Смерть у Маневицькій колонії: як «правоохоронці» вбивали втікача

колонія

Майже три роки тому ув’язненого, який здійснив втечу, а потім здався, побили працівники Маневицької колонії. Безпосередню участь в екзекуції брав начальник зони. На ранок утікач був мертвий. Медики стверджують, що він помер не відразу. Якби хлопцю надали допомогу, він міг залишитися живим.

Подробиці вбивства «правоохоронцями людини» опублікувало видання Факти.

«Нарешті суд виніс вирок щодо працівників колонії, ‒ повідомили у прес-службі прокуратури Волинської області. ‒ Начальник колонії, а також старший оперуповноважений управління Держдепартаменту України з питань виконання покарань Волинської області отримали шість і сім років позбавлення волі відповідно. Ще вісім працівників ВТК № 42 засуджені до позбавлення волі на строк від чотирьох до чотирьох з половиною років з випробувальним терміном. Всі вони визнані винними у смерті 25-річного ув’язненого».

Прокуратура не згодна з таким вироком. «Ми вважаємо його занадто м’яким і тому вже подали апеляцію. Очікуємо, що зустрічну скаргу подадуть і працівники колонії, які отримали реальні терміни», ‒ йдеться в повідомленні відомства.

Крім того, поки відбувалося судове слідство, працівники колонії, підозрювані у вбивстві людини, не перебували в СІЗО. «Для них суд обрав запобіжний захід «особисте зобов’язання»: підслідні обіцяли нікуди не виїжджати з міста без дозволу правоохоронних органів. Всі вони справно приходили на засідання. Провину визнали частково. Стверджують, що у них не було наміру вбивати ув’язненого. Просто хотіли його провчити», ‒ кажуть в прокуратурі.

«Не пам’ятаю, щоб раніше з цієї колонії хтось тікав, ‒ говорить колишній районний прокурор Юрій Лікунов. ‒ До того ж Володимир Делевін, як мені відомо, взагалі був переведений на вільне поселення. Тобто, він вже не відбував термін у казармі, а жив у гуртожитку в самих Маневичах. Працював в місті. Йому потрібно було лише вчасно повертатися назад. Львівський апеляційний суд засудив Володимира до чотирьох з половиною років позбавлення волі. Більше трьох років він до моменту втечі вже відсидів».

Термін Володимир Делевін отримав за те, що пограбував інкасаторську машину. Володимир повернувся з армії до рідного Львова, був фізично добре розвинений, мав водійські права. Хтось із друзів підказав, що інкасаторській службі потрібен водій, він і пішов. Прийняли відразу, без розмов. Для 20-річного неодруженого хлопця там була цілком пристойна зарплата. А потім він узяв і викрав машину, на якій працював. Його колеги якраз пішли в банк за черговим мішком з грошима, а він зник з тими, що вже лежали в автомобілі. Чоловік навіть не спробував інсценувати пограбування. Виїхавши за місто, дістав з мішків гроші ‒ майже 50 тисяч доларів ‒ і забрав собі.

Володимир повинен був розуміти, що його розшукує міліція. Але замість того щоб сховатися він купив собі машину.

Спіймали хлопця досить швидко, проте він і не ховався. Гроші, які не встиг витратити, повернули банку. Інші збитки були відшкодовані за рахунок продажу автомобіля.

Враховуючи його хороші характеристики, щире каяття і те, що він відшкодував збитки, суд засудив Володимира до відносно невеликого терміну. В колонії хлопець порядок не порушував, працював, ні з ким не конфліктував, тому його і перевели на вільне поселення. Він влаштувався кочегаром.

«Треба сказати, що вихід у місто для «вільників» суворо регламентований. Пересуватися можна лише за визначеним маршрутом. Крок вліво або вправо розцінюється як втеча. Володимир був зразковим ув’язненим, а потім … втік», ‒ пригадує Лікунов.

Навіщо втікати за рік до закінчення терміну ‒ ніхто не розуміє. «Ну хто ж знає, що було в голові у цього хлопця? Колишнє керівництво колонії запевняло нас, що Володимир конфліктував з іншими ув’язненими. Мовляв, його кілька разів застукали на «крисятництві» ‒ крадіжці особистих речей інших зеків. Але ця версія не знайшла підтвердження під час розслідування. Існує ще одна: нібито Делевін конфліктував з адміністрацією колонії. Як би там не було, закінчивши зміну в кочегарці о п’ятій ранку, Володимир вирушив не в гуртожиток, а на залізничну станцію, де сів на дизель-поїзд. Перед смертю він встиг розповісти, що їхав до Одеси. Там у нього нібито друг, у нього можна було на час сховатися», ‒ розповідає колишній прокурор.

Коли ув’язнений не з’явився на ранкову перевірку, в колонії почали його шукати. Але керівництво зони не хотіло виносити сміття з хати. Зайвий шум ‒ зайві проблеми. Утікача вирішили знайти самостійно. План «Перехоплення» не оголошували. Шукали Делевіна в Маневицькому районі та селах, що межують з ним. Ходили по хатах, обшукували зруйновані та нежитлові будівлі. Була весна, тепло, утікач міг зачаїтися в якому-небудь недобудованому приміщенні.

