Немає навіть натяку і плану на наступ, – військовий з Волині

11205029_989341327763170_3512547488000324818_n

У дитинстві Тарас Літковець любив грати у війну, а улюбленими іграшками завжди була зброя. Тепер він – на війні справжній. Ще кілька місяців тому викладав в університеті, працював журналістом та був політологом.

Нині він – заступник командира 17-го окремого мотопіхотного батальйону Збройних сил України, – пише на сторінках Хронік Любарта журналістка Анастасія Передрій.

 

– Я знаю, що ви в армії служили років 20 тому. Чи думали тоді, що той досвід вам хоча б мінімально знадобиться на практиці?

– Колись у школі мені подобалася військова підготовка. І, хай як дико це звучить, але в армії мені теж подобалося. Там я служив два роки у мотострілкових військах. Закінчуючи військову кафедру при Дніпропетровському національному університеті, навіть не підозрював, що хоча б на одну годину зможу зреалізувати набуті знання. Якби у мене запитали, що швидше станеться: я полечу на Марс чи десь буду воювати на справжній вій­ні, ще й у себе вдома, то я 51% віддав би за те, що на Марс полечу. Але життя – непередбачуване.

 

– Що вам знадобилося з того, чого навчилися в армії?

– Минуло дуже багато часу. Все змінилося. Починаючи з мобільних телефонів, яких у Радянському Союзі не було. Ну і, крім того, – техніка. Нау­ка на місці не стоїть. Сучасна війна – це війна високоточної зброї за межами бачення візуального противника.

 

– Яку найновішу зброю ви бачили за останні місяці?

– Найновіший випуск зброї – від пістолета до артилерійських установок – це був, здається, 1985 рік. Явно ми поступаємося за якістю (та й за кількістю) зброї нашим противникам.

 

– Де локується ваша частина? Чи можете про таке взагалі розповідати?

– Можу. Російські канали про це говорять прямо, навіть прізвища командування називають. Ми перебуваємо під Горлівкою. Це сектор С між Горлівкою і Дзержинськом. Маємо достатньо боєприпасів, зброї. Вона, може, не нова, але ресурси, щоб не допустити наступу противника, є.

 

– Я розумію, що на війні жодного розпорядку бути не може. Але чи можете хоча б приблизно окреслити, який ваш «робочий» день?

– За п’ять місяців, що я там був, починав з командира взводу, потім був заступником командира роти, командиром роти і заступником командира батальйону. Усі ці обов’язки кардинально відрізняються. За п’ять місяців було тільки чотири дні без обстрілів. За період мого перебування у батальйоні загинули 9 людей. Станом на 1 червня поранено 104 військові. Це і легкі поранення, і середні, і каліцтва. Втрачали люди зір, кінцівки. Кілька разів казали: «А, дев’ятеро на батальйон – це дуже мало». На що я завжди відповідаю, що це дуже мало, якщо серед загиблих – не ваш син, батько, чоловік чи брат. На війні немає вихідних, на війні немає перерви на обід, немає свят.

 

– Терористи вас регулярно обстрілюють. Ви робите це у відповідь?

– Так. Там дуже чітко визначено: коли, як, за яких умов. Як колись сказав керівник терористів президент Путін: «З терористами  ніхто не домовляється». Тому сподіватися, що злочинець буде виконувати якісь домовленості, було б марно. У них є одна слабка ланка, яку можна використовувати. Вони, звичайно, мають найновішу техніку, але у них немає мотивації.

 

– Чи мали ви нагоду спілкуватися з ними безпосередньо?  

– У Великодню ніч наш підрозділ затримав терориста. Це була диверсійно-розвідувальна група, її було виявлено і обстріляно. Коли розвиднілося, прийшли наші військові, побачили, що там дуже багато крові, лежить поранений. Ми були здивовані, що терористи відійшли і залишили свого. Він дивом залишився живий, але мав пробиті руки й ноги. Тривали переговори, і він сказав, що віддасть автомат, якщо ми залишимо його живим. Такий колоритний тип з милозвучним українським прізвищем. Страшно не любить все українське. Коли ми надавали йому медичну допомогу, побачив на його тілі татуювання – якесь характерне. Запитав, чи він судимий. Він відповів: «Да, конечно»! 

