Війна ‒ це завжди страшно, ‒ волинський боєць

Чотирирічний Нікіта міцно обіймає за шию тата, учасника АТО Олександра Бикирука з Рудки-Козинської, ніби боїться, що він знову його покине на довгі місяці. «Мій тато був в армії, – каже малий».

Так-так, саме в армії, а не на війні. Так пояснює Олександр своєму синові довгу розлуку з ним, аби не травмувати дитячу психіку, – йдеться в публікації Інформаційного агентства Волинські новини.

«Війна – це завжди страшно. А ще ж телевізійних сюжетів надивиться про загибель вояків, буде нервувати, плакати, – говорить Олександр Васильович. – «То хай краще знає, що тато просто в армії, і жодна небезпека йому не загрожує».

Своє перебування в зоні бойових дій співрозмовник зробив таємницею не тільки для маленького Нікіти. Не знали про це ні батьки Ірина Степанівна та Василь Арсентійович, ні кохана Ірина. Звичайно, здогадувались, але Олександр вигадав для них свою версію того, де він: мовляв, стоїть на охороні кордону зовсім в іншому місці, навіть на карті подивився географічні назви, аби не проколотися.

Правду розповів лише молодшому братові Олегу, з яким постійно підтримував телефонний зв’язок.

34-річного Олександра Бикирука, який здобув професію водія-тракториста в Торчинському професійно-технічному училищі, а згодом удосконалив професійні навики під час строкової служби, призвали одним з перших – у квітні 2014-го. Про те, що доведеться воювати, тоді й гадки не мав. Вірив, що відправляється на сорок п’ять діб на навчальні збори. Планував, що робитиме за півтора місяці біля будинку, який придбали для своєї сім’ї. Та не так сталося, як гадалося.

«Вже на полігоні у Яворі, де нас навчали офіцери з Харківської академії, зрозумів, що справи серйозні, адже за тиждень навиків здобули більше, аніж за весь час служби в армії, – зізнається співрозмовник. – Згодом нас перекинули у Дачне Дніпропетровської області, а вже в травні ми стояли на блокпостах у Луганській області».

Олександр Бикирук як командир відділення зенітно-артилерійського взводу мав у підпорядкуванні шестеро бійців. І коли до нього зателефонували волонтери з рожищенської Самооборони і запропонували допомогу, то попросив форму і взуття не тільки для себе, а й для своїх підлеглих.

«На той час форму, яку нам видала держава, розлізлася і зносилася. Взуття теж не було. Хто що мав, в тому й був взутий, навіть в гумових капцях, – згадує Олександр Васильович. – Ми стояли на першому блокпосту, до нас було важко доїхати, але Володимир Добровольський таки зумів передати нам одяг і взуття. З того часу зв’язок з рожищенськими волонтерами у нас не припинявся. Вони суттєво допомагали нам і продуктами».

Та коли в кінці травня сепаратисти розбили десятий блокпост, військових 51-ої бригади ешелонами відправили на полігон в Широкий Лан, де вони перебували близько місяця.

Саме в цей час вояків вперше відправили на медичний огляд. Здоров’я Олександра Бикирука, який був оперований на грижу, викликало занепокоєння у тамтешнього хірурга, який констатував його непридатність до служби. Натомість медики Миколаївського госпіталю були іншої думки – може служити. В кінці червня 2014 року Олександр Бикирук повернувся в зону АТО.

Співрозмовник неохоче розповідає про бойові дії. Зізнається, що важко згадувати пережите. Бо був страх за життя, який необхідно було опановувати і приймати йому як командирові відділення виважені рішення, була повна зневіра у злагодженості дій командування, було велике розчарування після виборів президента, від якого очікували реальних дій, спрямованих на погашення конфлікту.

Але найбільше вразила ситуація під час так званого перемир’я, коли єдиним наказом було «Спостерігайте!», а хлопці гинули десятками. За п’ять днів такого перемир’я в зоні перебування відділення Олександра Бикирука загинуло 23 військових, по телебаченню передали, що тільки двоє. «Ця брехня найбільше виводила з рівноваги», ‒ говорить чоловік.

Гнітило морально і невдоволення місцевого населення, яке інакше як «бандери» та «карателі» їх не називало. Олександр Бикирук згадує випадок, як за допомогу військовим вбили фермера, який довозив їм питну воду. Рубіжне, Лисичанськ, Сєвєродонецьк – це найгарячіші точки, де довелося побувати Олександрові. Там стояли не на життя, а на смерть. І гинули…

Коли Олександр Бикирук приїхав у десятиденну відпустку, Волинь прощалася з його побратимом, бійцем 51-ої ОМБ Русланом Калушем з Озерця Ківерцівського району, який загинув під Донецьком. Повернутися до бойових товаришів на передову Олександрові більше не судилось. Під час перебування у відпустці його знову прооперували на грижу вже в Луцькому госпіталі.