Герої нашого часу: Ігор Лапін

23

Командир роти «Захід» батальйону «Айдар» Ігор Лапін

«Я – кадровий офіцер. Закінчив військове училище, потім служив у Збройних силах – до 1996 року служив на військовому аеродромі  Луцька, потім звільнився за станом здоров’я.

Коли розпочалася війна на Сході, я зрозумів, що треба їхати на фронт. Я їздив під Донецьк до товаришів по службі – хлопці там реально розуміли, що це початок війни. Коли я повернувся до Луцька, наші самооборонівці вже тренувалися в Бортничах під Києвом. Я купив все необхідне – берці, розгрузку, форму і інші дрібниці та поїхав.

Вирішив іти добровольцем, бо в армію назад ніхто б не взяв після звільнення за станом здоров’я. Я хлопцям в Самообороні сказав, що на три дні поїду, просто відвідати наших військових. Але коли вони побачили мій рюкзак, то зрозуміли, що трьома днями не обійдеться. Потрапив на Схід у супроводі депутата обласної ради Ігоря Гузя, який віз військовим вантаж. Ми приїхали в Половинкіно, там були наші хлопці, волиняни. Я поспілкувався з своїми товаришами – Михайловим, Сороковим, Кутузовим, то куди там вже вертатися. Так я залишився на Сході.

Коли збирався їхати на Схід, то не планував, що це буде конкретно «Айдар». Просто на той час це був один з небагатьох батальйонів, де бійці отримували зброю і відразу на фронт. Саме тоді батальйон відійшов під порядкування Збройних Сил.  Хоч спочатку були проблеми – просто не було чим воювати. Щастя хлопці взагалі брали хто чим мав – хто з саперною лопаткою, хто з мисливською рушницею, та й у бій переважно ходили ті, у кого хоч якась зброя була.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

Наступного дня після того, як видали автомат, ми пішли на Металіст. Ніяких навчань не проводили – ми добровольці, ідейні, нам навчання були непотрібні. Але серед нас були і зовсім молоді хлопці, які взагалі ніде не воювали. Добре, що вони побували в Бортничах – там їм принаймні пояснили як зі зброєю поводитися, розказали про тактику боїв у місті. Ми, хто був трохи старший, теж трохи розповідали, але в основному «новачки» вчилися просто в боях.

У нас не було призначених командирів. Після Металіста хлопці зібралися і кажуть: давай Зола, командуй. Я кажу – якщо я буду командувати, то або я правий, або ніяк. На війні дисципліна – це дуже важливо. Так я став командиром роти, а моїм заступником був Андрій Омельчук.

Тоді фактично і почалася формуватися наша рота. До того у нас панували «майданівські» звички – там восьма сотня, там – десята, тут з Тернополя хлопці, тобто військового підрозділу як такого не було. На операції збирали людей нашвидкуруч. От, наприклад, приходить командир і каже: хлопці, треба п’ять людей на операцію. То перші, хто зголосився, йшли, а інші могли навіть не знати, на яку операцію поїхали товариші. Коли я став командиром роти, то почав доводити хлопців до військового ладу. Щоб створити підрозділ і зібрати всіх наших докупи, іноді хлопці стояли по декілька днів у нарядах і караулах, бо інакше нас «розкидали» по різних позиціях.  Ми розбилися на взводи, відділення, призначили командирів, які відповідали за особовий склад.

На той час батальйон базувався у Щасті. Через кілька днів отримали завдання – вивести з Металіста людей. Сепаратисти не хотіли їх випускати. Тоді наша рота мала завдання тримати позиції та контролювати периметр. Операція пройшла успішно.

Далі ми отримали бойове завдання від командуючого сектором – треба було проривати оточення Луганського аеропорту. Там  тримали оборону хлопці з 80-тої бригади – десантники вже майже місяць були заблоковані в терміналі, їжу і боєприпаси їм скидали на парашутах.

Нам на підкріплення дали армію з танками, у нашого ж батальйону броні не було взагалі. У нас було завдання – прорвати оточення. Тоді 80-ка мала вийти з аеропорту на Георгіївку, а ми мали зайти в аеропорт.

Коли наша рота ввійшла в Георгіївку, то там були вже найманці, серед яких багато осетинів. Сепаратисти «рвонули» перший танк військових, ті почали відступати – ми лишилися без броні. Нас тоді залишилося 38 айдарівців і 8 бійців з відділення Борсука – десантники 80-тої бригади з БТР-ом. Трошки згодом підійшли ще 10 наших айдарівців з підрозділу Ведмедя і ще у селище спустилася  підмога – кілька хмельницьких хлопців, розвідники з 8-ої бригади. Такими силами ми мали протистояти сепаратистам.

Ми тоді тримали «дорогу життя» – шлях, який вів до Луганського аеропорту. Наша рота тримала ділянку довжиною десь 300 метрів, якраз між мостами. Від ділянки шляху, яку ми контролювали ішли важливі шляхи, зокрема на Лутугіно.

