Герої нашого часу: Юрій Слободянюк

На сайті Волинського Агентства Розслідувань триває проект Герої нашого часу, в межах якого щотижня публікуватимемо розповіді волинян, які захищали або захищають Україну на Сході. Сьогодні розповімо про Юрія Слободянюка.

 

2

 

Я відстояв весь Майдан. І в Києві був, і Луцьку. Під час революції я переконався, що український народ здатний на багато. А на війну потрапив за призовом, але жінку ще завчасу попереджав – якщо повістка не прийде, то піду добровольцем. Але в вже в першу хвилю мобілізації повістка прийшла, і 10 квітня 2014 я вже був у військкоматі.

Нас всіх оглядали і збирали ну дуже швидко. У моєму підрозділи всі хлопці відслужили. Але через поспіх у нас хлопці, які на відслужили на флоті,  були водіями. Така собі збірна Радянського Союзу – назбирали всіх підряд в кого були необхідні документи.  А тих, хто приходив у військкомати добровольцями відсилали додому. Так було з моїм майданівським другом Максимом. Він і до командирів ходив,  а  його всеодно брати не хотіли. То він потім пішов у «Свтязь», був командиром взвод,а під Іловайськом підірвався….

Я потрапив у протитанковий артилерійський дивізіон. Після тижневої підготовки у Володимирі-Волинському на повезли ще на Рівненський полігон та Миколаїв.  Скажу чесно, підготовка була недостатня. Я коли в армії служив і то більше вистріляв набоїв.

Після тої підготовки нас швидко почали відправляти на Схід, але спорядження толком не видали. Нас усім забезпечили волонтери, велика дяка Поліським Партизанам і Андрію Охремчуку, до якого я звертався особисто. Наш підрозділ з 10 людей вони забезпечили касками, бронежилетами, наколінниками. Вони і потім надсилали нам все що треба.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ВОЛИНЯН, ЯКІ ВОЮВАЛИ НА СХОДІ

Коли ми попали на Схід, то багато операцій довелося пройти. Ми були в Степному, Мар’їнці, Оленівці, Старобешиво, Кутейнікове, Многопіллі та Іловайську –  от де було справжнє пекло.

Жорстокі бої перед Іловайським котлом почалися вже 20 серпня біля Кутєйніково. По наших позиціях тоді лупили зі «Смерчів». Застосовували тоді і фосфорні фосфорні фугаси і бомби – вони все проплавляють, загасити неможливо. Зате горить гарно.. В Іловайську ми були до 29 серпня. І я виходив з котла. Ми врятувалися завдяки машині. Нас було десь чоловік двадцять – вісім з нашого підрозділу, інших по дорозі підібрали. Один поранений був, а всі решта, дяка Богу, цілі. З нашого підрозділу безвісти зникли два бійці та декількох поранили.

Тільки один Бог знає, як нам вдалося звідти вийти. І ще командир напевне. Він добре зорієнтувався в дорозі і ми пройшли мінні поля. Там було дуже страшно, не кожен таке може витримати.

Ми почали виходити 24 серпня і не доїжджаючи декілька кілометрів до Іловайська пішли у бік Нового Свєту на річку Кальміус. Добре пам’ятаю той День незалежності – Президент у Києві проводив парад, де їздила нова техніка. А ми на своїй старій техніці, яка протікала, накрили колону російських десантників. Нас називали смертниками, бо ми рухалися останніми. Вороги були від нас на відстані з кілометр. Ми виходили колоною 70 машин, багато колісної техніки. У нас мотолеви і танки, в добровольців  в основному колісний транспорт. Потім мені казали, що виходило дві колони, але я  бачив тільки одну. Крили нас «Градами», танками, ЗУ та й всім, що у них було.

Взагалі оточення складалося з трьох кілець,  перше ми минули спокійно. А 25 серпня на нас виїхала колона російської техніки. Ми розминалися на відстані декілька метрів, тому  добре їх бачили, рукою махали. Це були росіяни, хоч форма і була без розпізнавальних знаків. Офіцери були слов’янської зовнішності, а солдати – азіатської. Вони нас потім наздогнали і намагалися підстрелити, бо не чекали, що зможемо проскочити. Коли ми вже доїхали до селища, то командир питав у людей, чи є сепаратисти, а у відповідь чув, що стоять росіяни.

