває і про тих, хто потребує її у тилу – з колегами він допомагає сім’ям загиблих бійців та всім, хто цього потребує.

Шараєвський розповів про поїздки на передову, рік волонтерства та допомогу політиків.

– Коли Ви розпочали свою волонтерську діяльність ?

– Якщо відштовхуватися від справжнього значення слова волонтер, тобто не лише в розрізі допомоги армії, то волонтером я став давно. Ще наприкінці 90-тих, коли я працював в педколеджі, на добровільних основах проводив студентам профілактичні лекції про наркотики, дошлюбний секс тощо – значна частина мого життя пов’язана з молодіжними клубами та церквою, тому я давно був був волонтером. Якщо ж розглядати волонерство в ключі останніх подій, то активно «впрягся» з Майдану, але я б назвав це скоріше благодійністю (усміхається).

Тоді від Зю Побережнюк я дізнався, що поранили нашого спільного знайомого Пегаса (Олександра Гуча). До того часу я «майданив» як активіст. А коли стався розстріл Майдану, то наступного дня зібралися пастири з церков і вирішили зібрати гроші для поранених. Я був найближчим до Революції, тому мене делегували передати гроші. Ми  зібрали чи то 20, чи то 40 тисяч гривень, вже й не пам’ятаю.

Тоді з’явилася інформація про інших поранених волинян. Отож тоді Зю, Оксана Киричук і я почали думати, як діяти далі. Найбільшою проблемою була відсутність бази контактів. Тому ми взялися за формування бази поранених з «Волинської Січі» та просто волинян –  ми зібрали список з близько 30 хлопців і налагодили систему нарахування коштів на рахунки хлопців.

Зо два місяці ми ще займалися пораненими, але їх підлікували, і хвиля допомоги трохи згасла.

– Після початку агресії на Сході ви допомагали переселенцям, чи одразу «переключилися» на армію?

– Я тоді не знав, що робити, бо була і робота, і інші справи. А тоді Таня Должко написала у Фейсбуці, що одна сім’я переселенців потребує ліків. У мене були кошти, тому я вирішив допомогти.

Але з переселенцями чомусь не склалося. Якось трохи і душа до того не лежала, і вже дуже багато людей ними опікувалися.

А тоді прийшов один мій знайомий з церкви, який служив колись у 80-тій бригаді. Він запропонував  підтримати хлопців – тоді ми дали клич і назбирали декілька тонн продуктів по церквах.

Була лише проблема, як завезти допомогу на Схід, то був саме кінець липня. Через Марію Доманську з «Самооборони» вийшли на батальйон «Буг»  – суворих чоловіків, з якими нам пощастило поїхати на Схід (усміхається).  Тоді ми завезли хлопцям першу фуру продуктів та трохи Нових завітів.

А ще перед цим я допомагав бійцям з амуніцією. Коли в Одесі 2 травня відбувалися заворушення, я саме перебував там по роботі – так вже виходить, що ми потрапляємо в усі «заруби» (усміхається). Так вийшло, що мене побачив мій товариш із США і запропонував прислати екіпірування – каску, розгрузки тощо. Через місяць він прислав ще форму, яку я віддав бійцям.

Друзі вислали десь десять посилок, тому думаю, що близько ста бійців ми одягнули. Це різні спецпідрозділи – і міліцейські, і добровольці з ДУКу та «Айдару». Ми не ділимо хлопців,  є потреба – даємо. Так само ділимося і між волонтерами. Афганці просять щось для бійців – даємо, щось треба – просимо в «Самооборони» тощо.

– Чому Ви особисто вирішили відвезти допомогу на передову? Не було страшно їхати туди, де є небезпека загинути?

– Та як завжди, пацанський адреналін (усміхається). А насправді на той час до бійців їздило небагато волонтерів. Зрозуміло, була небезпека і  було страшно, але я розумів важливість мети.

Я ніколи не  роблю нічого з жалості, це почуття заважає справжньому милосердю. Треба завжди вмикати здоровий глузд. Я – віруюча людина, тому роблю, як написано в Біблії – все, як для Бога.

– Що найбільше вразило на передовій?

– Кожна поїздка – інакша. Були такі, після яких ми поверталися окрилені  і такі,  після яких було лише бажання все покинути, бо бачили там і героїв, і негідників. Так само люди: декотрі  раділи нашому приїзду і дякували нам, а інші і питали «зачем ми прієхалі іх убівать». І це тоді, коли ми їм роздавали допомогу.

Завжди найбільше запам’ятовуються очі окремих бійців. Вони виходять – чорні, брудні, але очі у них світяться. По очах зразу видно, хто для чого на цій війні.

– Ви – пастор церкви. Ваша віра не ставала на заваді волонтерству?

