Герої нашого часу: Орест Ласкавий

hgyu

До війни я працював держслужбовцем.

Вперше у військкомат мене викликали якраз в час розстрілу на Майдані. Тоді чомусь думка проскочила, що повезуть розганяти Майдан – зразу вирішив, що не поїду. Але військовий комісар сказав, що це планова  перевірка і запропонував в липні поїхати на військові навчання, щось типу «партизанки».

Раніше  в період перевірок як правило мені просто передзвонювали і питали, чи є на місці. Тоді ж викликали усіх офіцерів і медиків. Я офіцер – молодший лейтенант після військової кафедри.

У квітні мене викликали у Рожищенський військкомат і підтвердили, що в липні поїду на навчання. Але зрештою на навчання я потрапив на початку серпня.

Це були навчання для офіцерів механізованих підрозділів. Спочатку нас зібрали в університеті Сагайдачного. Ми пробули там 8 днів і нас відправили на полігон у Яворів.

Більшість із тих, хто приїхав на навчання були як і я, кафедристами.

На навчаннях ми пробули 26 днів. Батькам ми говорили, що все нормально, хоча нам відразу сказали, що ми потрапимо в АТО.

З нами навчання проходив хлопець, який брав Слов’янськ. Він розповідав, що коли їх везли в Слов’янськ, то не попередили куди. Бійці дізналися, що в Слов’янську, коли вийшли з автобуса і їм почали роздавати автомати з командою «вперед!». Страшно було слухати, багато хто не вірив, що ми потрапимо в АТО. Але нам сказали – ви всі ВЖЕ там.

У мене знайомий офіцер в той час був на Сході. Він подзвонив, коли виходив  з Іловайська і розповів, що там котел, російські танки зносять позиції. Я переповів хлопцям, а вони не повірили – казали, що такого не може бути, бо якби це була правда, то тут би били тривогу і оголосили війну.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

Генерали розповідали нам, що там лише сепаратисти. А хлопці зі Сходу передавали про російські прапори на танках.

Під кінець навчань принесли десять направлень на 72 бригаду. Йти нікому не хотілося –  бригаду обізвали чорною. Частково – через настрій, хлопці не здавалися, а палили все за собою, а ще – через нелюдське відношення до бійців. Тепер, правда,  комбриг інший, тому сподіваємося, що ставлення зміниться. Так-от, знайшли добровольців, мене записали запасним. Потім хтось один захворів і вибув, передумати просто так не можна було. Хоча був хлопець, який мені запропонував піти замість мене в 72-гу бригаду. Але тоді я вже вирішив, що не мінятиму свою долю на чужу. Так я потрапив в «чорну бригаду».

Ми зрозуміли, що армія в нас радянська – коли попросили час, щоб обняти рідних, нам сказали «ні». Але наш ротний пояснив мені, що ми законно маємо 3 дні перед відправленням. Моя мама забрала всіх волинських до Луцька. Ми тільки й приїхали, обнялися, переночували, як вже треба було їхати у Білу Церкву. Далі нас відправили в Мелітополь.

Перше, що я побачив, коли вийшов з автобуса в Мелітополі – стоять БТРи, і біжать спереду одні хлопці, за ними інші. Задні кричать, що передні вкрали у них радіатор. Машина в бойовій готовності, а вони сваряться за радіатор.

Дуже швидко прийшли генерал і полковник – обоє під мухою, поздоровалися та відправляють нас на позицію на горі.

У нас не було не те що 60 днів на злагодження, у нас не було і кількох днів. Це був жах. Ніч, нам показують – Волноваха десь там. Ворог десь біля Волновахи, чи у Волновасі – невідомо.

В мене у взводі було лише 5 людей – найменший взвод і одна машина, котра на ладан дихає. Я прийшов до техніка і попросив деталі, а він відповів, що є лише гайки. Хлопці потім розповідали, що машини вибирали «на око». Їх привезли з ангара в Мелітополі без ремонту, тому брали ті, які принаймні можна було завести. І з тим радіатором мабуть так і вийшло: ніхто не знав, де чия машина.

До речі, після того ми почали називати машини жіночими іменами, щоб розрізняти.

Так от, по дорозі на позицію ми побачили, що три БМП не доїхали до пункту призначення. Їх списали ще в 80-ті роки.

Ми прибули на гору. Куди поїдемо далі – невідомо, ніхто нічого не каже. Наступного дня ми ремонтували техніку, отримали бронежилети і зброю. Я лише через 5 днів побачив інформацію про сепаратистів. Вони вже були біля Волновахи, в Ольгинці, Єленовці, Докучаєвську. В Новотроїцьку сепаратисти пробули цілих чотири дні. Місцеві не зраділи таким гостям через спроби мародерства.

Нам дали два дні на збори. Ми в селі знайшли якось чоловіка, який зварив нам поламані деталі в машину. І зброю нам роздавали по-особливому, з  машини просто в руки. Висипали гранати, детонаторів на всіх не було, патрони ми набирали у відра. Це був жах.

Майже відразу дали команду виходити. Тоді старшина однієї роти не витримав – виступив вперед і каже – ми укомплектовані на 20%, а деякі роти на 10%. Що нам на це скажете?

А  майор – я це прекрасно знаю, але вибору немає. Батальйон вирушив.

Ті, хто хотів, могли відмовитися, але ніхто не відступив. Комбат попереду, лише він і ротні знають координати.

