Олександр Забудько: Крізь революцію і війну – з фотокамерою

q10

Олександр Забудько за паспортом білорус, але в душі – українець. Сміється, що навіть прізвище до цього спонукає. Хоч і ріс у Росії,  а закінчив військове училище та лишився працювати у Білорусі, з  Україною він не просто знайомий, а вже майже як рідний.

У 2014 році, щоб зрозуміти, де ж правда про події в Україні, Олександр приїхав на Майдан і  залишився на зовсім. Озброївшись фото- і відеокамерами, пройшов гарячі точки війни на Сході України і зараз намагається влаштувати мирне життя у Луцьку.

«Я – офіцер запасу. Можна сказати, типовий росіянин (усміхається), бо народився і виріс в Росії. Але вважаю себе українцем», – визнає Олександр. Він, не враховуючи останнього року, був  в Україні всього двічі – уперше в 2005 році, коли здійснив автопробіг Україною, а в друге з велопробігом у 2013 році, саме  перед революцією на Майдані.

«Я тоді своїми очима побачив, як тут люди живуть. І, можна сказати, засмакував спілкування з цими людьми», – пригадує Олександр. Коли в Києві розпочалася Революція гідності, його дуже дивувала інформація білоруських ЗМІ: у Києві їдять дітей та палять живцем дорослих.

«Коли я почув все те болото, я не повірив і вступився за Майдан – пересварився зі всіма однокласниками Підмосокв’я і випускниками військового училища. Я повністю став на бік Майдану і  організував «інформаційний фронт» – збирав з друзями достовірну інформацію про події в Україні»,- каже Олександр. На той час у нього вже були друзі серед українців.

Щоб дізнатися про реальний стан справ, Олександр вирішив зателефонувати подрузі зі Львова. «Яким же було моє здивування коли вона сказала, що й сама вишукує правдиву інформацію про події в Києві. Як це, подумав я, коли все відбувається у вас під носом, а ніхто цього не висвітлює».

З часом дійшло до того, що він почав сумніватися у всьому. «Нам реально казали, що Київ вже як Грозний і показували кадри Грозного. Казали, що Києва вже немає – лишилися руїни. А почерпнути іншу інформацію не було звідки». Тоді Олександр вирішив їхати на Майдан, щоб на власні очі побачити, що там відбувається.

Він прибув до Києва у День закоханих – 14 лютого, і цілий день не випускав з рук фотокамеру. Зробив того дня репортаж зі 106 світлин. Фотографував все на своєму шляху: будинки, скло і навіть асфальт. «Нам по телебаченні казали, що в Києві немає асфальту, а будинки на Майдані геть погоріли», – каже Олександр. Того ж дня йому пощастило познайомитися з майданівським сотником з Волині Олександром Приступою. «Він потім постраждав на Майдані, але зараз нічого, живий здоровий, стоїть на Донеччині», – забігаючи наперед розповідає Олександр.

«Тоді я й скуштував дух Майдану. Мене навіть посвятили в майданівці –  я котрийсь з 387-ї тисячі, – усміхається Олександр. – Мене захопив дух – це було те, чого я хотів все життя. У людей була віра, що зможуть самі збудувати нову державу».

Повернувшись додому, він не роздумуючи звільнився з роботи та спакував рюкзак на Київ. А в цей час на Майдані саме розпочалися гарячі сутички. «Тоді постраждав мій Саша (Олександр Приступа – авт.), я втратив всі контакти і не знав що робити, а тут ще й Крим. В Білорусі вже навіть не було з ким поговорити. Ти згадуєш слово “Україна” і відразу чуєш негатив – хворі люди, куди ти їдеш»,  – каже Олександр. Він більше не зміг стримувати своїх емоцій та остаточно вирішив їхати, і 24 березня вже був на Майдані.

«Це був вже не той Майдан – не лишилося ніякого духу, тільки болото. Мене вразила відсутність атмосфери», – розчаровано каже Олександр. Після трьох днів на Майдані вирішив повертатися в Білорусь. Зранку четвертого дня вирішив зробити останній ранковий обхід  і… потрапив у «Правий сектор». Спочатку помітив суворих хлопців у балаклавах, які стояли на вході до імпровізованого штабу. «Я вже до того дзвонив у Нацгвардію, мене “відфутболили” через вік», – пригадує чолові.  На той момент Олександру було 53 роки. Тому він не вагаючись зайшов. «Офіцер – добре, білорус – не питання – сказали мені». І Олександр з іншими хлопцями з того часу патрулював місто.