– Якщо говорити про віру в розуміння конфесії, то у нас, як протестантів, немає жорсткої централізації і кожна церква визначає свій курс. Я за натурою завжди був борцем з несправедливістю, тому намагаюся бути попереду.

Якщо говорити про віру в Бога, то вона завжди мені лише допомагає, я будь-яку подію намагаюся осмислити. Це дає мотивацію.

Я дуже люблю цитувати слова з пісні «Гражданской оборони»: «Не бывает атеистов в окопах под огнем». Не вірити в Бога – це привілей комфортного життя. Коли ти в окопі  і поряд вибухає міна, то не можеш собі дозволити говорити, що Бога немає, бо розумієш, що життя може обірватися будь-коли.

– Вам доводилося стикатися з нерозумінням людей, мовляв, що це за пастор, який їздить на фронт і допомагає людям зі зброєю у руках?

– Нерозуміння було ще з часів Помаранчевої революції, потім – на Майдані. Мені навіть доводилося деяких християн видаляти з друзів, коли вони мені пояснювали, що треба слухатися владу, а «Беркут» робить все правильно.

Мені під час Помаранчевої революції прийшло просвітлення, коли на одному з бордів у Луцьку прочитав цитату з Конституції про те, що влада в Україні належить народу. Ще тоді я зрозумів, що ми воюємо не проти влади, а проти тих, хто просто погано виконує свої функції – ми, як народ, маємо право звільнити поганих менеджерів. Можливо, якби я жив в країні, де панує цар, то вважав би інакше. Але я вважаю, що має бути справедливість, і як християнин маю стояти на її боці. Якщо принижують когось слабшого, я стану на його бік. І будь-хто, хто принижує іншого, автоматично буде моїм ворогом.

– Прихожани Вашої церкви долучилися до допомоги бійцям?

– Так, навіть дуже активно, багато хто допомагає. Хтось каже: я не можу допомагати на війну – у людини такі переконання, хтось же хоче допомагати лише солдатам. Оскільки я займаюся ще й сиротами війни, то завжди є кому направити допомогу.

Уже після того, як з’їздив на фронт, тут з’явилася нова проблема – діти загиблих. У мене є західні партнери, бо я ще президент ГО «Територія 2.2», яка займається розвитком дітей. Отож болгари захотіли пожертвувати 600 євро на цивільне населення. А саме наближався Новий рік, тому ми вирішили зробити подарунок дітям-сиротам.

Ми знову самі сформували списки (у цьому плані добре співпрацюємо з центром допомоги бійцям АТО), та привітали діток. На Великдень були проведені благодійні концерти і зібрали понад 130 тисяч гривень, з яких усі витратимо на сім’ї загиблих. Ми не хочемо просто механічно щось роздавати, а пробуємо з’ясувати їхні потреби.

– Про недостатнє  забезпечення армії державою волонтери розповідають багато. А як ситуація із забезпеченням сімей загиблих бійців?

– У сімей все неоднозначно. Є частина сімей, де загинув доброволець – зараз дружини борються за визнання їх як учасників. Тим часом хлопців намагаються зробити злочинцями – мовляв, для чого взяв зброю і поїхав? Тому деякі сім’ї навіть не отримали первинної допомоги від держави. Є проблеми з землею і квартирами – це питання з області фантастики майже взагалі не вирішується. Всюди стикаємося з несправедливістю.

Тим часом, на жаль, списки дітей-сиріт лише поповнюються, бо знову ідентифікують загиблих волинян.

– Як вважаєте,  коли закінчиться війна на Сході?

– Думаю, що все буде тягнутися не рік і не два. Мені дуже сподобалося, як сказав Олексій Мочанов – влада повинна пояснити  простим смертним людям, що відбувається на Сході і куди нам далі рухатися. Який у нас план? Будуємо стіну чи відновлюємо Україну в старих кордонах? Ідемо війною на Крим чи відразу на Москву?

Зараз ніхто чітко не знає що відбувається. Йде мобілізація, набирають солдат, але що таке реально лінія розмежування? Це там, де буде майбутній кордон України чи ми маємо в планах забрати територію назад?

Поки ми не почуємо позиції зверху, нічого не вийде. Це мені нагадує Майдан, коли Яценюк-Кличко-Тягнибок приходили і розповідали, як вони ставили регіоналів на місце, так само і в Луцьку. Люди хотіли знати план дій, але його ніхто не озвучував. Тому дійшло до радикалізму.

Тому можливий третій Майдан. Це як у будь-якому конфлікті – якщо його не вирішувати, то він вибухне. Не дай Бог, почне проливатися кров, тоді конфлікт не можна буде зупинити, як на Донбасі. У багатьох людей загинули члени родин, і тому вони пішли воювати. На жаль, наші снаряди також падали там і вбивали людей.