«А Володимир тим часом виїжджав від колонії все далі. У тюремному одязі далеко не підеш, тому він пересувався в основному вночі на товарних поїздах, електричках і дизелях. Зарослого щетиною хлопця в робі навряд чи хтось взяв би в машину, якби він зібрався добиратися до Одеси автостопом. Грошей у втікача теж не було. Делевін промишляв дрібними крадіжками. Йому вдавалося переховуватися півтора місяці. Не доїхавши до Одеси сто кілометрів, Володимир несподівано здався. Він підійшов до міліціонера і сказав: «Я втік з колонії, але більше ховатися не хочу ‒ втомився. Арештуйте мене! »Це був черговий дивний вчинок хлопця. Навіщо тоді взагалі вчиняти втечу? Адже втікача ніхто в розшук не оголошував, ‒ розмірковує Юрій Лікунов. ‒ Під Одесою його і шукати б ніхто не став: там не знали, що з зони на Волині втік зек. Одеські міліціонери затримали Делевіна на кілька годин і подзвонили в колонію. Їх попросили не піднімати шуму. Мовляв, уже виїжджаємо. Заберемо втікача і доставимо назад в колонію».

За Делевіним приїхали два заступника начальника колонії і два оперуповноважених з Волинської обласної пенітенціарної служби. Чи били втікача по дорозі в колонію ‒ так і невідомо. Найстрашніше почалося, коли його доставили на місце.

«Приблизно о восьмій годині вечора Делевіна привели в кабінет начальника колонії, де керівник у присутності підлеглих, яких зібралося людей десять, улаштував ув’язненому допит: навіщо тікав, хто допомагав, де хотів сховатися. Володимир відповідав неохоче. Тому його почали бити прямо в кабінеті. Деякий час за цим спостерігав начальник зміни, а потім узяв гумову палицю і зі словами: «Як ви б’єте? Вас що, не вчили? Дивіться, як треба », ‒ став бити втікача по голові і нирках. Пізніше з’ясувалося, що в кабінеті був присутній начальник медичної частини колонії, але допомогу стікаючому кров’ю ув’язненому ніхто не надав», ‒ пригадує правоохоронець.

«Двоє з десяти працівників колонії, які брали участь у побитті, незабаром пішли додому, пославшись на втому. А знущання над Володимиром тривали. За наказом начальника зони втікача змусили повзти на колінах з другого поверху на перший, тримаючи в зубах кросівки. Якщо кросівки випадали, хлопець отримував стусана або удар гумовим кийком. Потім його притягли до кімнати для обшуків і поклали на стіл. Начальник зміни розпорядився, щоб кожен з присутніх працівників підходив до ув’язненого і наносив удар. Хлопця били ще близько години. Один з оперативників пенітенціарної служби змусив втікача встати і вдарив його ногою в живіт. Делевін закричав від болю і впав. Його знову поклали на стіл і, не звертаючи уваги на крики, продовжили екзекуцію, примовляючи: «Хотів нас навколо пальця обвести? У дурнях залишити? Від нас не втечеш! Тепер і іншим неповадно буде», ‒ розповідає деталі Лікунов.

«Хлопець втрачав свідомість, але його приводили до тями і продовжували бити. А потім, мабуть втомившись, припинили. Начальник колонії особисто розпорядився до ранку залишити Делевіна в кімнаті для обшуків, прикувавши його наручниками до ґрат на вікні. Руки Володимира були зчеплені ззаду. У такому положенні Делевін провів години чотири. Іноді хтось із контролерів, чи то шкодуючи хлопця, чи то боячись наслідків, заходив у кімнату і давав йому попити. О шостій ранку один із працівників колонії виявив, що Володимир висить в наручниках без свідомості. Викликали лікарів, але було вже пізно», ‒ свідчить екс-прокурор.

«Я особисто виїхав на місце події. Правда, не відразу. Про смерть ув’язненого начальник колонії зобов’язаний повідомити прокурора, але чомусь подзвонив моєму заступникові. Той повідомив про інцидент із запізненням», ‒ стверджує він.

Кімнату для обшуків, де били Делевіна, до того часу вимили. Але на стінах було все-таки видно сліди крові. Стало зрозуміло, що ув’язнений помер аж ніяк не своєю смертю. Це підтвердив і розтин: Володимир загинув від забою підшлункової залози. Пізніше слідство встановило, що саме удар оперуповноваженого пенітенціарної служби ногою в живіт і став для Делевіна фатальним.

У Володимира Делевіна залишилися батьки і сестра. Дівчини, за словами правоохоронця, у нього не було. «Батьки приїжджали зі Львова на одне судове засідання, потім сказали, що більше їздити не зможуть. Тому вирок зачитували без них», ‒ каже Лікунов.

Засуджені ж пояснили, що били з однією метою ‒ провчити за втечу. Мовляв, про те, що все може закінчитися настільки плачевно, не думали.