«Мені у них дуже сподобалося, дуже дисципліновано. Через деякий час ми поїхали на тренувальну базу під Десну. Тренував нас комбат Чорний», – розповідає Олександр. Спочатку на базі було близько 300 бійців, з часом частина відсіялася – хтось дуже рвався в бій, а хтось просто не витримав. Хоч і офіцер, він був рядовим солдатом. «У «Правому Секторі» всі були рівні і кожен мав заслужити своє звання. Всі в стояли в одній лаві, була виборність командирів – хлопці підтримували переважно тих, хто проявив себе на Майдані. Це правильно», – зауважує Олександр. У «Правому секторі» його приємно вразили побожність і патріотизм – молитви перед їжею та сном і виконання гімну та підняття прапору зранку і ввечері. Всі заняття проводили лише українською.

«Це правильний націоналізм, – наголошує Олександр. – Постійно відчувався дух, готовність померти за Україну. Ми співали бойові пісні і десь між нам так і витав дух повстанців». У жодному з батальйонів, з якими він стикався потім, такого побачити більше не довелося.

Для тренування бійців  волонтери дістали страйкбольну зброю – хлопці уже рвалися до бою, але результатів не було.  Потім ще одна тренувальна база під Дніпропетровськом, а на фронт все не відправляли. Саме в цей час якраз почали організовуватися «Донбас» і «Айдар».

Олександр – колишній військовий, який до того ж пройшов кілька вишколів, вже був готовий до війни. Тому пішов оббивати пороги військкоматів, писав навіть Коломойському. Але йому усюди відмовляли.«У військкоматах мотивували так: у нас АТО, внутрішньодержавна операція, тож громадянин іншої країни не має права брати в ній участі»,- каже він.

Саме тоді Олександр поїхав відвідувати у лікарню товариша, бійця батальйону «Донбас» Богдана Пташника. Поспілкувавшись з пораненим твердо вирішив їхати і вже першого червня був на базі «Донбасу» в Нових Петрівцях.

«Першим моїм питанням було чи візьмуть вони білоруса, бо всюди мене через громадянство відправляли назад. А мені кажуть – без питань, у нас вже є іноземці, всіх записуємо. Я здивувався і зрадів водночас», – пригадує Олександр. Тоді ж сказали, що треба буде підписати контракт, і розпочалися тренування. В кінці місяця Олександр разом з іншими бійцями навіть склав присягу, пройшов медогляд  і перевірку СБУ. Та коли прийшов подавати контракт у «Донбас» не взяли через білоруське громадянство.

«Я разом з іншими іноземцями почав обурюватися – тоді приїжджав Аваков і пообіцяв паспорти через три дні. Але це знову був «розвод», – каже Олександр. Ми і Семенченка постійно діймали за громадянство. Він сказав написати заяви на ім’я Президента, пояснювальні, як сюди потрапили, автобіографію  і чому хочемо воювати за Україну». Хлопці навіть копії паспортів зробили і Семенченко, зібравши документи, пообіцяв, що не піде від Порошенка, поки бійці не отримають  українського громадянства. А згодом хлопці знайшли зібрані документи та свої пояснювальні в сміттєвій урні. «Взагалі  в «Донбасі» мене здивувала російськомовність і «совкова» побудова військових з’єднань – тих, хто  служив в армії, відразу поставили командирами. Хлопці, які пройшли бойові точки заслуговували на це більше», -каже Олександр.

Коли чоловік вже втратив дію потрапити на фронт, то вирішив в якості протесту прикувати себе з білоруським паспортом у руках біля адміністрації Президента. Напередодні акції йому зателефонували з центру «Вавілон 13» і запропонували їхати в АТО знімати відео. Так Олександр став військовим документалістом при батальйоні “Донбас” і 12 липня потрапив під  Артемівськ з камерою замість автомата у руках.

