Герої нашого часу: Володимир Малишевський

20

 

Володимир Малишевський, БТро «Волинь»

«Я закінчив  військове училище, до 2000 року служив у лавах Збройних сил. Але не початку двотисячних потрапив під скорочення. Після того я працював адвокатом, а точніше тренером-модератором системи безоплатної правової допомоги, трохи навчав інших адвокатів професії

Зараз я працюю на посаді заступника по роботі з особовим складом і громадськістю, а під час виконання бойового завдання був офіцером-психологом першого батальйону територіальної оборони «Волинь».

Сам я тернополянин, але за мобілізацією у липні 2014 року потрапив у перший батальйон територіальної оборони «Волинь». Я,  можна сказати,  добровільно мобілізований.

У мене на руках було мобілізаційне розпорядження. Приблизно у той самий час формувався батальйон «Тернопіль», а вже звідти – у розпорядження Волинського військового комісаріату. Мені запропонували посаду і я погодився.

Так я потрапив у БТрО «Волинь». Спочатку нас направили виконувати завдання у Чернігівську область. Це була середина літа. Там ми три місяці охороняли блокпости та державний кордон. Через деякий час нас перемістили у Сумську область, а у вересні отримали наказ вирушати у зону бойових дій.

На відправили туди, де потім сформувався Дебальцевський котел. Коли нас перекидали, для мене як для будь-якого військового чи не військового  ситуація видавалася дивною – незрозуміло було, що нас чекає, та й сама ситуація незрозуміла.. Внутрішньо я був готовий до всього. Розмовляв з хлопцями – вони так само готові були стояти до кінця.

Так от, коли ми в’їжджали в Дебальцево, перше, що шокувало – це розбиті блокпости, інфраструктура, будинки, траси і мости. Нам на зустріч їхала лише військова техніка, і нашу колону постійно обстрілювали.

Ми займали позиції власне не в самому Дебальцевому, а десь за 15 кілометрів, перед Кіровськом, Ждановкою, Єнакієвим. Отримали команду зайняти опорні пункти і блокпости від Нової Орловки до Олександровська. Тоді нам дісталося 5 блокпостів та 2 опорні пункти. В цій зоні саме активно відбувалися сутички з сепаратистами і російськими військовими. Там ми пробули 96 днів.

Місцеві жителі реагували на наш приїзд по-різному. Підходили і питали, чому ми сюди приїхали. Інші казали, що їм подобається так жити і не треба руйнувати їх менталітет. Треті взагалі говорили, що люблять «під хазяїнами ходити» і переконували нас, що нічого доброго ми їм не принесемо.

Дехто звертався за допомогою –  світло просили полагодити чи медичну допомогу надати. Коли ми показали, які ми і для чого ми тут, люди стали приязнішими. Але все одно переважна більшість населення робили  вигляд, що ми їм неприємні.

Так от, нам дісталися позиції у місці безпосереднього зіткнення з противником, як кажуть в армії – на «передку». Наші позиції знаходилися на близькій відстані – можна сказати ми дивилися їм в очі, а вони нам. До блокпосту противника було десь 450 метрів – дорога, на якій ми стоял , повертала за териконом, і там, поблизу шахти «Полтавська» стояли вони.

Після Іловайська наступальна тактика змінилася на оборонну. Тому біля Дебальцево ми вели оборонну тактику – контролювали пропускний режим та перевіряли автотранспорт.

Особливим днем, який запам’ятався найбільше, був День захисника Вітчизни. Нас почали обстрілювати в пів шостої ранку і обстрілювали до пів другої ночі. Тоді стріляли з «Градів» і важкого озброєння з трьох сторін одночасно. І так цілий день. Це нас так вітали з професійним святом – ми цілий день безвилазно провели в окопах.

Обстріли бували часто. Ряд блокпостів мали близькі бої кожного дня. У нас один блокпост був,  який повністю з артилерії з землею зрівняли – від фортифікаційних споруд і сліду не лишилося.