Якщо третій Майдан буде, то там стоятимуть брат за брата і один за одного, а це призведе до того, що вже не зрозуміло буде, хто з ким і проти кого.

– Як вважаєте, яким чином можна знизити градус конфлікту у країні?

– Радикалізм має йти з боку влади. Повинні швидко очистити ряди від корупціонерів, мають відбутися реформи. Проте, поки що це – фантастика, бо усі між собою зав’язані партнерськими відносинами.

От зараз проводять реформу МВС – створили поліцію. Я повністю це підтримаю. Але для чого тоді міліція? Це будуть дві структури, які воюватимуть між собою. Або це робиться з великої наївності, або для того, щоб «зарубати» цю ідею.

Я проти міліцейської системи, я за зміни. Але поки їх не бачу.

Всі втомилися за рік. Хтось вже не хоче допомагати, а хтось не може через скруту. Але водночас люди бачать, що у когось ростуть будиночки, як у Терещука на скромну міліцейську зарплатню.

Має бути справжнє очищення влади, не за партійною ознакою – треба дивитися глибше, а не лише крізь призму «Партії регіонів». Крали і брали хабарі й в інших партіях. Тому треба приймати адекватні закони, які приведуть країну до кращого.

– Як Ви ставитеся до політиків, які підтримували режим Януковича, а зараз «вдарилися» в допомогу військовим?

– Все дуже змішалося зараз. Тепер найбільші воїни і герої – це сбушники і міліціонери. Так, серед них є справжні герої. Але більшість стоять на блокпостах на краю зони АТО, де є ризики, але вони не більші ніж на кордоні Волинської області. А коли вони повертаються, то швидко отримують статус учасника АТО. З іншими таке не проходить.

Я стараюся відділяти політику від справ людини, бо мотивацію ми не можемо побачити відразу. Не завжди відрізниш, чи волонтер працює не для піару, а політик – для піару. Я знаю політиків, яких ніхто не любить, але вони роблять багато для армії і мовчать про це. За це я їх поважаю, хоч не можу поважати за те, що вони роблять у політиці. Герої не в усьому герої, така ж ситуація і з негідниками.

– За останній рік відчуваєте, що Ваше життя змінилося?

– Звісно. Вплинула не лише допомога, а й ситуація у країні та події навколо. Всі етапи пройдено – і захоплення, і розчарування, і знову захоплення. Це як перевірка на стійкість – чи будеш ти і далі займатися тим, що робиш. Зараз я не маю можливості їздити на Схід, але я розумію, що якщо допоможу хоч одному бійцю – це вже важливо.

– Що для вас у волонтерстві найважче?

– Найважче розуміти те, що владці часом просто «забивають» на країну, і поки ми тут збираємо копійки, заробляють мільярди. Ти розумієш, що тисяча гривень, яку ти зібрав – це по кілька гривень від людей, яким ці гроші важать. А інші при цьому розпускають мільйони.

Волонтерів постійно виставляють дурниками, які не люблять владу і лише придираються до неї. Але ті, хто в процесі, чудово розуміють, що за круглим столом все гарно, а коли починаєш ходити по кабінетах, то ніхто не йде на зустріч.

А друге – це спостерігати за розбірками, хто кому більше допоміг, різними передвиборчими баталіями та переділом ковдри між революційними силами, які «лягають» під олігархів. Не можу на це дивитися.

– Як ставитеся до волонтерів, які йдуть у політику? Можливо, і самі задумуєтеся над таким кроком?

– Це вибір кожного. Я розумію, що не можна вічно бути опозиціонером і щось змінити, треба йти і робити. Але я особисто не піду. Мені робили пропозиції від різних політичних сил іти на місцеві вибори, але я відмовив. Чому? Жартую так: депутат міської ради зарплати не отримує і недоторканості не має, тому невигідно зовсім (усміхається). А якщо серйозно, то така робота потребує часу, а я маю і так багато проектів – громадська робота, церква, волонтерство, студія. А бути «формальним» депутатом я не хочу.

-Як родина ставиться до Вашого волонтерства?

-Сім’я нормально ставиться. Куди треба – відпускають. Вдома на подвір’ї у мене склад. Моя дружина – професійний психолог, теж працює з людьми. Я допомагаю їй допомагати, а вона допомагає мені (усміхається). І не дивлячись на всю мою зайнятість, для мене сім’я на першому місці – якщо  їм почне не вистачати батька і чоловіка, я готовий все залишити. Бо який сенс робити щось для всього світу і втратити найближчих людей?

– Які плани на майбутнє? Чим будете займатися після завершення війни?

– Після війни буду робити те, що й зараз, кіно зніматиму. Благодійність не залишу – сироти, вдови і каліки нікуди не зникнуть. Тому, думаю, робота завжди знайдеться. Та що там загадувати – поживемо-побачимо.

Розмовляла Василина БОРУЦЬКА