3 вересня ми заїхали у Волноваху. Раптом команда – Повітря(Гради!). Всі в розсипну. В той момент закралися думки, що нас вже продали. Але «Гради» летіли не в нас.

Надвечір ми зайняли позицію і почали копати окопи. Де ворог, який він – нічого невідомо. Ми кілька днів постояли біля Волновахи і пішли закріпитися в Новотроїцьку. Через кілька днів сепаратисти зайняли сусідній Докучаївськ.

Якоїсь ночі надійшла інформація, що на нас йдуть танки. Ми вже зайняли позиції, щоб оборонятися, а потім виявилося, що це 28 бригада їхала на позиції. Весело це було. За весь період у нас загинуло два військовослужбовці, втім всі вважають що це мало. Про обставини не хочу говорити.

Взагалі сепаратисти на ближні бої не поспішають,бояться вмирати за гроші. Ми приїхали – нас бомблять, так простіше. До 14 жовтня ми не чули жодного нашого «Граду», тільки їхні. Хоча нас обстрілювали не так і часто, бо ми зайняли вигідну позицією між водоканалом  і електростанцію.

Та й вони «мазали». Спочатку ми ховалися, а потім зрозуміли що нема сенсу – стріляють в один квадрат,  а потрапляють в інший.

Я пережив п’ять чи шість перемир’їв. Ми навіть починали сумувати, поки не «прилетіло» – цілилися в нас, а знесли 140 хат в селі. Про це мені розповів власник магазину. Ми ще посміялися, що обоє безхатченки. Так і прожив він зиму у магазині, а я в землянці.

Бідні люди там хочуть в Росію. Вони чомусь думають, що прийде Росія і  в ту ж секунду стане краще. Проросійських багато, хоча їх і в нас вистачає. Пенсіонери, шахтарі – за нас, кажуть «тільки стійте хлопці». Приносять нам їсти, навіть торти печуть.

Взагалі нас люди дуже добре прийняли, волонтери дуже допомагають. На початках взагалі без волонтерів з голоду б померли, зараз вже трохи краще стало.

Ворогів ми бачимо кожного дня у бінокль. Ходять по своєму блокпості в Докучаївську у формі без розпізнавальних знаків, та  хлопці брали в полон російського капітана з документами. Так от, наші їм прапором махають, а ті бомблять.

Наша буденна робота почалася з ремонту машин. Нам ще пощастило, в багатьох ротах їх просто немає, вони їздять на 66-шостих. Буває танк їде, а БМП стріляє, або башня повертає лише в одну сторону.

Іноді збираємося на виїзди – дзвонять люди з села, що з Докучаєвська вийшли два танки з сепаратистами на блокпост 28 бригади. Ми з хлопцями – готуватися. В нас дядя Саша є, йому 57 років, кличка Бандера. Він з Росії, але виріс в Україні. Одним словом, він пакує патрони  і каже – от і прийшов кінець. Це було саме на Різдво. Але так і не довелося в бій вступити – хлопці вже їх «накрили».

Взагалі бій – поняття відносне. Вогонь даємо всім підрозділом, ти часто не бачиш куди і в кого стріляєш, не знаєш, чи ти когось вбив чи ні. Потім приходить розвідка і доповідає – в зеленці 5 трупів, але хто вбив не ясно, бо стріляли 30 військових.

Тай воювати – не всім. Ось одного разу чув, як боєць дзвонив додому дружині, що б пасіку продала, бо пропаде. Він на війні, а думає про пасіку. В декого взагалі зникає інстинкт самозбереження від постійних обстрілів.

На війні нема ніякого романтизму і героїзму, лише техніка. Тільки ті солдати, які страждають, готові до самопожертви. Якщо людина добре живе, вона ніколи не піде воювати.

Геройство не в тому, що ти вступаєш в бій,  а в тому, що ти готовий до бою. Дехто з хлопців каже, що прийшли за Україну і додають, що ніде більше не заробиш сім з половиною тисяч. Патріотизм зникає на третій день обстрілів або його з’їдає рутина. Це важка робота кожного дня.

Війна – це холоднокровність, без героїзму чи страху, це важка робота кожного дня. Бусідо дає гарне визначення – воїн не боїться смерті, бо вона може застати його в будь-яку секунду. Він уже мертвий. Всі розуміють, що в наступну секунду може прилетіти снаряд. Так само і з геройством – ти пішов знімати голови ворогам , вирвався на них сам і тебе вбили. А наступного дня ти потрібен в бою, від тебе залежить доля підрозділу. Сила в групі, а не в кожному окремо.

Злагодженість, так у нас кажуть. Війна командна справа.

Наші армії – українська і російська – дзеркальні. Дивишся на них як сам на себе, іноді вже не знаєш де правда. Сили дає лише переконання, що  вжитті лише одна цінність – свобода, і лише за свободу особистості варто померти.

Є моменти, які згадую зі сльозами, але вони не пов’язані з боєм. Це відчуття, коли тобі приносять випрану форму, а в тебе там був ґудзик відірвався. Ти дивишся – а його зашили. Дивишся на цей ґудзик і хочеш плакати від розуміння того, наскільки ти небайдужий цим чужим людям. Або коли розкривають волонтерські подарунки, з дитячими листами. Хлопець розгортає лист, а там – 5 гривень. Якась дитина не купила собі морозиво, бо повважала, що солдатам потрібніше. Такі моменти найбільше беруть за душу.

 

Василина БОРУЦЬКА