Бувало, що вороги підходили впритул. Ми відстрілювалися – озброєння, слава Богу, вистачало, хоча й були питання до техніки.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

Найголовніше, що ми своїх позицій не лишили, з гордістю виконали свій обов’язок і повернулися. Правда не всі. У нас ротація була саме на Різдво. На той час ми вже 7 місяців були там.

За час служби на Сході гинули наші хлопці, дехто потрапив в полон. Одного з полонених і досі не віддали – ми не можемо добитися будь-якої адекватної відповіді.

Батальйон вийшов і через  2 дні почалося місиво – прорив дебальцевського котла.

Взагалі, період війни це не щось таке приємне, що запам’ятовується. На рівні підсвідомості лишилися якісь фантомні спогади, але з великою щирістю про це не скажеш. Там відбувається перебудова внутрішнього его і це повністю міняє людину. Я сам по собі бачу, що я тепер –  інша людина. Після війни змінився зміст життя – дуже багато друзів показали, хто є хто.  Такі моменти не чекав від друзів голосних заяв, а чекав підтримки. Цього, на жаль, не відбулося. Тому змінилося розуміння – зараз вже не переживаю за речі, за які колись дуже хвилювався.

Це те, що найбільше боліло хлопцям на передовій –  відсутність підтримки з боку друзів і родини. Таке часто трапляється. Ми не знаємо, як рідні будуть поводитися в ситуаціях, коли є загроза втратити близьку людину. Вони починають тиснути, питати навіщо їхати на ту війну. Це хлопців дуже дратує, бо всі хочуть розуміння.

Я й своїм рідним не казав спочатку. Вони «наполовину» знали  – признався в процесі, бо було нерозуміння з їх боку. Мені казали куди ти йдеш, в тебе сім’я. Але як в колишнього офіцера, в мені прокинулося відчуття обов’язку. Це важко передати, це на емоційному рівні – як колись, в дитинстві, ріс і відчував, що хочу захищати Батьківщину. І от це зернятко прокинулося тоді, коли не чекав. І штовхало до дій.

На війні з’явилося відчуття справжнього братерства, і це не просто слова. Брат… Ти цій людині довіряв своє життя, а вона тобі своє. В момент небезпеки ти цій людині прикривав спину. Ти при будь-якому розкладі виконаєш бойове завдання для того, щоб брат лишився живий,  і він робить те саме для тебе. Брат для нас, військовослужбовців,  які пройшли гарячі точки – це не символічно, а набагато сильніше. Коли ти людину побачив, зрозумів, що вона не залишить, ти починаєш їй довіряти – не емоції, не слова, ні. Ти довіряєш їй життя. Підсвідомо розумієш, що в часи не безпеки брат тебе не залишить, а зробить все, щоб тебе врятувати.

За 7 місяців війни затягнуло, подумки бажаєш повернутися туди. Спочатку дуже важко було звикнути. Ти приїхав звідти, де вбивають, стріляють, де небезпека, а дивишся на людей, які сміються – це зовсім інші емоції, ніж там. Спочатку не хотів розуміти, чому тут плачуть чи переживають – там люди за вас, воюють, з розумінням ставтеся до цього. Такі думки виникли через ставлення, з яким довелося стикатися. Часто зустрічав нерозуміння в метро, в Києві люди не хотіли пропускати. Прикрий випадок стався в Макдональдзі – хлопцеві не хотіли продавати чай. Бо думали що п’яний. А у нього насправді контузія.

Хто побував в АТО не буде кричати про свій героїзм – ці люди скромні, бо не хочуть говорити хто вони.

Я вважаю, що практикуючі психологи, які допомагають реабілітуватися військовим, хоч трішечки мають побувати в зоні бойових дій. Там дійсно відбувається перебудова внутрішнього я. Важко спілкуватися з психологами, які цього не розуміють. Я теж хочу організувати психологічну підтримку  для воїнів. Буду доносити до громадськості інформацію та вживати необхідні дії для того, щоб люди правильно розуміли військовослужбовців з АТО і ставилися до них з відповідною повагою. Це найменше, на що заслуговують хлопці.

 

Василина БОРУЦЬКА