Ми, до речі, під час першого штурму взяли Тамерлана – помічника міністра Північної Осетії. Я тоді відмовився від мільйона – він мені казав «спрячь меня, семья утром получит милион». Я йому  добряче «пояснив», за що ми тут воюємо.  Він зараз знову під Донецьком, хоч клявся, що носа сюди не всуне. Ми здали його в СБУ, там вирішили його на Надю Савченко обміняти, але її вже не було на Луганщині. Тому потім Тамерлана виміняли на наших розвідників.

Перед початком наступної атаки нас цілу ніч «поливали» вогнем. Наступного дня вдарили танки – битва стояла немилосердна. Ми отримали наказ наказали втримати дорогу до аеропорту «будь-якою ціною», бо це був єдиний шлях, який з’єднував аеропорт з нашими позиціями. І ми тримали її 8 днів.

Тоді загинув Геннадій Тома, він прикривав мене, поки я тягнув пораненого.  Він встав у повний ріст і відстрілювався. Снайпер застрелив його. Тоді ж загинув розвідник Михайлов. Вони пішли у розвідку і стикнулися з передовим загоном сепаратистів – «ввічливими людьми», тими самими, які раніше побували в Криму. Михайлов прикривав відхід, але його взяли в полон. Тоді він підірвав себе і сепаратистів. Сєпари навіть телефонували його сину і казали, що батько загинув як герой, мовляв шкода, що був не на їх стороні.

Тоді ми знищили близько трьох сотень  сепаратистів – це за даними розвідки і полонених сепаратистів. Нас, «золушок», було 38, а ми у полон взяли 40 сепаратистів.

Через кілька днів на підмогу підійшли інші підрозділи «Айдару» та регулярної армії. Командир одного з танків, які відступили у перший день, змінив екіпаж і повернувся до нас. Цей хлопчина потім при взятті Лутугіно загинув, він був у першому танку, котрому бронебійний снаряд втрапив в башню танка.

У тому бою загинув і командир Шостак з Луцька. Він ще сам собі перев’язав рани, але помер. Сильним воїном був. Він взагалі тоді не мав бути на передовій, бо лікувався в госпіталі. Але не зміг лежати, поки хлопці «віддуваються» – втік на передову. Це був 39-тий айдарівець.

На восьмий день ми взяли Лутугіно  і Успенку. В сепаратистів тоді великі сили були, але їм відрізали шлях доїзду з Луганська і перестало прибувати підкріплення, тому ми просто позачищали тили.

Після того, як ми повернулися в Щастя, отримали завдання «взяти» Красний Яр. Місто звільнили, посадили вояк, закопали їх і поїхали на базу. А о другій годині ночі знову нам кажуть наступати на Красний Яр, бо позиції здано. Ми були страшенно виснажені боєм, тому вирушили в Красний Яр через день. Мабуть, це нас  і врятувало – наступного дня сепаратисти  Мотороли та російська «Гюрза» чекали нас у засідці.

Ми тоді знову взяли Вергунський роз’їзд, але лишилися з армією. Це дивне відчуття дежавю – два рази підряд відвойовувати той самий населений пункт дуже важко морально. Правда, і в тій операції наші хлопці проявили себе, як справжні герої – вирізнилися  наш старшина Олег Твердохліб і рядовий Коля Щорс. Старшина потрапив у мінометний боєкомплект і одним пострілом кілька десятків ворогів поклав. Ці хлопці справжні герої, вони  завжди були на передку, в епіцентрі бою. Я на нагороди їх подавав безліч разів, але поки безрезультатно. При штурмі Георгіївки відзначилися Юрій Надашкевич, позивний “Фізик”, Андрій Нагай позивний “Кореєць”. Олександр  “Кутузов” Дмитрієв (хоч і мав поламані ребра) разом з Олександром “Морячком” Кралюком приїхали у Хрящувате на підмогу.

В той час був у Щасті Юрій Моклиця, який приїхав до нас як журналіст знімати репортаж. У в той час повідомили, що ситуація в Хрящуватому – критична. Вже й казали, що більшість з роти Золи повбивали. Приїхало в Щастя керівництво батальйону і почало всіх збирати на підмогу. І Моклиці дали бронежилет, автомат, сказали, що тепер це його найкращий друг. Посадили всіх в транспорт, але перед від’їздом в Щастя приїхав “Бубен”, який повідомив, що ситуація стабілізувалася і підмоги не треба.