 

– А місцеві жителі? Я знаю, що ви теж мали нагоду з ними спілкуватися. Які переважно настрої?

– Війна – дивна. Ходить маршрутний транспорт Горлівка-Дзержинськ. Тобто можна вільно пересуватися. Воюють в масі своїй російськомовні. Воюють між собою християни православні. Усі мають однакову екіпіровку, схожу зброю. Важко розрізнити, де «свій», де «чужий».

Стосовно місцевих жителів, то це залежить від регіону, від міста. Звичайно, без соціологічного опитування сказати важко, але на око я сказав би, що, мабуть, 60% за нас, 40% – проти нас. Ті, що проти нас, цього демонструвати не будуть. Хоча були випадки, коли нас називали окупантами і фашистами.

 

– Часто чули від місцевих жителів, мовляв, «Україна на нас напала, ми хочемо в Росію»?

– Так, щоб безпосередньо мені висловлювали ненависть до українців, – було чотири чи п’ять  разів. У нетверезому стані був такий напівбомж, він почав вигукувати антиукраїнські гасла. Якось у магазині мені не захотіли міняти купюри. Жінка сказала: «Нет, вам я не поменяю». І продовжила, що вони дуже добре жили, поки на них не напали українці. Я питаю: «А де ви жили? Це ж була Україна». Вони себе не ідентифікують етнічно ніяк. Кажуть тільки, що вони – православні слов’яни. Причому в церкві або були давно, або взагалі не хрещені.

 

– Ви згадали про алкоголь там, на передовій. Часто траплялися п’яні солдати?

– Будь-яка армія – це віддзеркалення суспільства, де вона існує. Тобто це такий суспільний зріз. Тому всі ті проблемні питання, які є в українському суспільстві, є в армії. Проблема зі спиртним, звичайно, є. Як можна – з цим борються. Дуже багато нещасних випадків, яких можна було б уникнути, якби не алкоголь.

 

– Яке ваше найбільше розчарування від війни?

– Розчарування – те, що немає навіть натяку і плану на наступ. Хоча під час наступу буде жертв набагато більше. Ми йшли звільняти територію, а тут ми в глибокій обороні. Друге розчарування: коли дивишся новини, переговори, домовленості – на війні цього не відчувається.

Війна змінюється. Коли я їхав туди, мені казали, щоб брав усе з собою, бо там нічого немає: ні одягу, ні їжі. А вийшло так, що дали все. І навіть забагато.

 

– Це держава дала чи волонтери?

– Збройні сили України, Міністерство оборони. Але рік тому, звичайно, так не було. Я вдячний волонтерам з Волині, вони мені передали літню форму. До речі, дуже часто волонтери допомагають анонімно. Десь я колись сказав, що люблю квас. І мені вже кілька разів його передавали з Києва.

 

– А які речі, що передавали вам, абсолютно не знадобилися?

– Знадобилися всі. Але вони часом використовувалися не за призначенням. Наприклад, якось у коробці з-під телевізора «Електрон» волонтери передали нам чоловічі труси. Найсмішніше те, що найменший розмір був 56-й. Ними реально можна було накриватися. Якщо ви згадаєте мульт­фільм «Ну, постривай», там вовк бігав у таких трусах з великими квітами – от ці всі були такі ж, різнокольорові. Зараз ними водії протирають скло, підлогу миють.

 

– Я знаю, що у вас в батальйоні є солдат із цікавим прізвищем…

– Найсмішніше, що у нас є боєць із прізвищем Путін. Звати Володимир. І син у нього – Володимир. Він – росіянин, російськомовний. Дуже не любить президента Путіна.

 

– Нам у новинах розповідають про все, чи щось приховують?

– Є таке поняття – «військова таєм­ниця». Не все можна видавати загалу. Є речі, про які не можна і не треба говорити. Як казав міністр пропаганди і агітації Третього Рейху Геббельс: «Нам не потрібна правда, нам потрібен результат».

Звичайно, коли ти сидиш за комп’ютером за півтори тисячі кілометрів у Луцьку, дивишся на карту зони АТО, то легко розмірковувати. Я був свідком десятки разів, коли казали: «Та що ж, тут треба наступати, тут треба відрізати і взагалі до понеділка це все можна завершити». Там на місці бачиш, що до понеділка – можна. Тільки до понеділка якого року… Кінця-краю не видно. Це якщо не початок, то максимум – середина процесу.