Ми тоді виходили без особливих застережень, бо говорили, що генерали домовилися про виведення українських військ. Але вже на другому колі почалася м’ясорубка. Потім ще ніби якісь переговори вели, але вже не переставали стріляти. Іловайськ бомбили 6 днів: з 24 до29 серпня. Якщо за цей час було десь півгодини відпочинку,  то добре. Хоча росіяни теж добре отримали, коли хлопці почали відстрілюватися. Я сам особисто бачив як розривало їхні машини і горіли склади.

У нас були проблеми зі зв’язком. Нам на підмогу вирушили наші танки, але ми не змогли скоординуватися – через рацію нічого не було чути, вона була ще з афганської війни.

Коли ми виходили з оточення, то вибиралися десь 5-6 годин. Але ліку часу не було –  там було тільки аби вижити. Багато хто запанікував і це найгірше – треба було бути готовим до всього, а якщо починаєш панікувати – то ти майже гарантовано або вантаж 300, або 200.

Виїхали ми не без пригод, навіть застрягли в болоті. Наш водій, Андрій, чудом виїхав з того болота – мабуть Бог допоміг. Було складно, але яке ж було відчуття, коли нарешті добралися до своїх.

Нам напевно помогло якесь везіння, бо росіяни не змогли провести нашу машину. «Проводять» так – перед екіпажем підривається снаряд і машина змінює напрям руху, а ворог просто кладе снаряди близько від машини, коректуючи його. Вони просто виводять машину в поле або в «зеленку» і відстрілюють. З хлопцями знайомими так сталося, вони втратили БМП і змушені були пішки вибиратися та потрапили в полон до росіян. Сепаратисти купили їх на парад в Донецьку, знімали на відео, а потім назад привезли через три дні. Згодом їх забрав Червоний Хрест. А двоє інших офіцерів,  що пішки виходили, зникли безвісти.

Ми ж спустилися до річки і попри берег вискочили через міст на Комсосмольськ.

29 серпня ми вийшли з оточення але втратили боєздатність, в нас зовсім техніки не було. Нас відправили спочатку в «зелену зону, а потім у Володимир-Волинський. Ми коли на Схід їхали, то були довгі ешелони, а назад вже менші. Техніки особливо не лишилося.

Але залізо – це таке. Реальну кількість жертв досі замовчують, бо насправді дуже багатьом хлопцям так і не вдалося вирватися з тої м’ясорубки під Іловайськом. Там дуже багато добровольців загинуло. Але їх не рахували, оголосили тільки втрати ЗС. Думаю, що тоді загинуло близько тисячі хлопців, враховуючи бої, які почалися від 20 серпня. А у добровольців навіть пільг ніяких нема, тим часом як ті, хто був у тилу вже мають учасника бойових дій.

А про тих, хто воював з другого боку… Росіяни, що про них говорити… А сепаратисти, які там воюють, просто куплені. Спочатку були й ідейні, але їх скоро знищили. В мене хлопець знайомий, з Горлівки, розказував про своїх друзів – ті , які кричали «Росія вперед», зараз по смітниках риються і їздять на машинах за їжу.

Коли ми були на Сході, то старші бабусі нам взагалі казали – візьміть ЛНР і ДНР і поїдьте на разом на хунту. Їм пропаганда у голову вбила якусь хунту і все тут. До того ж, по телевізорі постійно крутять російські новини про хунту і бандерівців. То нас в очі не називали окупантами, але зливали позиції сепаратистам. Не знаю, чи можливо щось пояснити таким людям.

Війна – це не розвага. Серед військових бували випадки дезертирства  і мене це не дивує. Люди бояться, бо психологічно не готові до війни.  Коли ти знаєш, що йдеш на смерть і близько вибухають снаряди «Градів»  і мінометів, то не кожен це може витримати.  А ще ті моменти, коли ти тільки вистрибуєш з окопу і через кілька секунд туди падають міни…

Коли я приїхав додому, то назад постійно тягнуло. Брешуть ті, хто каже, що там не страшно – там  дуже страшно, тільки дурний не боїться. Але я готовий у будь-який час повернутися, як тільки буде треба. Ми всі хочемо миру, і як не парадоксально, мусимо за нього воювати. Але, знаєте – все в українців буде добре, бо за нашу країну є кому боротися.

 

Василина БОРУЦЬКА