Вергунський роз’їзд тепер прикривала 80-та бригада. Дорога до аеропорту нормально працювала. Ми почали поступово заходити в населені пункти, щоб далі відтіснити сепаратистів. Нам сказали взяти спочатку Князя Ігоря, але попереду ще були Хрящувате і Новосвітлівка. Якби ми спочатку пішли на Князя Ігоря, то навколо зімкнулася б петля.  Йти на Хрящувате нас зібралося 120 на місці і 110 бійців приїхали з Половикіно. Приїхав Герой України Міхнюк з афганцями. Ми почали думати, як же спланувати наступ і скоро вирішили, що на Хрящувате, котре ближче до Луганська, йдемо ми, а Міхнюк зі своїми хлопцями – в Новосвітлівку. Вони тоді дуже швидко її взяли. У нас бій в самому розпалі, а хлопці там вже обідали. Міхнюкові хлопці отримали ще одне завдання – взяти висоту за Новосвітлівкою. Це вже потім ми дізналися, що за тією висотою ще й «гуманітарні конвої» їздили – білі “Камази” підвозили підмогу.

У Міхнюка тоді разом з підмогою було 11 танків, а це добрий кулак. Ми ж ту висоту взяти не могли, бо стояли під горою – при такому розкладі один танк звідти міг покласти всю нашу роту. Але вони не взяли висоту і ми потрапили в оточення. Ми мали наказ триматися до останнього бійця. Нас 12 діб згори поливали снарядами. На 11-ту добу прийшло підкріплення – десь до двадцяти людей, на 12 добу нас змінили на інших бійців. У тому бою Міхнюк загинув. Я думаю, що його вирахували через телефон, і відразу почали в ту точку стріляти. Тоді були криваві бої, ми втратили багатьох хлопців.

Сепаратистів врятували “Камази” з «гуманітарною допомогою». До їх приїзду у Луганську було близько 700 сепаратистів. Але нам постійно не давали дозволу їх видавити звідти. Натомість дали наказ пропустити “Камази”.

Ситуація була така – наша артилерія не могла стріляти по висоті, бо там була газороздатна станція Єфремова. Далі була шахта – кажуть, що Ахметова, в яку не стріляли ні ми, ні хлопці з аеропорту. Звідти нас накривали «Градами». Ось вам про «злив»: “Камази” зайшли в Луганськ 16 серпня. Станом на 19 серпня там було 17 тисяч російських військових.

Тому хлопці по черзі відійшли від аеропорту, тоді Новосвітлівки, Хрящуватого, Лутугіна і вернулися на Щастя. Тоді геніальний план Муженка потонув у солдатській крові. Бо що це за план – відсунути терористів до російського кордону? Звичайно, що звідти почали наших обстрілювати. Тоді придумали іншу тактику – оточувати міста. І що далі?

Коли ми виходили з Хрящуватого, я втратив зір на праве око та заробив зламані ребра. А хлопці ще чотири дні там билися, перед тим як лишили Хрящувате і Новосвітлівку. Тоді танки звідти вийшли прикривати аеропорт і Лутугіно, і хлопців вибили.

Після того, як ми вийшли, сепаратисти відбили багатонаселених пунктів. Я тоді вже лікувався в Луцькому госпіталі. Зараз ребра вже зажили, а око так і не бачить.

Після 5 вересня сказали вивести озброєння на 40 км. Групу Гризлі з 12 людей відправили перевірити обстановку під Луганськом, а вояки тим часом залишили наші позиції. Тому коли наші хлопці поверталися назад, на блокпості стояли сєпари з танком, з якого навіть не встигли зняти український прапор. Вони почали розстрілювати хлопців, багато хто себе підірвав гранатами, щоб не втратити в полон. Одному пораненому вдалося прорватися до 80-тої бригади і близько 40 хлопців поспішили на допомогу – їх «поклали» з танків. В цей час біля Щастя командир першої танкової не дав танків на підкріплення.

Тіла хлопців довго не віддавали, над ними знущалися – прив’язували до дерев і розстрілювали з гранатометів. Спочатку забрати їх ходили забирати медсестра і капелан, котрих взяли в полон. Коли нам нарешті вдалося забрати хлопців, то ми отримали не тіла, а 28 мішків із залишками людей.

В Хрящуватій загинув Ігор Сороковий. Зранку тоді розпочалася танкова атака, він ще встиг двічі з гранатомета вистрелити по їх танках, доки біля нас не «лягли» два снаряди. Після першого вибуху мене відкинуло. Далі я нічого не пам’ятаю. Коли оговтався, то весь в крові був. Дуже шкода Сорокового, він Герой – сам на танк вийшов. Вже пізніше ми той танк добивали «мухами», нам на допомогу ще танк Збройних сил приїхав.

Отака війна – постійно втрачаєш хлопців, справжніх Героїв. Моменти радості на війні – це коли ми зайшли в Вергунський роз’їзд і вийшли цілі або принаймні без двохсотих. Волонтери приїхали, тактичні рукавички привезли чи аптечки – ось вам моменти радості. А ще – дитячі малюнки, які гріють і оберігають.

Війна підсадила мене на адреналін. Тягнуло назад раніше, та й зараз тягне. Тому поки у Верховній Раді канікули, постійно до хлопців їжджу. Там розумієш, що таке справжня дружба.

 

Василина БОРУЦЬКА