 

– Наскільки, на вашу думку, достовірна інформація, про яку звітує місія ОБСЄ в Україні? Я знаю, що ви навіть мали нагоду з представниками спілкуватися.

– Так, це були представники Іспанії, Канади, Нідерландів, Ірландії, Швеції і перекладачка з Києва. Вони не можуть розібратися в наших перипетіях. Бо українці воюють з українцями, і всі вони російськомовні, незрозуміло, хто за що.

Я згадав, як 30 років тривала війна між північним і південним Суданом. Недалеко від Судану є країна Руанда, там два племені – тутсі і бхутто. Абсолютно однаково спілкуються, між собою схожі. В 1996 році вони щось не поділили і почали одні одних вирізати. Нарізали 400 тисяч із кількох мільйонів. Це – колишня французька колонія. То навіть французи не могли розібратися, що ж ці чорняві люди не можуть між собою поділити. Приблизно так само до нас ставиться євроатлантична цивілізація.

Представники ОБСЄ – все-таки на нашому боці. Вони бачать, хто є хто. Вони моніторять ситуацію. Але, на жаль, розглядають це як громадянський конфлікт.

До речі, мало хто звертає на це увагу, але в цій війні бере участь п’ять структур, які між собою кооперують і мають єдине керівництво від СБУ. Це Міністерство оборони (тобто Збройні сили України), Національна гвардія, прикордонники, міліція і СБУ. Відповідно до закону, в АТО армія лише допомагає іншим структурам у виняткових випадках. Але виходить усе навпаки.

 

– Чи прийнятне, на вашу думку, формулювання «антитерористична операція»?

– Як каже письменник Яворівський, «кури на вулиці вже знають», що це – справжня війна. Офіційно загинули сім тисяч, поранені – 20 тисяч. Ще багато зникли безвісти, перебувають у полоні. В АТО не використовується великокаліберна артилерія, танки, десантно-штурмові комплекси тощо. А тут усе це в дії.

 

– Ви знаєте, за що воюєте?

– Звичайно! За Україну. Якщо шкурно-конкретно – за себе.

Завтра буде Дніпропетровськ, Запоріжжя, післязавтра – Київ, а після цього в Гаразджі будуть стояти. Не на кладовищі, маю на увазі.

 

– Є багато людей, які ухиляються від мобілізації. Що ви їм можете передати?

– Ну, вони хочуть жити. Але жити хочуть усі. Навіть черв’як, якщо його лопатою розрубати, крутиться, хоче жити. Я завжди казав студентам, які ухилялися від військової служби: армія для мужчини так само потрібна, як пологи для жінки. Це боляче, але для самореалізації необхідно.

 

– Як політолог скажіть, чого нам чекати далі?

– У мене – сумний прогноз. Я думаю, що це буде друге Придністров’я, або Абхазія, або Осетія. Конфлікт, що тліє.

 

Анастасія ПЕРЕДРІЙ

 

Літковець Тарас Миколайович

Народився 5.04.1967 року у Луцьку. Після закінчення середньої школи поступив на історичний факультет Дніпропетровського національного університету, який закінчив з відзнакою у 1991 р.

У 1985-1987 рр. проходив дійсну строкову військову службу в лавах Збройних Сил України.

У 1992-1995 рр. навчався в аспірантурі при кафедрі історії України Дніпропетровського національного університету.

З 1995 р. і до сьогодні – старший викладач кафедри політології Волинського національного університету ім. Лесі Українки. Нині є заступником декана з виховної роботи історичного факультету.

З 2004 р. й до сьогодні – політичний оглядач радіостанції «Радіо «Луцьк»».

З 2004 р. і до сьогодні – власний кореспондент «Незалежного радіо» (м. Чикаго, США) в західноукраїнському регіоні.

У 2006-2009 рр. – заступник начальника головного управління з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю, начальник управління внутрішньої політики Волинської обласної державної адміністрації.

Дійсний член Національної спілки журналістів України. Ведучий програм на телеканалі «Нова Волинь».

Заступник голови Волинської обласної організації Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка.

Заступник голови обласного осередку всеукраїнського товариства «Знання» у Волинській області.

Політичний аналітик обласної організації Комітету виборців України.