Як військовий журналіст Олександр брав участь і в бойових операціях: взятті Попасної, Лисичанська. Каже, що не один раз потім доводилося зустрічатися і з Семенченком  – Олександр у майці, а комбат у бронежилеті і з автоматом.

Олександр мусив періодично виїздити з зони бойових дій, щоб здавати відзнятий матеріал. «Якось я познайомився з режисером і ми знімали фільм «Голос Донбасу»(зараз його монтують). Після цього вернувся до «Донбасу» в Попасну».

«Після Іловайська залишки батальйону вивели в Дніпропетровську область і  я знову залишився сам. Це саме був вересень», – пригадує Олександр. Тоді він вирішив знову податися до «Правого сектору».«Там були хлопці, які мене впізнали. Тоді мені нарешті запропонували воювати по-справжньому. Але на війні я став репортером, тому дістав фотоапарат і сказав: ось моя зброя. Я став іншою людиною», – розповідає Олександр. Каже, що хлопці цього не зрозуміли.

Досить швидко він отримав нову пропозицію на зйомки від каналу Zik –  програму «На периметрі». «Ми вдвох з оператором «Айдару» їздили по найгарячіших точках і брали репортажі з «нульового окопу». Так я проїхав від Щастя до Маріуполя, не встигли тільки в Донецький аеропорт – тоді проект «розвалився». Тим часом все складніше було перебувати у зоні бойових дій – з 1 жовтня ввели жорсткий контроль журналісті в представників ЗМІ в зоні бойових дій. «Я  ж якийсь незрозумілий фотограф з білоруськими документами на передовій. Був навіть випадок, коли бійці одного з батальйонів намагалися мене катувати, щоб дізнатися, чи я не шпигун», – каже Олександр.

А далі були вибори, тож Олександр з журналістом Zik знімали, як вони відбуваються зоні бойових дій.  Каже, що дивується, як вибори визнали такими, що відбулися, бо у багатьох селах взагалі не голосували, та й бійці не мали такої змоги.

Після того, як журналіст поїхав, Олександр залишився з хлопцями  з батальйону «Волинь», з якими познайомився  у Дебальцевському котлі. «Це справжні герої. Їм казали виходити звідти, бо була загроза, що котел замкнуть. Я їх питав – а якщо дійсно так, то що будете робити? Вони ж кажуть: зберемося в шахті і влаштуємо Брестську фортецю – хай спробують взяти. Тобто вони готові були стояти на смерть, – каже Олександр. – У них за 90 днів прямого конфлікту загинули тільки чотири бійці». Звідти його у цілях безпеки відправили командири.

«На  той час у мене виникла загроза депортації, бо я вже 11 місяців перебував в Україні. А тут мені дзвонять, що  в інтернет “злили” списки батальйону «Донбас»,- пригадує фотограф. Він знайшов себе у них як лейтенанта другої резервної роти батальйону. В Білорусь було небезпечно вертатися, бо там могли чекати ФСБшники, але чоловік мусив ризикнути.  Перетнути кордон допомогли … грузини. «Вони одягнули свою форму з «Донбасу» і прийшли в Міністерство. Поговорили з якимось генералом-прикордонником, і мені посприяли виїхати і повернутись. Я нібито був волонтером батальйону «Донбас», – каже він.

Після повернення з Білорусі Олександр ще двічі бував у зоні бойових дій – з волонтерами у Краматорську, де допомагав довозити допомогу бійцям на передову, та 10 січня у Пісках у батальйону «Дніпро» та «Правого сектору».

На початку року Олександр знову їздив у Білорусь. Після повернення в Україну зрозумів, що у зону бойових дій більше потрапити не зможе – з його паспортом доїде до найближчого блокпосту.

Тому тепер він вирішив залишитися в Україні та влаштовувати мирне життя.

«На цій війні мене найбільше вразила брехня, – каже Олександр Забудько. – Брешуть всі: І ЗМІ, і генерали, і полковники. В прес-центрах суцільна брехня. Поміж волонтерів, які все віддають для фронту розчиняються псевдоволонтери, які просто заробляють погони. Навіть Президенту вірити важко, бо мене стільки разів обманювали з громадянством. Але ж як жити без довіри? Однаково комусь таки вірити треба».